Спасибі, я більше не можу. 6 причин не дочитувати книжкові цикли (з прикладами та кривавими подробицями)

Здається, пекло для читачів-перфекціоністів має приблизно такий вигляд: сидиш собі на розжареній сковорідці, а навколо пурхають сердиті книжки, загрозливо лопочуть сторінками та верещать “Не дочитала! Не дочитала!”. Уфф, аж в холодний піт кинуло! Здрастуйте, мене звуть Ксеня і я – та дивна людина, яка старається дочитувати навіть не дуже цікаві та не дуже приємні книжки. Але насправді в цього правила є величезне виключення – воно не розповсюджується на продовження тієї книжки. Крапка – то крапка, остання сторінка – то остання сторінка, навіть якщо фінал був відкритим, як поле взимку. Є цикли, які я кидала після першої, другої, третьої, восьмої (тру сторі, не для красного слівця) книжки і сплю спокійно. Майже. Бо спочатку треба було собі пояснити, чому ж “Дякую, наїлася”.

НІТ, ПРОСТО НІТ

Найпростіший варіант не читати далі серію книжок – це коли по-чесному там навіть першу не варто було дочитувати. Чому таке буває?Сюжет нецікавий, стиль не зайшов, героїв хочеться прибити канделябром, бо чого вони це, якісь подробиці настільки огидні, що хочеться триматися від них подалі – на те є сотні причин. Та головне – одразу з цим визначитися: так, ця книжка настільки погана чи категорично не моя, що перевіряти це читанням другої геть необов’язково. Безумовно, на другому томі циклу може покращати. Але на світі надто багато книжок і спірні варіанти точно зачекають.

Приклади. Численні та яскраві, але якось так вийшло, що серед них – доста багацько сучасного янгадалту.

ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ БУЛО?

Певною мірою, це підвид першої причини. Буває таке, що книжка не зайшла, але радше суб’єктивно. Вона не є поганою, просто незрозуміла, некомфортна, не на часі. От, це воно! Переважно проблема якраз у невдалому таймінгу, коли читаєш загалом цікавий текст, але розумієш – ні, не йде. Дуже часто такі книжкові цикли варті другого шансу. І майже так само часто цей шанс себе не реалізує, бо читання першої книжки лишило по собі неприємний емоційний післясмак.

Приклади. Найкласичніший приклад у моїй читацькій біографії – це історія, яку в порядному товаристві згадувати можна тільки тоді, коли точно знаєш – ні, бити зараз не будуть. Страшне зізнання №1: я не читала “Темну вежу” Стівена Кінга. І, скоріше за все, не читатиму. Бо колись дуже давно, коли Ксеня була наївною п’ятнадцятирічною квіточкою, натрапила вона у гостях на “Чаклуна та сферу“. “Цікава книжка?” – спитала наївна квіточка, отримала ствердну хазяйську відповідь та позичила на почитати. Гадаю, ви можете собі уявити, що було далі: де я? хто я? що тут відбувається? По-хорошому, треба було відкласти книжку нафіг і, прошу на слові, пошукати “Шукача“. Але я тоді дочитувала все, що цвяхами до полиці не прибили, ну і… Скидається на те, що та психологічна травма так і не загоїлася, хоча я не можу сказати, що книжка мені не сподобалась. Вона просто прийшла невчасно.

20317697

НЄ, ВДРУГЕ Я НА ТАКЕ НЕ КУПЛЮСЯ

А бувають нормальні хороші книжки, з якими щось точково не так. Щось в авторській манері розвивати сюжет, вибудовувати образи, створювати атмосферу чи керувати читацькими емоціями настільки сильно дратує, що це псує загальне враження від цікавого тексту. Причому, в деяких випадках я можу повернутися до циклу, коли хтось, чиїй думці я довіряю, скаже: розслабся, там більше такого нема. Але бувають “дрібнички”, з якими просто не хочеться миритися, бо див. вище: на світі стільки цікавих книжок. І в моєму випадку дуже часто роль такого читацького демотиватора грає притлумлена чи відверта мізогінія авторів.

Приклади. Таких книжок багацько, але з останнього читаного згадуються дуже відомі варіанти. Наприклад, я спинилася на “Тіні вітру” – бо мені не зайшла манера Сафона будувати мотивацію персонажів й особливо – його жіночі образи. Я спинилася після першого тому “Проповідника“, бо так і не збагнула, навіщо ця історія пошуків себе й емансипації від бахнутої родини потребує саме такого антуражу. Я, імовірно, спинилася на “Господарі крижаного саду“, бо в першому томі декорум надто вже переміг динаміку оповіді (і з цікавими героїнями там також дефіцит).

