Чергове маленьке зізнання: на відміну від багатьох членів моєї сім’ї я драматично байдужа до документальних фільмів. От розумію, що це цікаво, що це пізнавально, що в хороших руках це може бути дуже класно з художньої точки зору, але… Найнадійніший спосіб змусити мене подивитися документалку – це спробувати прив’язати до стільця, а на таке дурних нема. За останні роки я пом’якшила документальний мораторій лише двічі: заради серії ВВС-шної документалки про маленьких тваринок (це там, це про сенгі) та оце нещодавно подивилася перший сезон нетфліксівського серіалу про вуличну їжу. Визнаю: це було дуже круто.

Street Food Asia – це дев’ять півгодинних серій, що розповідають про традиції приготування та споживання їдла на вулиці в дев’яти країнах Азії – переважно це Далекий Схід та Південний Схід, за одним виключенням – Індія. Окрім очевидних варіантів – Японія, Корея, В’єтнам, Ки… за Китай там Тайвань, знімальні групи ще побували, до прикладу, в Індонезії та на Філіппінах. Цікаво було про все. Кожна серія вибудовується навколо особистої історії кухарки чи кухаря плюс розповідає про інші місцеві спеціалітети та їхніх виробників і все це перемежоване коментарями істориків, культурологів, місцевих журналістів, котрі слугують провідниками у світ незвичного. При чому добираючи “теми” автори в кожному випадку діяли по-різному: в одних випадках розповідали про кухарів-новаторів, в інших – про тих, хто робить автентичні версії страв, що стали популярними по всьому світу, але найчастіше – про хранителів відмираючої кулінарної традиції. Майже в кожній серії звучить один і той самий наскрізний мотив: життя змінюється, змінюються гігієнічні стандарти, влада суворіше ставиться до ліцензування громадського харчування, старше покоління відходить – і багатостолітні традиції поставлені на межу вимирання. Добре це чи погано – питання, до речі, дискусійне, адже у багатьох випадках “бабівські методи” справді трохи лякають. І відповідають на це питання герої по-всякому: хтось модернізує та автоматизує виробництво, якомога точніше зберігаючи традиційний смак, хтось з вулиць потроху переміщується в інтернет, а хтось змінює рецепти так, щоб зробити давнішній наїдок, скажімо, менш жирним або не аж таким фритюрним.

А! Про перевірену систему плюсів-мінусів забула. Окей, спробую нашвидкуруч перерахувати основні.

Почну, як годиться, з плюсів.

• це дійсно дуже пізнавально. Тим більше, що це серіал не про рецепти (реконструювати їх на основі побаченого теоретично можна, але не так вже й просто), а про спосіб життя. Враховуючи, що в Україні не дуже прийнято їсти поза домом, спостерігати за культурами, де протягом багатьох століть нормально взагалі вдома не готувати (теж не від хорошого життя) – це було яскраво і переконливо. Цікаво і те, що серед історій, що їх показали, є й такі, де йдеться про майже конаючі традиції, але є й кілька, що розповідають про сконструйовані (як “традиційна сингапурська кухня”) або дбайливо пророщені задля підвищення туристичної привабливості міста (історія про філіппінського дідуся, котрий вигадав спеціалітет майже на рівному місці і перетворив злиденне передмістя на кулінарну Мекку – це просто космос!).

• це дуже яскраво. От, чесно-чесно, – красиво до феєричності в буквальному сенсі цього слова. От тільки подеколи в кадрі вбивають рибу чи молюсків – на це треба зважати.

• це дуже переконливо. Особливо, коли дивитися в розрізі індивідуальних історій. Такий собі короткий курс історії виживання спеціалізованого малого бізнесу в різних країнах протягом останніх 50-60 років.
• а ще – цікавезно з феміністичної точки зору. Ключовими історіями приблизно двох третин серій є жіночі. Уже стареньких бабусь, які годують три-чотири покоління, готуючи “як ото баба готували”. Молодих жінок, які відмовилися від кар’єр в інших сферах/країнах, бо “треба було бізнес батьків рятувати”. Жінок середнього віку, для яких кулінарія стала рятівною паличкою, що витягла всю родину зі злиднів, коли інші способи були недосяжними. Отут мене чи не найбільше вразила історія  корейської майстрині, що готує локшину: “У чоловіка не виходило з бізнесом, я страшенно боялася постійних візитів колекторів, то вирішила – нехай він сидить вдома, а я піду на базар”. Усі ці історії фактично є історіями успіху – часом міжнародного масштабу (в першій серії розповідають про бангкокську забігайлівку з мішленівською зіркою). Але від більшості з них щемить серце й грудочку в горлі складно проковтнути.

• теоретично це все має бути дуже смачно. Теоретично – бо в більшості азійських країн мені би довелося виживати виключно на десертах. Але це я – нещасне звірятко з підлікованим гастритом та алергією на часник. Нормальні люди можуть спробувати приготувати це все вдома – цікаво, чи вийде.

А мінус, як на мене, тільки один. Історії дуже драматичні. Дуже. Це ота сама традиція американської кінодокументалістики, що витискає сльози і з глядачів, і з більшості героїв. Так, це цікаво і зворушливо, але іноді складалося враження, що серед можливих героїв автори обирали тих, у кого в житті більше трагедій сталося. Це, звісно, підкачує емпатичні м’язи і додає ефекту присутності, але спостерігати за тим, як на камеру ретравматизують дуже літніх людей, – боляче.

Ще фільм очевидно орієнтований американську аудиторію (є там цікаві обмовки та характерні фокуси), але в будь-якому разі з нього можна дізнатися багацько нового. От тільки під час перегляду я сумно думала про те, що з України героїня чергової серії навряд чи вийшла. Що б це мало бути? Київська, простибогине, перепічка?