Розповідаючи зрідка про дитячі книжки, я здебільшого намагаюся бути сумлінною букблогеркою і рекламувати те хороше малючкове, що вже існує (або ж тільки таким і було) українською. Але іноді концепція дає тріщину – коли йдеться про книжки, що їх мені на українському книжковому ринку страшенно бракує. “Ну а раптом? – думає в цю мить певна Ксеня. – Раптом улюблений гештеґ #ВидайтеУкраїнською спрацює?”. Сьогодні якраз про таку книжку – від якої щемить серце, про яку хочеться розповідати всім знайомим і подарувати одній чудовій маленькій дівчинці, яка ще не вміє читати.

Американська художниця та письменниця Сесі Белл у 2014 році видала белетризовані мемуари про своє дитинство у форматі графічного роману – і зібрала низку номінацій та премій: як традиційних нагород за дитячу літературу, так і премій за мальовані історії (включно з одним “Айcнером”). У чотири роки Сесі перехворіла на менінгіт і втратила слух. І її книжка дуже просто, дуже делікатно, так, що й п’ятирічки (судячи з відгуків їхніх батьків) зрозуміють, розповідає про те, як це – жити у світі, який для тебе змінився назавжди.

За формою El Deafo – це простенький послідовний роман виховання, що поетапно показує життя Сесі від того моменту, як вона захворіла, і до кінця п’ятого класу школи, коли вона вже більш-менш змирилася зі своєю Інакшістю. Так, за бажання цей текст можна читати як історію прийняття психологічної травми. Або як прозору метафору сприйняття Іншого – і самим собою, і суспільством навколо нього. Або просто як історію про те, наскільки наш світ є незатишним і незручним місцем, коли людина не здатна вписатися в загальноприйняту норму.

Найкрутіші моменти в цій історії це:

• головна персонажка. Сесі – це звичайна дитина, вона хоче бавитися з іншими дітьми, дивитися телевізор, теревенити в темряві під час ночівель у подруг – але не може цього робити. І вона не несе покірно хрест маленької мучениці. Ні, вона сердиться, хитрує, шукає способи зробити своє життя… слово простішим тут насправді не годиться. Стерпним. Прийнятним. Яскравим. Нормальним. Так, їй дуже складно, але вона не хоче, щоб до неї ставилися, як до дивовижного звірятка, з яким треба поводитися за інструкцією, почепленою на клітку в зоопарку.

• реалії життя, яке перевернулося з ніг на голову. Не так вже й часто буває, але читаючи цю книжку, я час від часу відкладала планшет і замислено розглядала стелю, бо це правдешнє вікно до іншого світу, де найпростіші речі перетворюються на якийсь карколомний квест. Сесі Белл розповідає, як – це вчитися розрізняти слова, читаючи по губах:

дивитися телевізор, коли ці навички тебе не дуже вже й рятують:

потрапляти в інший світ просто тому, що в тебе розрядилася батарейка в слуховому апараті:

Причому сама Сесі Белл у післямові підкреслює, що її досвід не є універсальним. Оскільки вона вже вміла говорити, коли захворіла, то її батьки обмежилися тим, що віддали її у садочок для дітей з проблемами слуху, щоб трохи пом’якшити адаптаційний період (і навчити дитину, власне, читанню по губах). У подальші роки Сесі вчилася у “звичайній” школі та дистанціювалася від – як вона це називає – Deaf Culture: намагалася приховати від випадкових знайомих, що погано чує, відмовлялася вчити мову жестів, бо це привертало би до неї зайву увагу, подеколи соромилася зізнатися в халепах та негараздах – незрідка псуючи цим стосунки з людьми.

• Але все ж таки El Deafo – це історія не страждання, а прийняття. Маленьку Сесі  – дитину 1970-х – можна сміливо назвати протогіком. Намагаючись змиритися зі своїм “фонічним вухом” (доволі складним і всім помітним слуховим апаратом) Сесі почала уявляти себе супергероїнею Ель-Деафо, Туговушкою

І ця сюжетна лінія дарує багацько гіківської втіхи…

А заразом показує, як недолік може перетворитися в перевагу, завоювати популярність та відродити впевненість в собі.

Історія Сесі Белл – доволі оптимістична. Звісно, висновок, до якого прийшла маленька героїня: “Наші особливості є нашою суперсилою” – не є універсальним, але в її випадку це спрацювало саме так. І може спрацювати для всіх інших дітей, які не знають, як дати раду з тим, що вирізняє їх поміж однолітками. Це дуже складно, іноді – нестерпно боляче, бува і так, що безнадійно, але завжди варто спробувати. Будь як Ель-Деафо, знайди свою суперсилу!

PS: схоже, у Сесі Белл регулярно питають: “А чому кролики? Це ж наче документальна оповідь?”. Користувачам Гудрідз вона відповіла таке:

Тому що кролики мають великі вуха. Мені здалося, що зобразити себе тим єдиним кроленям посеред юрми кроликів, в якого вуха не працюють, як належно, буде ідеальною візуальною метафорою.

І це таки працює.