“Не зважай на гуркіт, мені просто знадобилася чабань!” – це все, що треба знати про лютневу неділю, коли Ксені треба терміново з чимось сфотографувати прочитану книжечку. Щоб дістати ту чабань, знадобилося витягти півполиці кухонного начиння, зате реквізит! Найсмішніше, що йдеться про книжку, герої якої чаю майже не п’ють. Вони п’ють каву, як варіант – зі згущеним молоком. Бо вони – французи чи пофранцужені в’єтнамці середини ХХ століття.

Про романи британської письменниці Дайни Джефферіс я почула кілька років тому. Вірніше, як почула. Побачила – в англомовних видань дуже яскраві обкладинки. І дуже багатообіцяючі анотації – Індія, Малайя, Цейлон, ще Цейлон, В’єтнам… “Ухти, письменниця, яка спеціалізується на історичній прозі про Південну та Південно-Східну Азію, треба пошукати!”. Шукати не довелось, Фабула взялася її видавати українською. І як тут встояти?

Вісімнадцятирічна Ніколь живе в Ханої щасливим життям багатої спадкоємиці, і на перший погляд найсоліднішими проблемами в її житті є обурене “Чому батько віддає управління сімейним бізнесом старшій сестрі в одні руки?” та замріяне “Чи поцілує мене отой привабливий американець?”. Як на другий погляд, вперед вилазять задавнені сімейні драми і зачаєні страхи: чому батько не любить своєї молодшої доньки? чому старша сестра то знущається з Ніколь, то поводиться так, наче вона перед молодшою завинила? що сталося багато років тому і чому Ніколь постійно переслідують жахіття про річку? На третій погляд… На третій погляд дівчині ще треба визначитися з тим, ким вона почувається сьогодні: француженкою, як батько та Сільві, чи в’єтнамкою, як мати, котру вона ніколи не бачила? Але ще є четвертий погляд – невблаганної історії. Дівчино, це 1952 рік, останнє, про що варто думати в Ханої – це про цілунки та майно! А от про ідентичність замислюватися – саме той момент! Але краще одразу пакувати речі.

Показати перший етап війни у В’єтнамі очима дівчини змішаного походження – це направду класна ідея. З одного боку у нас французькі вулички, французькі кафе, французька кава, французька цивілізаційна місія “Ми принесли цьому народу дороги та лікарні (а ще забрали незалежність, але за все треба платити, чи не так?)”. З іншого боку – в’єтнамська їжа, в’єтнамські традиції шовківництва, в’єтнамські пісні, в’єтнамське уявлення про відновлення національної та соціальної справедливості – вогнисте, справедливе, комуністичне. Обираючи таку героїню, Дайна Джефферіс користається з можливостей на повних обертах: колонізатори і колонізовані, ЦРУ і В’єтмінь, французька в’язниця і комуністичні “табори перевиховання”, “Вони ніколи не підуть з миром” VS “Вони ніколи не дістануться до Ханоя… ой!”. Авторка береться за те, щоби виткати барвисте шовкове полотно культурних конфліктів, політичних вузлів, ідеологічних розбіжностей і людських трагедій. Що ж тут могло піти не так?

Сюжет. Сюжет завернув кудись не туди. Ніколь – юна героїня з невизначеною ідентичністю – є силою “Дочки торговця шовком“, але вона ж є слабкістю цього роману. Бо сюжет в цій книжці визначає розгублена вісімнадцятирічна з її жагою любові, ідейними, творчими, національними метаннями та задавленим бажанням помститися нечуйним близьким. У першу і головну чергу це роман виховання (так, в екстремальних обставинах, але все ж), що сильно тяжіє до любовної мелодрами. Не те, щоби я не любила, коли хтось симпатично пише про кохання, але… Але тут історія поневірянь центральної персонажки не просто визначає, що і як ми бачимо, а ще й заважає роздивитися загальну картину.

Було б несправедливо зводити основний сюжетний конфлікт “Дочки торговця шовком” до “Як красива дівчина обирає між загадковим ЦРУ-шником та запальним революціонером”, проте… А проте це дійсно головна сюжетна лінія. Вона щедро роздає свої бонуси: наприклад, дуже цікаво (особливо, тут у нас) читалися розділи про те, як Ніколь відкривала для себе практичне начиння гучних комуністичних ідей. Але вона ж неминуче приводить до філософськи-робочого настрою “Чума на ваші два роди!” – і в найцікавіший момент потенційний історичний роман остаточно перетворюється на індивідуальну драму.

Взагалі ця книжка Дайни Джефферіс створює дуже дивне враження: все на місці, але чомусь не працює. За сторінками роману вчувається робота з джерелами та літературою (трохи про це авторка розповідає у післямові), і “поляроїдні” замальовки колоритного життя на межі катастрофи мають, як не стовідсотково переконливий, то хоча б потрібно яскравий вигляд, а щось-таки з історією було не так. Що саме мені не подобається, я зрозуміла уже ближче до кінця. Ханой за кілька місяців до падіння, життя міста безповоротно змінюється, але ми можемо побачити лише відголоски цієї жаскої картини, бо… бо у ключових героїнь інші проблеми – як розрулити незаплановану вагітність, чим годувати дитину, коли втікати з міста і чи варто це робити. Цілковито прожіночий погляд на геополітичну катастрофу – це плюс. Джефферіс загалом уважна до жіночого питання (іноді плакатно уважна, у неї юна дівчина з привілейованої родини думає про проституцію виключно у формулюваннях навроді “сексуальна експлуатація жінок”, що по суті правильно, але з боку стилістики сильно ріже око). А от поступове затьмарення цієї катастрофи особистими проблемами – це мінус.

Це звісно, характерна риса сюжетної літератури – доля персонажів захоплює значно більше за те, що там начебто мало відбуватися на тлі. Але оця колізія – “Жінки з немовлям у місті, на яке насувається ворожа армія” – змушують згадати про класику. І роман Дайни Джефферіс “Звіяним вітром” програє в одні ворота. Так, різні художні методи, різний об’єм, різні підходи до проблематики – але й результат різний. Атланта Маргарет Мітчелл – живе місто, долею мешканців якого щиро переймаєшся. Ханой Дайни Джефферіс – декорація для драми кількох персонажів, що миттю блякне, варто тим перейти в інший кут. “Дочка торговця шовком” – це універсальна мелодрама про подолання перешкод фатуму на шляху до кохання. З невеличкою корекцією деталей цей сюжет може успішно розгорнутися будь-де. Читається книжка швидко, читати її цікаво, героям з їхньою непогано прописаною психологічною мотивацією, віриш, от тільки іскри Божого гніву в ній нема. А в текстах, створених за мотивами тих самих подій нащадками біженців з В’єтнаму, – є. Це, зрозуміло, ще одне не конче справедливе порівняння, але яке вже вийшло.