І сміх, і гріх, і нічне жахіття. “Жіноче тіло у традиційній культурі українців”

Виконуючи побажання аудиторії частіше розповідати про історичний чи культурологічний нонфікшен, рівно оте саме сьогодні і зроблю. Йтиметься про один з наймасштабніших українських етнографічних бестселерів. А якщо по-нашому – то про книжку, яку я читала з пачкою стікерів, олівцем і позначками формату “NB”, “Подумати”, “Сюжет?”, “Про всяк випадок”. Ні, Ксеня не подалася в етнологи-аматори. То просто писати фентезійні оповідання – не аж таке веселе й безтурботне заняття, як хотілося б думати.

dscn8706

Тааак, це оте саме, про що можна було подумати. Нарешті, нарешті я прочитала “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко у виданні КСД.

Трохи про зміст: “Жіноче тіло” – це науково-популярна версія уже знакової для української науки монографії, робота про народні уявлення про жіночу тілесність і соціальні ролі, що їх та тілесність визначає. На 200 сторінках (зі вступами, джерелами та дооовгими примітками) дослідниця розповідає про те, як це воно було – бути жінкою в українському селі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Про те, як вирішували проблеми під час менструації, про те, чому треба було ходити на вечорниці і що там робили, про те, в чому полягала цінність дівочої цноти як концепту для громади, якою була контрацепція, які перестороги “працювали” під час вагітності, як лікували сифіліс, і яке щастя наступало разом з клімаксом. Але це дослідження не тільки про тілесність як таку, але ще й про страшне слово “гендер” – тобто про соціальну складову фізіології, про дивні повір’я, часто безглузді обмеження, безальтернативні прескрипції та глибини й низини міфологічного мислення. Під час читання регулярно хотілося хапатися за голову, сміятися, червоніти від фінського сорому, а один раз – піти і когось придушити (спойлер: там, де йшлося про комору).

Трохи про структуру: монографічне походження “Жіночого тіла” зчитується на рахунок “Увібрали в груди повітря, щоби сказати раз”. У мене вже починає складатися враження, що для українських істориків написати науково-популярну (sic!) книжку без розділів про джерела та історіографію – це все одно, що… ну я не знаю… наче прийти в кінотеатр на коміксоїд без попкорну – можна, звичайно, але сусіди не поймуть. Хоча насправді тут розуміння/нерозуміння мають проявляти не колеги,  а читачі, а чи потрібна така лекція читачеві масовому – то вже велике питання, що його багато хто схильний ігнорувати. Попри все, мушу обов’язково підкреслити: в Ірини Ігнатенко розділ про історіографію написаний так, що від нього не хочеться повіситися. А це неабияке досягнення, бо спробувала я була читати “наукпоп”, де тихо вмерти кортить уже на вступі. Та й загалом, приємний стиль і здебільшого необтяжливе цитування – це солідні плюси цього видання. А змістова частина тексту організована взагалі як бубочка – коректно, чітко, хронологічно, з проміжними висновками та логічними зв’язками-переходами.

Трохи про користь: користь залежить від того, наскільки читачі орієнтуються у тематиці і наскільки вони готові сприймати правила гри навколо предмету дослідження. Мабуть, найкраще воно має піти для тих, хто з тематикою зіштовхується вперше, але… Але деякі сторінки можуть здатися жорсткуватими, а деякі висновки – не самоочевидними, якщо не мати базового уявлення про жіночі студії (Ірина Ігнатенко майже всюди намагалася дбайливо пояснити, що і чому розглядалося саме так, але в деяких випадках, можливо, треба було розжовувати ще ретельніше). Більш підготовлену аудиторію “Жіноче тіло” бере радше системністю, логічними акцентами та джерельною базою (джерельна база тут класу “Моє ж ти сонечко!”). Для мене щось перекликалося з уже відомим (зокрема за “Жінкою в традиційній українській культурі” Оксани Кісь), щось ставало підтвердженням почутого/недочутого з шкільних-університетських курсів (переважно української літератури – хто нас краще за книжечки навчить), а щось було щирим сюрпризом. І, так, для своєї розвеселої мети я пачечку корисного матеріалу назбирала. Мені ж і треба було, щоб записи/розшифровки деяких ритуалів, колоритні повір’я та промовисті деталі у ставленні до жінки в певному стані.  Піду тепер вирішувати, в якого коня корм.

Трохи про видання: обкладинка ґут, верстка ґут, ідея надрукувати книжку не-чорною фарбою – зер ґут. Зміст в кінці – “незарах”, незручно дуже. Ілюстративний матеріал – коли як. Коли доречний, коли недоречний, але пікселів не вистачило всім картинкам – і якість зображень не айс, а папір під таке діло взагалі не годиться. Але як спроба переробити наукове видання під інтереси масової аудиторії – залік. Тепер ще треба визначитися з тим, чи варто читати парне “Чоловіче тіло” – кажуть, там з джерельною базою все не настільки яскраво.


Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s