Виконуючи побажання аудиторії частіше розповідати про історичний чи культурологічний нонфікшен, рівно оте саме сьогодні і зроблю. Йтиметься про один з наймасштабніших українських етнографічних бестселерів. А якщо по-нашому – то про книжку, яку я читала з пачкою стікерів, олівцем і позначками формату “NB”, “Подумати”, “Сюжет?”, “Про всяк випадок”. Ні, Ксеня не подалася в етнологи-аматори. То просто писати фентезійні оповідання – не аж таке веселе й безтурботне заняття, як хотілося б думати.

Тааак, це оте саме, про що можна було подумати. Нарешті, нарешті я прочитала “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко у виданні КСД.

Трохи про зміст: “Жіноче тіло” – це науково-популярна версія уже знакової для української науки монографії, робота про народні уявлення про жіночу тілесність і соціальні ролі, що їх та тілесність визначає. На 200 сторінках (зі вступами, джерелами та дооовгими примітками) дослідниця розповідає про те, як це воно було – бути жінкою в українському селі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Про те, як вирішували проблеми під час менструації, про те, чому треба було ходити на вечорниці і що там робили, про те, в чому полягала цінність дівочої цноти як концепту для громади, якою була контрацепція, які перестороги “працювали” під час вагітності, як лікували сифіліс, і яке щастя наступало разом з клімаксом. Але це дослідження не тільки про тілесність як таку, але ще й про страшне слово “гендер” – тобто про соціальну складову фізіології, про дивні повір’я, часто безглузді обмеження, безальтернативні прескрипції та глибини й низини міфологічного мислення. Під час читання регулярно хотілося хапатися за голову, сміятися, червоніти від фінського сорому, а один раз – піти і когось придушити (спойлер: там, де йшлося про комору).

Трохи про структуру: монографічне походження “Жіночого тіла” зчитується на рахунок “Увібрали в груди повітря, щоби сказати раз”. У мене вже починає складатися враження, що для українських істориків написати науково-популярну (sic!) книжку без розділів про джерела та історіографію – це все одно, що… ну я не знаю… наче прийти в кінотеатр на коміксоїд без попкорну – можна, звичайно, але сусіди не поймуть. Хоча насправді тут розуміння/нерозуміння мають проявляти не колеги,  а читачі, а чи потрібна така лекція читачеві масовому – то вже велике питання, що його багато хто схильний ігнорувати. Попри все, мушу обов’язково підкреслити: в Ірини Ігнатенко розділ про історіографію написаний так, що від нього не хочеться повіситися. А це неабияке досягнення, бо спробувала я була читати “наукпоп”, де тихо вмерти кортить уже на вступі. Та й загалом, приємний стиль і здебільшого необтяжливе цитування – це солідні плюси цього видання. А змістова частина тексту організована взагалі як бубочка – коректно, чітко, хронологічно, з проміжними висновками та логічними зв’язками-переходами.

Трохи про користь: користь залежить від того, наскільки читачі орієнтуються у тематиці і наскільки вони готові сприймати правила гри навколо предмету дослідження. Мабуть, найкраще воно має піти для тих, хто з тематикою зіштовхується вперше, але… Але деякі сторінки можуть здатися жорсткуватими, а деякі висновки – не самоочевидними, якщо не мати базового уявлення про жіночі студії (Ірина Ігнатенко майже всюди намагалася дбайливо пояснити, що і чому розглядалося саме так, але в деяких випадках, можливо, треба було розжовувати ще ретельніше). Більш підготовлену аудиторію “Жіноче тіло” бере радше системністю, логічними акцентами та джерельною базою (джерельна база тут класу “Моє ж ти сонечко!”). Для мене щось перекликалося з уже відомим (зокрема за “Жінкою в традиційній українській культурі” Оксани Кісь), щось ставало підтвердженням почутого/недочутого з шкільних-університетських курсів (переважно української літератури – хто нас краще за книжечки навчить), а щось було щирим сюрпризом. І, так, для своєї розвеселої мети я пачечку корисного матеріалу назбирала. Мені ж і треба було, щоб записи/розшифровки деяких ритуалів, колоритні повір’я та промовисті деталі у ставленні до жінки в певному стані.  Піду тепер вирішувати, в якого коня корм.

Трохи про видання: обкладинка ґут, верстка ґут, ідея надрукувати книжку не-чорною фарбою – зер ґут. Зміст в кінці – “незарах”, незручно дуже. Ілюстративний матеріал – коли як. Коли доречний, коли недоречний, але пікселів не вистачило всім картинкам – і якість зображень не айс, а папір під таке діло взагалі не годиться. Але як спроба переробити наукове видання під інтереси масової аудиторії – залік. Тепер ще треба визначитися з тим, чи варто читати парне “Чоловіче тіло” – кажуть, там з джерельною базою все не настільки яскраво.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням