Затишне зимове читання (так, мене все ще не вповні відпустило після нещодавного букклуба ВСЛ про ретелінги) може набувати різних форм. Але багацько з них лежать приблизно там, де й класична схема дитячої літератури: “Візьмемо нещасну дитину, яка торуватиме собі шлях… Наприклад, до щастя”. А якщо розцвітити цей шлях милими читацькому серцю подробицями, то варіант вийде практично безпрограшний.

Щось такого плану зробила молода австралійська письменниця Джессіка Таунсенд – розказала, як зробити нещасну дитину щасливішою. Складові успіху: подорож до чарівного світу, чарівливі диваки, чарівна оселя, багато солодощів, трішки небезпек, котик (кішка), вампір (карлик), дружба з однолітками і здорова конкуренція між ними. Окей, з конкуренцією там все трішки непросто. Але все інше на місці, я перевірила.

Морріґан Кроу – офіційно зареєстрована проклята дитина. Якщо поряд трапляється якийсь негаразд: суп на пічку втік, кіт іздох, хтось ногу зламав, вечірка зіпсувалася – то винна в цьому неодмінно Морріґан. Це, звісно, страшенно неприємно, але ще не найгірше. Найгірше – усі прокляті діти включно з Морріґан мають помирати, як настане нова епоха. Тобто, акурат у свій одинадцятий день народження. Але казка була б не казкою, якби сталося так, як гадалося. Морріґан зірвала несподіваний джекпот: симпатичний рудань Юпітер Норт забрав її до іншого світу загадкової Вільної Держави. Віднині Морріґан мешкає в тамтешній столиці Невермур і готується до щорічного випробування. Пройде успішно – потрапить до загадкового Товариства Дивообраних, що обирає до своїх лав дев’ятку найталановитіших дітей цього року. Не пройде – вилетить з Невермура як нелегалка. А у власному світі нічого хорошого на дівчинку не чекає.

Джессіка Таунсенд створила чергову історію про бідну сирітку (батько-політик Морріґан живий, але толку з того…), життя якої раз і назавжди радикально змінює знайомство з чарівним світом. То що ж такого, що вирізняє цю історію між іншими?

• У першу чергу, “Невермур. Випробування Морріґан Кроу” дарує еклектичний і привабливий в цій своїй еклектичності світ. Уже перші розділи, в яких розповідається про життя Моррііґан в рідному місті, дають вагому техно-фентезійну надію, аж потім вона потроху справджується, коли дива й дивинки (включно з тими, що живляться дивією – тутешньою чарівною енергією) з’являються на арені: восьминогі арахніподи, Парасолькова залізниця (від якої запаморочиться в голові у нелюбителів гірськолижних підйомників), Павутинна лінія, люстра у стані екзистенційної невизначеності – не сказати, що такого всякого багато чи воно ретельно прояснено в тексті (здебільшого – поки що ні), але уже є, чому порадуватися. А воно ж іще все таке яскраве і блищить!
• “Яскраве і блищить” – це очевидний другий пункт. Невермур аж сяє атмосферою нескінченного свята. Очевидно в такий спосіб письменниця форсує контраст між попереднім та новим життям своєї героїні, але… Навіть враховуючи простоту засобу це все вигляда дуже спокусливо, тим більше, що кожне свято має свою виразну атрибутику. І це я ще не кажу, що в Невермурі Морріґан оселилася в готелі. Традиції дитліту натякають, що це не аж так круто, як бібліотека, але теж цілком ок.
• Ще однією принадою цього світу і цього сюжету є його герої. Морріґан – симпатична юна панянка з виправдано саркастичним поглядом на життя. Її оточення – збіговисько прекрасних диваків, хто б то не був: загадковий Юпітер з його здатністю бачити правдиву правдоньку про все на світі, строкаті мешканці готелю “Девкаліон”, шибайголова Готорн – та й інші учасники випробування також діти цікаві.
• До речі, про випробування! “Невермур” часто і небезпідставно порівнюють з “Гаррі Поттером” – бо є за що, та й вторинних сюжетних ходів тут вистачає. Але цікавою особливістю саме цієї книжки є те, що протягом першого тому (це цикл, аякже!) до навчання в чарівній школі справа так і не дійшла. Більшість пригод у цьому романі закручується навколо чотирьох іспитів, і це створює інтересне враження. По-перше, колективний забіг а-ля “Цар гори” з низкою випробувань і обов’язковою символічною смертю – доволі типова варіація на тему ініціації, але ініціації хлоп’ячої (а у нас тут, на хвилиночку, дівчинка). По-друге… По-друге особливо прекрасне. Уся ця ситуація з шаленою конкуренцією, з підступом й інтригами, зі спробами спрогнозувати наступне випробування та вибудовувати стратегію на будь-який випадок, нерви й невпевненість в собі, перманентна зневіра Морріґан “Юпітер помиляється, у мене нема жодного таланту, я зганьблюся на останньому випробуванні” – коротше кажучи, те, що стосується навчальної лінії, нагадує мені все, що друзі розповідають про нездорову атмосферу в західному академічному середовищі. Аж прям не знаю, як до цього ставитися: як до замаскованої під ранньопідліткове читання сатири чи як до чесного попередження “Готуйтеся, діти, змалку, попереду пекельце!”?

Але в будь-якому разі це ще одна історія про те, як на дитину впливає нестача любові, про дружбу та її бонуси, а ще трішки про сучасні соціальні проблеми – від “нелегальної” лінії до “академічної”. І при всьому цьому на педагогічні моменти книжка практично не відволікається. За форматом це одскульна пригодницька казка, що не соромиться нагадати про вічні цінності в ігровій версії. А ще вона має логічний і прикольний кліфхенгер наприкінці, тому продовження кортить читати аж бігом. Хочеться ж іноді вірити в диво, то чому б і в дивію не повірити?

Я вдячна видавництву Віват, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.