Свого часу мене так вразив дебютний роман Селесте Інґ “Несказане“, що з другою книжкою вийшло цікаво: одночасно хотілося і бігти читати його одразу, як тільки вийшов, і… можливо, не читати взагалі. Бо з дуже вдалими дебютами непросто не лише авторкам й авторам, але й читачам також: а раптом “уже не торт” – і що тоді робити з марними сподіваннями? Тож друга книжка вийшла, дочекалася українського перекладу, по тому минуло майже півтора роки – і нарешті Ксеня зважилася.

Чи “торт” другий роман Селесте Інґ? Однозначно торт, причому за схожим рецептом – сімейні проблеми, міжпоколінні проблеми, соціальні проблеми, проблеми мультикультуралізму, шкільні проблеми, підліткові проблеми – усе на місці. Чи сподобався цей “торт” так само? Не аж так. І проблема не в тому, що друга книжка гірша – ні, написана вона на тому ж рівні, з використанням тих самих прийомів, а структурно складніша. Ні, проблема у мене була з двома моментами: один – текстово-організаційний, а інший – ідейний. Але про все по порядку.

Як і перший роман Інґ, “Усюди жевріють пожежі” починається з катастрофи. У багатому і захмарно благополучному передмісті палає будинок, що належить комплекту стовпів місцевої громади – і найімовірніше підпалила його молодша дочка подружжя. Як таке може бути? Подальші триста сторінок розкажуть, що ж всьому цьому передувало. Власне, річне зіткнення двох світів на одному полі.

Родина Річардсон – ідеальні мешканці містечка щастя Шейкер-Гайтс: він – адвокат, вона – журналістка місцевої газети (на сидіти ж мамі вдома, треба щось суспільно корисне робити, але отак… без фанатизму), у них троє ідеальних дітей і одна ходяча халепа. А ще у них є пожильці – Річардсони в щедроті своїй занедорого здають менший будинок тим людям, які за інших обставин ніколи б не могли собі дозволити розкіш жити в їхньому спокійному Едемі з чудовими школами і гарним показником вступу до пристойних вишів. Тільки з черговим об’єктом благодійності Єлені Річардсон трохи не пощастило. ні-ні, юна Перлина Ворен – та сама ідеальна дитина, яка заслуговує на свій шанс. Але її матір Мія – якась неправильна. Вона працює на пів ставки, де прийдеться, бо вважає себе… ви тільки уявіть! – художницею. А мистецтво – своїм справжнім заняттям. Чи впишеться сім’я сучасних номадів в таку своєрідну спільноту? Складно сказати. Хоча, насправді, нескладно.

У другому романі, як і в першому, Селесте Інґ послідовно говорить про конфлікт бажаного і реального, очікуваного і глибинно правильного. “Усюди жевріють пожежі” – текст багатофігурний, тут знайшлося місце і численним спогадам-флешбекам, і розгалуженню сюжетних ліній, і розмаїттю проблематики. Частина розглянутих проблем – суто підліткові: що буває, коли закохуєшся, як говорити з батьками про стосунки, чим є для підлітків секс, які наслідки має шкільна вагітність. Частина – з високим градусом соціальної відповідальності: від сурогатного материнства до всиновлення білими парами дітей іншої раси. Але за великим рахунком весь сюжет крутиться навколо двох жінок і того, як вони облаштували своє життя.

Єлена Річардсон – ідеальне втілення американської мрії з великим будинком, суспільно-корисною роботою, першим і останнім чоловіком, чотирма правильно вихованими дітьми… стоп, з дітьми все не аж так просто. Мія Ворен – нонконформістка, яка схильна чинити так, як серце підказує, навіть, коли розум проти. Вона обдарована фотохудожниця-колажистка, але сучасний світ до митців суворий, тож Міїна реальність – світ постійних переїздів, прекарних робіт і намагань прогодувати дочку. І хто з них права? – наче питає нас Селесте Інґ.

Звісно, довелося поступатися кількома речами. Але в неї був прекрасний будинок, стабільна робота, чоловік її кохав, а дітей було багато – щасливих і здорових. Так, це точно було варто тих поступок. Є причини, чому існують правила. Якщо їх дотримуватися – досягнеш успіху. Якщо ні – можеш спалити дощенту увесь світ.

І сказати б, що праві обидві героїні, просто по-своєму, але письменниця такого шансу не дає. Світ Єлени починає горіти синім бензиновим полум’ям, бо “заслужила”. Або, навпаки – нічого вона не заслужила, бо зрадила юнацькі ідеали! Мені останнім часом дедалі частіше трапляються американські романи, що пристрасно деконструюють американську мрію, підважуючи самі основи основ колись збудованої картини світу. Енн Тайлер кілька років тому як метафору використала омріяний старшим поколінням величний будинок, що нафіг не всрався поколінням молодшим. А Селесте Інґ вирішила препарувати “жіночу долю”. Але, якщо з Єленою у неї вийшло послідовне зображення отого шляху до пекла самозневіри, дбайливо декорованого найкращими намірами, то історія Мії вибудована не аж так струнко. Друга з героїнь письменниці живе відверто злиденним життям, але себе вона не зраджує – ані в творчому сенсі слова, ані в ширшому – етичному. А проте змальовуючи непросте життя творчині в несприятливих умовах Селесте Інґ так і не ризикує сказати “в” після “а” і “б”. Покладатися на свою зірку дуже ризиковано – попереджає письменниця. Ваш талант може так і не отримати винагороди – каже вона. Ваше життя ніколи навіть не опиниться при порозі тієї самої американської мрії і, так, це несправедливо. Але, якщо ви вважаєте, що так правильно… – замислюється письменниця. Тоді, може, й спробуйте – тільки я вас попереджала! Ключова проблема з цим попередженням полягає в тому, що випадок Мії не збігається з досвідом еталонної голодної мисткині. Вона така – з ідейних міркувань і (не те, щоб прямо спойлер) насправді має подушку безпеки. Тож виплеканий авторкою контраст насправді не такий однозначний, як спочатку здається. З одного боку – це додає конфлікту інтересів ще один вимір. З іншого – мимоволі напрошується дисклеймер “Якщо ви хочете спалити за собою всі мости і жити голодно, але правильно – перевірте про всяк випадок, чи дійсно ви можете собі це дозволити”.

Отака несподівана амбівалентність у на перший погляд однозначній ситуації – це один з тих моментів, що збентежили мене в цій книжці. Інший – структура. Так, побудовані обидва романи Селесте Інґ за однією схемою. Але “Несказане” з його вбивчою першою фразою “Лідії немає серед живих” – це книжка, яка упевнено й майстерно танцює від початку. “Усюди жевріють пожежі” – роман, який треба читати заради закінчення, що розтлумачує підґрунтя усіх подій, а тим часом динаміка викладу попередніх “серій” в ньому час від часу відверто накульгує і весь той розмай тем і проблем не завжди переконливо тримається купи. Справа смаку, але мені перший підхід сподобався більше. Тепер залишилося дочекатися третього роману Інґ. Навряд вона знову увійде в ту саму річку? Хоча, всяке бува.