Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

“Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

• головний момент номер раз – це книжка із серії “Теплі історії“, що впливає на добір тем, стилістику та емоційне забарвлення. І в цьому сенсі мені з цими текстами було непросто: я – і близько не цільова аудиторія цього видавничого проекту з тієї простої причини, що… в нормі мене таке не забирає. Отака я черства істотка, чиї сентиментальні потреби мають інші запити. Тому деякі тексти “Чайної книжки” викликали маленьке егоїстичне бажання: “Може, тут би інший сюжетний пово… Ні? А, ну ок”. З іншого боку, я дочитувала цю збірку в той вечір, коли горів Нотр-Дам і саме тієї миті оцінила терапевтичну силу отаких простих історій, де майже завжди все закінчується добре для всіх сторін. Це справді відволікає, знімає напругу і на деякий час примірює з дійсністю. То он як воно працює!
• самі ж сюжети тут різні – і за реалізацією (деякі – просто замальовки, інші – розгорнуті оповідки з кількома паралельними лініями, а є й такі, що звучать для приховані синопсиси до ще не написаних романів), і за масштабом, і за локаціями. Тут у нас про стосунки матері й дочки, там – про розмову з випадковим знайомцем, тут – про кризу в житті молодої пари, там – про не дуже романтичне знайомство майбутнього подружжя, тут – історія з продовженням, а сям – історія, яка прямого продовження так і не отримала. Теж саме з географією. Олександра Орлова розкладає перед читачами пасьянс не з гральних, а з географічних карт. Україна, США (в кількох текстах ідеться про околиці Сіетла, де авторка і живе), Марокко, Південна Африка, Китай, Індія – письменниця влаштовує віртуальну екскурсію всіма визначними чайними місцями. Тема зобов’язує.
• з проблематикою тут теж цікаво. Якщо спробувати узагальнити її для всієї збірки, вийде щось навроді “Любов і рівновага“. В той чи інший спосіб про це розказує кожне з цих оповідань. Але між ділом вони торкаються різних проблем: вічних (як стосунки між батьками й дітьми в широкому сенсі), гостроактуальних (як ПТСР і життя після АТО), малопроговорених (як життя в Україні мігрантів), “хіпстерських” (як робота в порівняно екзотичному маленькому бізнесі), маловідомих (як непростий спадок японців американського походження), таких масштабних, що в рамках короткого тексту їм тісно (як з міжконтинентальним усиновленням) тощо. Спільне в них одне – ситуативне вирішення цих проблем, але тут вже закони жанру по-іншому не працюють.
• головний момент номер два – це чай, звісно ж! З чаєм тут, як на мій смак, фантастично прекрасно. Його багато, він різний, кожен сорт отримує свій мікросюжет, свою передісторію (подеколи вона дещо вибивається із загального настрою тексту, але здебільшого ці чайні міні-лекції дбайливо вписані в контекст) і свій смак також. Зі смаком взагалі щось дивовижне, бо він виразний, впізнаваний в нюансах і запахах. Важко в це повірити, але майже в усіх випадках, коли йшлося про знайомі мені види чаю, я радісно попискувала: “Таааак, він саме такий, він саме так і відчувається, саме так смакує, як авторка залізла мені в голову?”. Готова погодитися – це дуже специфічний досвід, але наскільки ж прекрасно його з кимось розділити! І тепер я знаю, що десь на світі є людина, яка точно зрозуміла б, якби я почала плутано пояснювати, що Те Ґуань Інь люблю на заливках кошеної трави і бузку, а коли карамелька вилізає, то вже відставляю, бо карамельку, вірніше, вже шоколадну іриску більше люблю у версії Да Хун Пао.
• окрім отакої суб’єктивщині, “Чайна книжка” – це справді корисний мініпосібник про те, яким буває чай, чим одні сорти відрізняють від інших, за що люблять і ненавидять лапсан сушон, що цінного в пуерах і звідки взявся той самий індійський чай, яким ми його знаємо. Окрім вплетених в сюжети відомостей, в цій книжці ще є прикінцеві “Чайні коментарі“, котрі докладніше розповідають про кожен вид чаю і як його пити. Гортаючи ці сторінки, я сформулювала інше маленьке егоїстичне бажання: про культурологічно-кулінарний нонфікшен від авторки. Сюжети – сюжетами, а легкий, але насичений і цікавий наукпоп теж треба вміти писати, і в Олександри Орлової це добре виходить.

А тепер топ-5, як годиться. Серед оповідань, що запам’яталися найяскравіше:

• “Срібні голки” – ні, не тому, що про АТО. А тому, що це найскладніше структурно і найцікавіше емоційно оповідання з кількома підтемами і своєю внутрішньою музикою.
• “Санджит-казкар” – бо таке собі роуд-муві, бо показує персонажа в динаміці, бо наново перезавантажує старий-добрий сюжет з вкладеними казками, бо нагадує про існування індійського чаю та його сильні сторони.
• “Чай із сусіднього вагона” – бо цікаво переплітає колективний досвід з індивідуальним.
• “Марокканський чай” – бо показує, як зароджуються мрії. І як вони реалізуються.
• “Чай із витримкою” – бо це прикольне осучаснення класичного сюжету, що має кілька незвичних (і екзотичних для нас) шарів проблематики.

Десь отак. А ще в цієї книжки є очевидний постефект – після неї страшенно хочеться пити чай. Пробувати нове, реанімувати старі звички, перевірити, чи не тріснула чабань, а ще багато гуляти і дослухатися до світу. Вона нагадує, що дивовижне справді може бути поруч, у найменший дрібничці, але помічати це – навичка, на яку відсутність практики впливає погано. Тож час від часу її треба реанімувати. Цікаво, це ж не дуже складно?

Я вдячна авторці та видавництву Брайт Букс за можливість прочитати цю книжку.