Творчість, сімейні цінності та святі мандарини. “Амстердам – Київ. І трохи Святого Миколая”

Бувають книжки, яким щиро пофігу, що ти там про них думаєш. Бувають книжки, які старанно повертаються то одним боком, то іншим, розчепірюють пір’ячко, трусять плюмажиком, підморгують і кажуть: “Ну диви ж, диви, яка я гарна!”. А бувають книжки, які скромно стоять десь в куточку і від душі хочуть сподобатися, бо такі ж вони милі і щирі”. І ти така на них дивишся і думаєш: “Божечку, яка ж я злидня недобра! Але ніт”. От “Амстердам-Київ. І трохи Святого Миколая” – вона якраз з такої третьої категорії.

37299028._SY475_

Сама по собі ідея була дуже прикольна – сплести дві сюжетні лінії: історичну та сучасну – та поговорити про вічні цінності: щедрість, доброту, взаємопідтримку, а ще здатність не тільки творити добро, а ще й зважати на те, чи воно прохане. Що тут могло піти не туди?

Та частина, що “Амстердам – Київ” починається, як зав’язка стандартного ромкому: молода wannabe-письменниця Олена та молодий уже-не-аж-так-wannabe художник Марко випадково міняються валізами в аеропорту. І якщо Марко може просто посумувати за сувенірами для рідних, то Олена втратила набагато більше – єдиний екземпляр рукопису роману про життя Святого Миколая. Якщо ви вже подумки збудували подальший сюжет, спираючись на ті ж таки ромкоми… Ні, його в інший бік заведе, і не виключено, що даремно він отак.

У крихітному романчику (бо якби не дві сюжетні лінії – суто жанрово це повість) Галина Рис встигає поговорити про те, як поєднувати родину та творчість, як чинити з мріями, котрі всі навколо вважають непрактичними, що таке справжнє кохання і як жити далі, коли ти розумієш, що когось кривдять. Не обов’язково тебе – можуть просто ближнього твого, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. Те, що молода письменниця спробувала чесно змалювати інший бік фірмової галицької доброчесності: з подвійними стандартами, прихованим і неприхованим сексизмом, традиціями формату “жінка мусить” та цілковито виразно змальованим домашнім насиллям – це було круто, тут респект. З іншим – гірше. Починаючи від маловиразних характерів і завершуючи майже нерухомим сюжетом, який ледь-ледь вишкандибав за межі експозиції і далі принципово не просунувся. Є в цьому певна правда життя – тут дійсно карколомні зміни в один мент не відбуваються, але… Але не покласти катарсис в книжку про переживання досвіду катарсису – це трохи дивно було.

Якщо “сучасна” частина – то було таке типове “ну ок” (сучасна українська література ще й не таким випробує), то з умовно “історичною” цікавіше. Сюжетно всі розділи про святого Миколая є уривками з тієї самої книжки, котру пише Олена. Пише натхненно, захищає своє право на творчість від нерозуміння частини родини, отримає схвальний фідбек зокрема від професійної редакторки (ура! книжка, де є героїня-редакторка!).  І тут виникають дуже веселі питання і до героїні, і до сюжету, бо ця “книжка про Святого Миколая” банально погано написана.

Авторка пробує скоромовкою переказати направду цікавезну біографію Миколая Чудотворця, спираючись як на історичні джерела, так і на легендаріум. Причому робить це доста цікаво з формальної точки зору. Уже на початку цієї сюжетки Миколай помирає, і всю історію його життя переповідають інші персонажі, кожен з яких знав єпископа Мирського з певного боку. Хороша ідея? Пречудова ідея! Але навіщо ж вона так погано втілена? По-перше, Галина Рис позиціонує свою героїню як фахову історикиню, яка не може стриматися й захоплено підкреслює численні помилки в історичному нонфікшені, що трапляється їй під руку. Але як на таку дошкульну спеціалістку умовна Олена дуже вільно поводиться з історичними джерелами. Настільки, що анахронізми, замовчування і перекручування бачу навіть я, а це взагалі не мій період. Ну нехай, вважатимемо цей сюжет за історичне фентезі, але тут на перший план виходять інші проблеми. Анахроністичні характери. Повна відсутність спроб стилізувати хоч щось – на фразі “Я тоді працював мореплавцем” (це не жарт, див. восьмий розділ) певна Ксеня ледь не заплакала, а треба було інше робити. Тональність оповіді, що нагадує рожевенько-солодкавий гібрид повчальних вікторіанських книжечок для дітей і євангельських переказів для найменшеньких. Власне, ці тональності чудово гібридизуються, проблема тільки в тому, що умовна Олена писала умовну дорослу книжку. І хоча в цій частині тексту є цікаві суто сюжетні знахідки, вони впевнено тонуть в сиропі, в якому застрягла дійсно непересічна і дуже неоднозначна історична особистість. А до чого тут мандарини? Ну от вони там є. Як символ доброти і щедрості Святого Миколая. Прижиттєвий. Буває.

І можна було б сказати: “Ксеню, святочні історії – це просто не твоє” – і це буде правда. І можна було б сказати: “Зате ця книжечка піднімає кілька дуже важливих тем і змусить замислитися над непростими питаннями людей, які просто взяли в руки читання для розваги” – і це буде правда. Але ще можна було б сказати: “Якою важливою не була би тема – вона не виправдовує відверто сирий текст” – і це теж буде правда. І ранжуються ці правди так, як кожному до душі. Хіба не правда?

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s