А! НУ ОК…

Мабуть, це найдивніша з причин кинути читання. Якщо сформулювати її культурно, то звучатиме це десь так: “ЗАДОВБАЛИ ВІДКРИТИМИ ФІНАЛАМИ/ДОВГИМИ ЕСПОЗИЦІЯМИ!”. Іноді це книжки, які я і з інших причин далі б не читала. Але частіше – коли це був такий неквапливий перший том, що до точки катарсису/початку основного сюжету герої так не дістаються.

Приклади. Ага, Аберкромбі. Ні, насправді,  до “На лезі клинка” у мене довгий списочок “Я таке не їм”. Але читати загалом було цікаво. Рівно до того моменту, коли з’ясувалося, що всі шість сотень сторінок першого тому ми тут просто героїв докупи збирали. За нормальних обставин такий розвиток подій викликає бажання негайно бігти й вимагати продовження. Але… Часто це привід просто знизати плечима і до книжок не повертатися. Навіть, якщо вона сподобалась. Страшне зізнання №2: славетний цикл Дена Сіммонса для мене скінчився на “Гіперіоні“. Так, загалом це була передісторія персонажів. Так, мені сподобалося просто до захопленого вереску. Ні, емоційної потреби дізнатися: “То що ж то за Ктир” – за більш як десять років так не виникло.

ЩОСЬ Я ВТОМИЛАСЬ

Буває читаєш книжки, читаєш, ковтаєш одну за одною, але якоїсь миті розумієш: нє, що занадто – то нездраво. Набридають герої, надто повторюються сюжети, автор чи авторка знагла вбивають улюбленого персонажа – всяке може статись. Я не забуваю про такі цикли, бо раптом з’явиться “саме такий” настрій. Але дуже часто пауза на кілька років означає – ні, вдруге/вп’яте/вдесяте я в цю річку не зайду.

Приклади. Десятки їх. Зазвичай йдеться про суто жанрову літературу, яка бере серіальним ефектом. Але й він може вичерпатися – рано чи пізно. От лише кілька варіантів (обкладинки тих книжок, на котрих я спинилася).

І ЦЕ ВСЕ?

Ех! Найдошкульніша причина відмовитися від читання циклу далі – об’єктивна й невблаганна відсутність цього продовження. Автору набридло, письменниця нас полишила, хтось занадто довго пише, а хтось інша – ставить крапку навіть там, де продовження аж проситься (окей, це варіант гедканону, звісно, але ж бувають такі книжки, що б там про них їхні творці не думали!). Або може бути трохи не так. Продовження є, але воно – останнє, і з цією думкою боляче змиритися. Є такі книжки, які я хочу прочитати і не читаю. Бо на цьому все. Фініта. Остаточна крапка. І часом – знищений вінчестер з чернетками.

Приклади. Мій біль не висловити словами. Будемо картинками.

4 thoughts on “Спасибі, я більше не можу. 6 причин не дочитувати книжкові цикли (з прикладами та кривавими подробицями)

    1. Єп! У мене від неї було таке химерне враження, штибу “Я розумію, чим ця книжка хоче мені сподобатися. Біда тільки, що мені якраз таке й не подобається”.

      Вподобано 1 особа

  1. Саме читаю “Енжіміона”. Хочу закінчити цю і наступну книгу, просто щоб дізнатися, нафіга Сіммонс написав перші дві книги.
    “Дюну” кинув після п’ятої книги (для мене рекорд такий), з них пристойних книг – дві. Не витримав, коли Герберт почав, здавалося, присвячувати книги не новим сюжетним лініям, а окремим елементам свого всесвіту.

    Вподобано 1 особа

    1. Я пару років чесно збиралася читати Сіммонса далі, та в якийсь момент “Гіперіон” з його недомовленістю перетворився на ідеальну “річ в собі”. І нехай.

      О, точно, “Дюна!”. Ще в старшій школі першу читала і чи то тоді не знала, що є продовження, чи то просто їх не знайшла… І відтоді так і нє. Якраз того і побоююся, що Герберт там далі повирощував зайві конструкції.

      Подобається

Написати відповідь до vaenn Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s