У коронавірусне літо, коли з відпустками у багатьох сильно не склалося, читання часто залишається чи не найпростішим способом відвідати інші краї. А коли це читання про чужу відпустку? Зааааздрість? Насправді, ні, бо у героїв “відпусткового” роману Ліян Моріарті відпочинок був – не позаздриш. Але з безпечної відстані спостерігати за ним дуже цікаво.

Про що. Дев’ять абсолютно незнайомих людей (власне, в оригіналі книжка й зветься Nine Perfect Strangers) вирішують відвідати модний ретрит “Оселя безжурності”. Рекламні проспекти закладу обіцяють очищення, просвітлення і карколомне оновлення особистості завдяки революційним методикам звільнення та удосконалення глибоко захованого в клієнтських тільцях “я”. Строго кажучи, більшість героїв того просвітлення та віднайдення своєї потаємної сутності й не прагнуть. Підупала на славі авторка любовних романів зализує емоційні рани, молоде подружжя переживає кризу в стосунках, старша пара з юною дочкою їде куди подалі від дому, щоб звичні обставини не нагадували про пережиту трагедію, немолодий буркотун вкотре пробує схуднути, модний адвокат просто має отаке хобі – відпочивати на подібних курортах, і тільки розлучена багатодітна матір щиро вважає, що з нею щось не те і треба стати іншою. Десять днів приємного перепочинку у глушині, з гарною їжею, прогулянками і медитаціями – це ж ідеально, правда? От тільки є одна заковика – власниця курорту кілька років тому пережила клінічну смерть, переосмислила життя й вирішила, що тепер вона буде сіяти добре й світле далі. І нехай тільки клієнти спробують опиратися!

Про жанр. Такі стартові умови дозволяють зробити з “Дев’яти незнайомців” практично все, що завгодно. І Ліян Моріарті радісно пірнає в цю ополонку. Хочете соціальний роман про те, як багаті й благополучні люди з жиру бісяться не можуть знайти рівновагу в цьому нашому непростому світі? Буде. Хочете сімейну драму про те, як радикальні зміни – від трагедії до неймовірного талану – змінюють звичний триб життя? Буде. Хочете психологічних етюдів про кризу середини молодості, кризу середнього віку, кризу втрати сенсу життя, кризу уявлення про власне майбутнє? Буде. Хочете дошкульної сатири на хіпстерський стиль життя й критики сучасних практик пошуку духовних істин на дорогих курортах? І це буде. І трилер буде (ну як жеж з такою зав’язкою: купа незнайомців у замкнутому просторі – геть без старого доброго трилеру обійтись?). І пародія на любовний роман буде, і порція кпинів на адресу видавничого бізнесу, і… І багато всякого. “Дев’ять незнайомців” – роман об’ємний, майже 600 сторінок, і дуже вигадливий.

Про форму. Австралійська письменниця дуже любить гратися з багатоголосицею, зміною ПОВів, ненадійними оповідачами й всім оцим “У кожного своя правда”. І  “Дев’ять незнайомців” – це бенефіс такого підходу. Дванадцять героїв з власними голосами. Усі мають прописаний бекграунд, характер, мету й мотивацію, власну інтонацію, уявлення про правильне та погляд на стосунки з іншими випадковими знайомцями. Зробити так, щоб оцей потік дванадцяти свідомостей не зливався в одне місиво, насправді дуже складно, але авторка з цим впоралася практично бездоганно. Більше того, Моріарті ще й віртуозно перемикає фокус просто посеред сцени, створюючи стереоскопічну картинку дійсності. Тутешня кульмінація, що триває майже сто п’ятдесят сторінок, – це щось майже неймовірне з технічної точки зору. Ну, але на користь структурі довелося дечим пожертвувати. По-перше, деякі герої підкреслено типізовані: або принципово, або на початку оповіді – в тому числі для того, аби читачі швидше втягувалися в читання. По-друге, дозування інформації в романі відбувається доволі штучно: не тоді, коли воно мусило б випливати, а коли нові дані справляють найбільший емоційний ефект. Трохи маніпулятивно? Еге. Свідомо й демонстративно.

Про ефект. “Дев’ять незнайомців” – це по-своєму дуже цікаве терапевтичне “антитерапевтичне” читання. З одного боку, авторка відверто підважує концепцію комерційного просвітлення і регулярно гатить у дзвони: дивіться, дивіться, насправді тільки внутрішні зміни й свідоме прагнення допоможе покращити життя. Або не допоможе, бо бувають і такі тріщини, які не склеїти, простіше вже повиривати бур’яни і щось нове на тому місці посіяти. З іншого – попри всю іронію Моріарті м’яко натякає і героям (гаразд, тим не дуже м’яко), і читачам: якщо у вас є ця внутрішня потреба у змінах, треба все ж таки відірвати дупу від умоглядної канапи і щось зробити. Ні, не їхати на курорт, але під лежачий камінь – і далі за текстом. Вірте – все у вас вийде!∗. І виходить, звісно, в тому числі тому, що всю дорогу вона відверто грається з кубиками, з яких складаються сентиментальні філґуд-романи (данина творчості однієї з двох ключових героїнь). Щоправда, заразом притрамбовує цей жанр – в тому числі, чисто тобі в дусі феміністської критики. А потім трохи критикує критику. А потім згадує про тест Бехдель… Божечки, та на мою вулиці просто свято прийшло! Люблю отакі вправи на деконструкцію, вплетені просто в сюжет. Ну а зрештою всі отримують те, на що заслуговують – ну, бо це жанр змушує. Хоча…

Звісно, щасливий фінал дістається не кожному. У житті все не так

– насамкінець стверджує Моріарті, і знову перегортає цю тезу з голови на ноги. Гуляти – то й гуляти. З розмахом, стьобом і трьома дулями в кишені.

* якщо десь на початку другої третини тексту вам, як ото мені, здадуться дуже цікавими й перспективними медитативні практики “Оселі безжурності” – читайте далі. Виявиться, що описане складно повторити в домашніх умовах. А от про “очисне” мовчання я вже другий місяць думаю. Ага, це методика з книжки-пародії. Упс.

Я вдячна видавництву КМ-Букс, яке запропонувало мені прочитати цю книжку для огляду.