Минулого року КСД дуже вчасно видав “Випробування невинуватістю” якраз під новеньку телеекранізацію. Я до цього проекту придивлялася давно, тому не дивно, що міні-серіал наздогнав мене раніше за книжку. Але воно й логічно: книжки читаються не виключно заради сюжету (хм, це ж наче детектив…), а от фільми… Для фільмів сюжет – штука важлива.

От тільки так вийшло, що для Ordeal by Innocence 2018 року сюжет найголовнішим не є. Тут розгромно перемагає стилістика. А сюжет… Ні, з ним також все гаразд – літоснова зобов’язує. І дивитися цей мінісеріал було прикольно. Перша серія: “А це точно Аґата Крісті?”. Друга серія: “Аааа, вже щось знайоме проглядає…”. Третя серія: “Воу-воу, Аґата Крісті на стероїдах! Мені подобається! Давайте ще! Як це – більше нема?”.

Середина 1950-х – ідеальна британська версія. Характерні для епохи ознаки занепаду вищого класу родини Арґайл ще не торкнулися: маєток на місці, гроші на місці, щастя… З щастям сутужніше. А капітальна катастрофа з тим щастям стається на Різдво 1954 року, коли матір сімейства – благодійницю, меценатку та рятувальницю сиріт – Рейчел Арґайл криваво, несподівано й безпідставно вбиває молодший син. Минає півтора роки, життя продовжується, згорьований (насправді, ні) вдівець вирішив знову сходити під вінець, діти потроху оговтуються від трагедії (насправді, ні), а паршиву вівцю “вдало” вбили у в’язничній бійці ще до того, як судовий процес стартував. Чи, може, тут теж – “Насправді ні?”. Бо за кілька днів до весілля на порозі з’являється дуже підозрілий молодик, який запевняє: він є свідком того, що Джек ніяк не міг вбити свою матір.

Така сюжетна затравка могла обіцяти все, що завгодно: від повільного класичного детективу до жорстокої сімейної драми. У цій версії з матеріалу вийшов натуральний психологічний трилер з напівсюрними акцентами і таки відчутним присмаком південної готики, на яку ще трейлер натякав. Це було незвично, доволі неприємно, але по-своєму круто.

Якщо вже говорити про плюси, то:

• перший, головний і очевидний – все це неймовірно гарно зняте. Маєток посеред лісу і інші тривожно-прибавливі пейзажі – раз

• стилістика 1950-х – сукні, купальники, капелюшки, ааааа! – два

• цікава камера та ігри з кольоровою гамою сцен – від сонячних ракурсів нечастих радісних миттєвостей до похмуро-готичних замальовок ключових моментів – три. Хоча до монтажної манери повторювати ці моменти, підкреслюючи “ПОВи” різних оповідачів ще треба звикнути.

• сказати, що сюжет є неймовірно цікавим… Ну, не знаю, якраз він – це типова Аґата Крісті з базовим набором її фішечок. Але нарізали матеріал так, щоби старанніше заплутати, а головне – провідну тему розкрили і перерозкрили. “Випробування невинуватістю” – це історія про дисфункційну родину, про деспотичну матір, приязно-байдужого батька, п’ятьох прийомних дітей, між якими невпинно точиться конкуренція “Мама любить мене більше!”, і нещасну домоправительку, яка намагається хоч якось розрулити цей безлад. Місцями драму акцентують аж занадто гостро (прям дивно, що таку маман ніхто раніше не прибив), але заразом дуже класно показують оту непевність ситуації, коли хочеться вірити: все нормально-нормально, це просто здалося… А, ні, не здалося. Але ж мама нас любить, завтра буде все гаразд, правда?

• за таких обставин майже все залежить від того, як це зіграно. По-всякому. Рейчел-Анна Чанселлор – вогонь! Білл Най в ролі Лео Арґайла – типовий Білл Най, він тут ідеально на місці, але йому й напружуватися не треба. У Кірстен-Морвен Крісті я впізнала Аманду з “Ґранчестера” аж на третьому епізоді (це мусить означати, що зіграла дуже добре, я через Аманду так і не змогла дивитися “Ґранчестер” після другого сезону). Молодші актори – нууу… Окнорм, іноді відверто переграють, але так могло і завдання стояти, зате Крістіан Кук мене вперше не дратує, такого от плану. А от Метью Ґуд – вогонь-2. Образ “головного зятя” – ветерана RAF, якого паралізувало після автокатастрофи, і тепер він заливається морфієм (для знеболення) та алкоголем (для прокачування соціальних навичок) і невпинно тролить всю родину, бо а чого це вони? – сам по собі непростий. Персонаж кришталево мерзенний, але в цій мерзенності по-своєму аж збочено симпатичний.

А як з мінусами? А вони майже збігаються з плюсами. Тут або приймаєш правила гри, або агресивно естетська стилістика може здатися нав’язливою, драма – пересмаженою, а персонажі в перманентному афекті – троха дивними. Окей, не троха. Мені от зайшло. Люблю, коли все красиве і бринить.

Трейлер: