Бувають книжки, яким щиро пофігу, що ти там про них думаєш. Бувають книжки, які старанно повертаються то одним боком, то іншим, розчепірюють пір’ячко, трусять плюмажиком, підморгують і кажуть: “Ну диви ж, диви, яка я гарна!”. А бувають книжки, які скромно стоять десь в куточку і від душі хочуть сподобатися, бо такі ж вони милі і щирі”. І ти така на них дивишся і думаєш: “Божечку, яка ж я злидня недобра! Але ніт”. От “Амстердам-Київ. І трохи Святого Миколая” – вона якраз з такої третьої категорії.

Сама по собі ідея була дуже прикольна – сплести дві сюжетні лінії: історичну та сучасну – та поговорити про вічні цінності: щедрість, доброту, взаємопідтримку, а ще здатність не тільки творити добро, а ще й зважати на те, чи воно прохане. Що тут могло піти не туди?

Та частина, що “Амстердам – Київ” починається, як зав’язка стандартного ромкому: молода wannabe-письменниця Олена та молодий уже-не-аж-так-wannabe художник Марко випадково міняються валізами в аеропорту. І якщо Марко може просто посумувати за сувенірами для рідних, то Олена втратила набагато більше – єдиний екземпляр рукопису роману про життя Святого Миколая. Якщо ви вже подумки збудували подальший сюжет, спираючись на ті ж таки ромкоми… Ні, його в інший бік заведе, і не виключено, що даремно він отак.

У крихітному романчику (бо якби не дві сюжетні лінії – суто жанрово це повість) Галина Рис встигає поговорити про те, як поєднувати родину та творчість, як чинити з мріями, котрі всі навколо вважають непрактичними, що таке справжнє кохання і як жити далі, коли ти розумієш, що когось кривдять. Не обов’язково тебе – можуть просто ближнього твого, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. Те, що молода письменниця спробувала чесно змалювати інший бік фірмової галицької доброчесності: з подвійними стандартами, прихованим і неприхованим сексизмом, традиціями формату “жінка мусить” та цілковито виразно змальованим домашнім насиллям – це було круто, тут респект. З іншим – гірше. Починаючи від маловиразних характерів і завершуючи майже нерухомим сюжетом, який ледь-ледь вишкандибав за межі експозиції і далі принципово не просунувся. Є в цьому певна правда життя – тут дійсно карколомні зміни в один мент не відбуваються, але… Але не покласти катарсис в книжку про переживання досвіду катарсису – це трохи дивно було.

Якщо “сучасна” частина – то було таке типове “ну ок” (сучасна українська література ще й не таким випробує), то з умовно “історичною” цікавіше. Сюжетно всі розділи про святого Миколая є уривками з тієї самої книжки, котру пише Олена. Пише натхненно, захищає своє право на творчість від нерозуміння частини родини, отримає схвальний фідбек зокрема від професійної редакторки (ура! книжка, де є героїня-редакторка!).  І тут виникають дуже веселі питання і до героїні, і до сюжету, бо ця “книжка про Святого Миколая” банально погано написана.

Авторка пробує скоромовкою переказати направду цікавезну біографію Миколая Чудотворця, спираючись як на історичні джерела, так і на легендаріум. Причому робить це доста цікаво з формальної точки зору. Уже на початку цієї сюжетки Миколай помирає, і всю історію його життя переповідають інші персонажі, кожен з яких знав єпископа Мирського з певного боку. Хороша ідея? Пречудова ідея! Але навіщо ж вона так погано втілена? По-перше, Галина Рис позиціонує свою героїню як фахову історикиню, яка не може стриматися й захоплено підкреслює численні помилки в історичному нонфікшені, що трапляється їй під руку. Але як на таку дошкульну спеціалістку умовна Олена дуже вільно поводиться з історичними джерелами. Настільки, що анахронізми, замовчування і перекручування бачу навіть я, а це взагалі не мій період. Ну нехай, вважатимемо цей сюжет за історичне фентезі, але тут на перший план виходять інші проблеми. Анахроністичні характери. Повна відсутність спроб стилізувати хоч щось – на фразі “Я тоді працював мореплавцем” (це не жарт, див. восьмий розділ) певна Ксеня ледь не заплакала, а треба було інше робити. Тональність оповіді, що нагадує рожевенько-солодкавий гібрид повчальних вікторіанських книжечок для дітей і євангельських переказів для найменшеньких. Власне, ці тональності чудово гібридизуються, проблема тільки в тому, що умовна Олена писала умовну дорослу книжку. І хоча в цій частині тексту є цікаві суто сюжетні знахідки, вони впевнено тонуть в сиропі, в якому застрягла дійсно непересічна і дуже неоднозначна історична особистість. А до чого тут мандарини? Ну от вони там є. Як символ доброти і щедрості Святого Миколая. Прижиттєвий. Буває.

І можна було б сказати: “Ксеню, святочні історії – це просто не твоє” – і це буде правда. І можна було б сказати: “Зате ця книжечка піднімає кілька дуже важливих тем і змусить замислитися над непростими питаннями людей, які просто взяли в руки читання для розваги” – і це буде правда. Але ще можна було б сказати: “Якою важливою не була би тема – вона не виправдовує відверто сирий текст” – і це теж буде правда. І ранжуються ці правди так, як кожному до душі. Хіба не правда?