Третій тиждень #TheDarkestReading2020 минав уже з певним скреготінням. Більше роботи, менше бажання читати – і от уже й маєш. Усе, минулого тижня наплановане, прочитати не вдалося, а ще вперше з’явився серед читаного пункт, що його довелося в тематичний марафон за хвіст тягнути. На щастя, там той хвіст був.

Що читалося:

• “Закон ордену” – широко розрекламоване у певних колах свіженьке польське темне фентезі з геноцидом, кровякою та оргіями. Усе обіцяне – в асортименті. Загадковий баунтігантер мусить спіймати втікачку з войовничого чернечого ордену і доправити її на арену: в цьому світі дуже практично ставляться до “цивільних” позовів, хочеш помститися за кривду – вмов місцевого феодала виписати ордер на арешт, а потім ставай до бою з кривдником.  От тільки спіймати Алію Лов не проблема, проблема – довезти її до місця призначення. Особливо у світі, що ледь оговтався після геноциду. Особливо, коли забагато людей та нелюдів готові скласти компанію. Особливо, коли лови в цьому сюжеті – квест сильно не центровий. Поміж іншою “квестовою” даркухою роман Пйотра Ґурського вирізняють кілька моментів: цікаво заміксований світ – квазієвропа з певними орієнтальними мотивами; ґрунтовний підхід до світотворення (багато моментів окреслені суто пунктирно, але видно, що йдеться про широкий світ, і писали його з любов’ю); незвичне поєднання кінематографічності оповіді з гранично ощадливою стилістикою – у фентезі мало хто береться описувати екзотичні пейзажі та складний внутрішній світ героїв настільки економними простими реченнями. Однозначний плюс – персонажі. Їх тут багато і вони переважно… Скажімо так, неприємні, але симпатичні. Тобто, їм співчуваєш, їх розумієш, часом навіть зичиш їм удачі, але опинися з цими прекрасними людьми під одним дахом – та не приведи Богиня! Неоднозначний мінус – страшенна любов автора схеми хімічити. Ґурський дуже ретельно підходить до плетіння сюжету, аж занадто. Усі кінці зав’язані, усі деталі промовисті, усі роялі в кущах та рушниці на стінах відполіровані до блиску, і от уже потяг сюжету зі свистом тягне нас до останньої станції, ту-ту… І ту-тут настає прекрасна ситуація класу: “Вау, супер, все, як я здогадувалася! І шо?”. А нічого. Це був ідеально прорахований і дуже технічно виконаний фінальний отетоповорот, котрий не пояснив приблизно нічого: ані світоустрою, ані відправної точки сюжету, ані заради чого все це було, що сталося в минулому і як взагалі в цьому світі працює механізм, який в реальності… Чемно кажучи, переважно неробочий. І хороша ж книжка, але отакий кричущий розсинхрон макро- та мікросюжетів створює трохи дивний ефект – навіть не першого тому із довгого циклу, бо історії більшості персонажів переконливо завершилися. Ні, це щось навроді набору для малювання за номерами: частину полотна розфарбували, а поряд – велика біла пустка, і неясно, що там мусить буть.

• дитяча книжка-картинка про нью-йоркське мишенятко, котрому закортіло полетіти на Місяць та довести, що той не із сиру зроблено. Dark тут хіба що космічний простір, бо сама по собі історія про винахідливість, впертість та віру в себе дуже мила. Я мріяла прочитати “Армстронґа“, відколи мені до рук потрапив попередній проєкт Кульмана – “Ліндберґ“, і от нарешті отримала свій кавалочок щастя. Чудова книжка з прекрасними ілюстраціями, але… Але є там пара моментів, коли навіть шалена любов до книжкових гризунів  не врятувала від “Ой, а тут можна було б охайніше зробити”.

• нарешті, нарешті я прочитала щось із великих творів Ширлі Джексон! Умовно великих, ясне діло, романи в неї коротенькі, але такі, з другим-третім дном щонайменше… “Ми завжди жили у замку” – це абсолютна класика герметичної неоготики, де розповідається про кількох вцілілих після страшної трагедії членів колись великої та багатої родини, які тепер мінімально контактують з навколишнім світом, а той навколишній світ ставиться до них дуже напружено. У цьому невеличкому романі Джексон просто перфектно опрацьовує мотив “відьма у лісі”. З одного боку, маємо Мерікет – єдину представницю занепалого роду Блеквуд, готову виходити за межі маєтку, з її потягом до симпатичної магії та промовляння заклять, котрі посутньо форми психозахисту, але… Може, все не так просто? З іншого – недобрі селяни, котрі з архетипом відьми носяться так, що готові самі його ліпити, самі ненавидіти й самі лякатися, самі, все самі… А поміж всім цим – бідолашна Констанс з її бажанням сховатися в мушельку й ніколи звідти не визирати, якщо життя не змусить. А життя – штука сурова. Зазвичай подібні сюжети перед нами розгортають з точки зору сторонніх спостерігачів (наприклад, десь плюс-мінус за схожою схемою відпрацювала “Маленького незнайомця” Сара Вотерс). У такому разі читачам легше розділити точку зору тих спостерігачів, й отже – легше притрамбувати ненормальність чужого трибу життя з висоти власних моральних пагорбів. Джексон норма цікавить сильно не в першу чергу, тож маємо можливість подивитися на всю цю моторошно-агорофобську ідилію ізсередини. Навіть не знаю, що тут більше лякає: спосіб життя, яким живуть дівчата Блеквуд, чи те, що альтернатива йому з виду значно неприємніша.

Як читалося?

Окрім того, що повільніше, ще й трохи гірше. Мишенятко – мишенятком, але оце допіру на третьому тижні спіймала себе на бажанні почитати щось категорично нетематичне – солодкуватий підлітковий ромком чи ще щось таке. Але я тримаюся, тримаюся!

Що далі?

Головне – заборговане дочитати. А далі… А далі мусить бути українське фентезі, що його не прийнято називати фентезі, бо авторка з високої полиці, та маленькі перегони: хочу до 30 жовтня, тобто до останнього дня голосування в Goodreads Choice Awards, прочитати дві книжки з фентезійних фіналісток. Бо гіпотетично хороших кандидатів до кольору, до вибору, а так – проголосую за ту з двох, котра більше сподобається. Якщо прочитаю, звісно. А як ні… Може, тоді за геть третю проголосувати?

Маленький бонус

Привид – отут: