Почнемо з маленького зізнання: я примудрилася пропустити “Міст у Терабітію“. Тобто, я знала, що це фільм, який подивилися всі мої знайомі, і він про дітей, котрі вигадують собі чарівний світ, а ще там наприкінці стається щось страшенно драматичне, від чого всі знайомі пустили сльозу. Трохи згодом дізналася, що фільм зняли за книжкою Кетрін Патерсон – однієї з чільних американських дитячих письменниць другої половини двадцятого століття. На цьому все. Я примудрилася дожити до порівняно поважних літ, так і не подивитися фільм і не нахапатися спойлерів. Тож за український переклад першоджерела бралася з чистим сумлінням та незаплямованими враженнями.

“Міст у Терабітію” розповідає про двох американських дітлахів, що живуть на початку 1970-х у вірджинській глибинці. Джесс – син фермерів, середня дитина в багатодітній родині (і єдиний хлопець поміж дівчат), який щодня порається по господарству, мріє стати найспритнішим бігуном на всі середні класи та потайки від усіх малює – а то навіть рідний батько подумає, що він гомік якийсь. Леслі – міська дитина, яку батьки-письменники завезли у глушину до привілля, свіжого повітря, парного молока і про що там ще небідний середній клас мріє, коли фантазує про ідеальне дитинство для своїх дітей. Діти ці дуже різні. І звісно, вони встигнуть і поворогувати, і подружитися, і навіть створити свій власний світ.

Читати старшу за мене дитячу класику – це дуже цікаве заняття. З одного боку давнішні тексти просто не можуть не застаріти – вони розповідають про вже не дуже актуальні реалії, вони повняться зневагою до жінок і дівчат (увага: побутова мізогінія цього тексту зумовлена не тільки і не стільки часом написання, скільки фігурою оповідача – для Джесса Леслі стала першою дівчинкою, в якій він роздивився людину, а не незбагненне нєчто, що псує йому життя), вони апелюють до світу, якого вже може не бути. З іншого боку, трохи застаріти – не означає зів’яти. Кетрін Патерсон більш як сорок років тому розповіла історію, що й понині актуальна – про самотність “білих ворон”, про шкільне цькування, про нерозуміння дорослими і нерозуміння дорослого світу, про дружбу, про силу фантазії, а ще – про горе та його переживання.

Ця книжка зіткана з контрастів, які показують майже підліткам, наскільки складно влаштований цей світ. На позір головний контраст – це похмурий і не дуже приязний реальний світ та казкова Терабітія, де майже завжди все правильно і майже завжди все можна полагодити. Але ще є інші такі різні світи.

• Світ ще трішечки і підлітків з його засадничою непевністю – і світ дорослих, які тут виступають як химерна стихія загадкової логіки, аж раптом виявляється, що батьки – це не дивовижа якась, а вони все розуміють, і все відчувають правильно.
• Світ школи, з його дивними вчителями та неприємними однокласниками (і ще неприємнішими старшими школярами) – та світ гордого усамітнення, що можуть несподівано перетинатися.
• Світ філістерства з його залюбленістю в телешоу та яскраві лахи – і світ чистого мистецтва. Чистого – бо воно ще навіть не втілене в реальність. Сюди ж – світ повсякдення і світ книжок.
• А ще (і оце було дуже цікавим майже ммм… антропологічно) приязно-безпроблемний світ небідних людей, для яких переїзд за місто – то така велика пригода – та світ сільського обійстя, яке балансує на межі бідності. Адже, як подумати, Леслі не тільки познайомила Джесса із чарівним світом Терабітії. Вона в принципі відкрила для нього геть інакший світ: той, де не обов’язково гарувати змалечку. Той, де можна читати всі можливі книжки, але не можна дивитися телевізор. Той, де з батьками можна дружити, а не побоюватися їх (небезпідставно). Той, де можна безоглядно малювати. Той, де можна і треба мріяти. І ніхто не має підважувати цінність цих мрій.

Оце барвисте розмаїття світоглядних контрастів – одна з найцікавіших особливостей книжки. Інша – ретельне відтворення психології непростого героя в певних обставинах. Джесс – цікавий хлопчина, але спочатку його важко назвати  приємним: він закритий, неприязний, він зневажає сестер і побоюється батьків, але згодом розкривається, як та квіточка в сяйві сонця-Леслі. Тут ще треба сказати, що письменниця дуже ретельно змальовує оті реднеківські реалії, до яких Джесс уповні належить, але мало до них пасує. (До речі, адекватність перекладу тут вісімдесятого левела. Можна сперечатися про те, наскільки комфортним буде читання для сучасних 10-12 літніх (доросла тьотя я знайшла два незнайомих слова на позначення реалій сільського життя), але те, що з текстом зробила письменниця Дарина Березіна настільки доречне, що залишалося тільки захоплено милуватися стрункості й послідовності тексту та певним фантастичним рішенням.)

От тільки кінець кінцем саме з психологією у мене вийшов невеличкий затик. Фактично “Міст у Терабітію” є романом виховання (суто жанрово – це повість, але вже таке). Але ближче до кінця повільна оповідь про дорослішання робить той самий сльозогінний поворот. І тут Кетрін Патерсон дуже охайно змальовує трагічну зустріч з незбагненним. Охайно, але швидко. В її повісті дитина за кілька днів (і три розділи) переживає і перетравлює те, що в багатьох дорослих могло б забрати роки. Так, фінал в цьому сенсі “привідкритий” і говорити про цілковите одужання зарано. Так, дитяча книжка потребує більш-менш оптимістичного фіналу. Але оце “залізною рукою до катарсису” лишило по собі присмак: “Ну, але ж все не так просто, правда?”. Хоча суто сюжетно це зроблено ідеально.

Книжка про дивовижно різні світи, книжка про те, як складно живеться, коли ти не вписуєшся до певної реальності… А ще “Міст у Терабітію” – це книжка кришталеву крихкість звичної реальності, оте відчуття, яке іноді охоплює сонячної літньої днини: ось воно є, ось воно – майже ідеальне, майже придатне для того, щоб схопити і роздивитися уважніше, але ні… Відлетіло деінде і може вже не повторитися.

Іноді Джессові здавалося, що життя тремке, наче кульбабка. Дмухнеш на нього – і нема.

Я вдячна видавництву Віват, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.