Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Попри радісну рожевеньку обкладинку українського видання “Добре в ліжку” складно назвати читанням суто для гарного настрою. Перша половина роману  присвячена ретроспективі стосунків Кенні з батьками (і є, до речі, солідно автобіографічною) і читати про це… тяжко. Але необхідно, бо саме минуле пояснює, чому героїня настільки чіпляється за стосунки, які власноруч розірвала як безперспективні. “Добре в ліжку” багато в чому книжка про тягар любові й нелюбові, про те, що ми вже встигли повірити, що чужа любов – це гарантоване всім право, а не привілей найщасливіших, але ще не встигли направду повірити, що ми на таку любов дійсно заслуговуємо. А ще про те, що життя молодої жінки вважається повноцінним лише тоді, коли вона успішна в романтичних стосунках. Любові родини, друзів, кумедного песика ніколи не буде достатньо – і про чужі очі (але хто в суспільстві сумнівався), і – найгірше – про свої власні також. І протягом майже п’яти сотень сторінок Кенні шукає цю любов – не стільки з боку інших, як в собі. Знаходить, звичайно – такі тут правила гри. Але знаходить дорогою ціною.

Окрім того, що роман розповідає про довгий шлях “Як нарешті полюбити себе… Окей, почнемо з малих цілей: як змиритися із власним недолугим існуванням?”, він ще торкається купи цікавих тем. Серед них:

• жіноча тілесність і жіноча вага. Ооо, для Кенні – це болюче питання, і Дженніфер Вайнер захоплено препарує різні аспекти цієї проблеми: від сприйняття себе як (не)сексуального об’єкта, що боїться претендувати на суб’єктність, до наркотичної залежності завсідниць програм схуднення. Сама Вайнер у написаній до перевидання 2011 року передмові вказує: “Глум та відраза (до повних людей, – v.) значно поширеніші, ніж прийняття”. І писати про проблеми повних людей, надто молодих жінок – це трохи… навіщо? А цікаво виходить: історії про травматичні love-hate стосунки чоловіків з алкоголем – це вагома частина Великого Американського Роману. Історії про травматичні love-hate стосунки жінок з булочками – це “Приберіть негайно чутливу публіку від такої низької теми!”. Письменницю це не влаштовує. Її героїню – також.
• стосунки між жінками і жіноча взаємопідтримка. Кенні непросто сприйняти романтичний вибір матері, але стосунки з нею у молодої жінки здорові і такі, за якими цікаво спостерігати. А ще в романі чимало розповідається про взаємини героїні з давньою і новою подругами – і в кожному випадку вони мають свій характер і свою динаміку.
• (дотично до попередньої теми, але це – страшний спойлер, заплющте очі!) незапланована вагітність і реакція не неї оточуючих.  Жодного засудження, тільки обережність, підтримка і “Ти добре подумала?”. Далі ця сюжетна лінія має геть спойлерний розвиток і там ще додаткова проблематика загострилася.
• станові моменти. Кенні походить із сім’ї середнього середнього класу, вона отримала дорогу освіту (Принстон, за який ще двадцять років кредити виплачувати) і відчуває тиск: ти маєш зробити кар’єру, а не в пацьорки гратися. Плюс до цього ще можна докинути моменти етнічні, сім’я у них єврейська, що накладає свій відбиток, а у випадку з особистим життям – ще й вето на частину варіантів.
• (те що було особливо цікаво мені) шлях молодої журналістки до успіху: від районок до велиииикого письменницького контракту. Це теж автобіографічна сюжетна лінія, тільки Кенні писала не роман, а сценарій. З нашими реаліями не так вже й багато спільного (плюс я в професію була прийшла в момент, коли Вайнер (і Кенні) з неї вже пішла на кращі авторські хліби), але читалося воно ностальгійно й весело.
• взагалі сама тема жіночої творчості і наскільки це ок – писати сценарії до романтичних комедій (а не нетлінки про стаканбурбон). Але тут даю слово самій письменниці:

Звісно, популярні жіночі автори мають велику читацьку аудиторію навіть попри брак поваги, і я ні на мить не бажаю применшити цього факту… але про що це свідчить, коли велика газета відмовляється визнавати, що ціла категорія популярних книжок просто існує (з погляду критиків), оскільки ці популярні книжки читають майже виключно жінки?

Від часів написання цього переднього слова минуло ще майже десять років, але дискусії лишаються практично там, звідки стартували в середині 1990-х. Чик-літ – це звучить гордо чи ганебно? Розповідати в книжках про жіночі справи та проблеми – це ок чи неок? І коли книжку, написану жінкою, вже можна випустити з рожевого загончику на пасовисько Справжньої Літератури? Бо раптом ще не заслужила!

Я вдячна видавництву Віват, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.