Коли читаєш багато і кількома мовами водночас, часом бува таке, що от просто ніяк не виходить згадати, якою ж мовою була “ота книжка”. Тоді в пригоді стають додаткові фактори: нагадування собі, чи існує, скажімо, українське видання, що там були за жанр, тема, проблематика, котрий це том багатотомний саги – такий собі мікродетектив для не завжди уважної читачки. Але буває й так, що під час читання не відпускає зачудування: “Вау, це українською? Як незвично!”. Останнім таким досвідом для мене стало дитяче фентезі від британки Софі Андерсон.

“Хатина на курячих лапах” – це таке дуже характерне для нинішнього англомовного ринку сучасне фентезі для середнього шкільного віку: з майже обов’язковим екзотичним колоритом (в цьому випадку – а-ля слов’янським і дещицею близькосхідного), з дозовано неоднозначною головною героїнею, з порцією сімейних цінностей і направду добре розкритими психологічними проблемами, характерними для дитини на порозі дорослішання. Ну, але у нас до цього масиву перекладних текстів тільки потроху підступаються, свого пишуть небагато (не по нулях, на щастя, але я не знаю, коли вітчизняний ринок дійде до стадії “забагато міфологічного фентезі”), а тут ще й харківське видавництво Жорж не тільки відтворило оригінальні обкладинку та внутрішні ілюстрації, у них ще й пейпербеки якістю та на дотик нагадують американські. Повний стереоефект “Ого, а зазвичай такі книжки до мене потрапляють англійською!” . То про що ж ідеться?

Сирота Маринка живе з бабусею, вони багато подорожують, ніде не затримуються надовго, і тому у дівчинки взагалі нема друзів (окрім хіба що ручної галки). Та й людей вона бачить нечасто. В усякому разі, живих. Бабуся Маринки – Баба Яга, Вартова межі між світами, яка проводжає духи померлих в останню путь. І готує до такого ж заняття онучку. Тільки Маринці не подобається виряджати мертвяків, не подобається приймати на себе тягар чужих спогадів, підпорядковуватися волі живої хатинки на курячих лапах, та й загалом – жити отаким дивовижним, захопливим, але надто вже нестандартним життям. До бунту старших підлітків ще далеко, Маринка просто хоче бути “як усі”. І заради цього може наламати такі дрова, що потім ще пів книжки доведеться розгрібати.

“Хатина на курячих лапах” – це на позір проста лінійна підліткова історія, що, як і заведено, працює на полі “Звичайна дитина (тобто така, з якою можуть асоціювати себе читачі) в надзвичайних умовах”. Маринка в Софі Андерсон вийшла доволі переконливою: її одночасно хочеться і пожаліти, і придушити – просто для профілактики. Причому авторка ненав’язливо показує читачам, де і як помиляється її героїня, в такий спосіб, щоб читачі встигали робити висновки раніше за героїню. Небезпечний прийомчик, але в цьому тексті він працює цікаво. Ну але текстів про егоїстичних, але добрих в глибині душі підлітків, яким світ застилає власне “ХОЧУ!”, хоч греблю гати. Що ж тут ще цікавого?

Для західного читача – ясне діло – слов’янський колорит. Місцями доволі умовний, місцями – відверто заміксований (аж перекладач залишив примітку, що авторка “де-не-де змішує в оповіді страви російської та української кухні та інші культурні деталі” (і ще трішки польських, до речі). Такі речі в тексті трохи дратують, але загалом це випадок, коли хочеться подякувати за спробу. І не тому, що мерців регулярно частують борщем. А тому, що авторку “наче Пропп покусав”.

“Хатина” – це чесне міфологічне фентезі. Тут є колорит, тут персонажі з виразно фольклорною основою віддано стараються виконувати свої функції, а навколо фентезійного припущення створено цілий світ (і живі хатинки – найцікавіший його прояв). При цьому Андерсон зберігає характерну для казок структуру з двома колами ініціації, практично всі дрібнички тут на своєму місці, ну і найцікавіше це й справді “Пропп для найменшеньких” – спроба у барвах та найдрібніших деталях пояснити функцію персонажа, що водночас є й провідником-психопомпом, і охоронцем світобудови. Правда, помітно, що частину потрібного колориту авторка позичила деінде, є моменти, які більше про Día de Muertos нагадують, аніж про квазіслов’янщину – але нехай вже так. По-перше, я до культурних кросоверів ставлюся поблажливо, а по-друге – мета тут була шляхетна.

Власне, вся проблематика цієї книжки, яка не стосується проблем самовизначення та формування характеру молодших підлітків, присвячена прийняттю смерті. Вірніше, навіть не так. За прийняттям смерті – це радше до “Снігової сестрички” Маї Люнде (нещодавно вийшла у ВСЛ). “Хатина на курячих лапах” охайно препарує проблему прийняття смертності як обов’язкового елементу світобудови. І недаремно письменниця розглядає цю проблему через образ 12-13-річної дівчинки, для котрої питання власної чи близьких не-безсмертності поки що лишається дискусійним. Софі Андресон докладає багато зусиль для того, щоб розказати своїм читачам: смерть – це нормально, сумувати за померлими – це нормально, намагатися втримати померлих поміж живими – це не дуже нормально, краще отаке, діти, не робіть. Мені сподобалося, як це реалізовано, хоча трохи зненацька заскочує усвідомлення, що книжка, збудована на суто язичницьких засадах, з точки зору внутрішньосвітової космології є цілковито собі християнською. Це була несподіванка, ага.

А в цілому “Хатина” – це симпатичний роман виховання. Щоправда, дорослій-мені увесь “смертний” сюжет був значно цікавіший за перековування характеру капризного й до болю самотнього дівчиська. Але що поробиш – закони жанру такі. Кетрін Валенте ніхто й не обіцяв, а свої власні завдання “Хатина на курячих лапах” реалізовує переконливо і навіть з певним шиком.

А для ретелінг-бінго ця книжка допомагає закреслити квадратик “Міфологічна істота на обкладинці”. Хатка сюди пасує, правда ж?