Дивно часом виходить із ситуативно-тематичним читанням. Перші оберти коронакризи навесні посприяли стрімкому росту популярності “пандемічного читання”: постапокаліптики, антиутопій про ізоляцію та історичних чи фантастичних романів про епідемії. Я тоді й собі думала зробити добірочку цікавих текстів, бо тематичну поличку на ГудРідз вже багато років тримаю. Але… Не пішло. Не хотілося. І читати щось подібне також. Але якось так цікаво вийшло, що “епідемічні” книжки знайшли мене самі – обидві доволі небанальні, обидві я давно хотіла прочитати, обидві – про епідемії в США. Тільки в одному випадку йдеться про трохи нестандартний погляд на дуже відому пандемію, а в другому – про визначальну, але маловідому у нас сторінку ранньої історії США. Та головне – в обох випадках авторки вирішили розповісти юній аудиторії, як в таких непересічних обставинах жилося їхнім одноліткам. Пророчий намір, як показала реальність.

Кав’ярня та карантин

У нас про американську письменницю Лорі Галс Андерсон дізналися завдяки практично культовому роману “Говори” – і це, мабуть, дійсно найвідоміша її книжка. Та спину їй дихає ще двійко, і між ними – “Лихоманка-1793“. Історичний роман для молодших підлітків розповідає про дівчинку Метті, яка жила й вижила під час нищівної епідемії жовтої лихоманки у Філадельфії. У місті, що на той момент було столицею нещодавно створених Сполучених Штатів, за кілька місяців вимерло близько десяти відсотків населення. Судячи з відголосків, це була перша настільки руйнівна криза після Війни за незалежність, і молода держава цей іспит склала поганенько: чимала частина більш-менш платоспроможного населення (включно з майже всіма вітцями-засновниками) здиміла під три чорти, подеколи розносячи заразу по всіх усюдах, організувати системну медичну допомогу вдалося не одразу, частина жертв на совісті не хорі, а голоду (місто так закарантинили, що припинилося регулярне постачання харчів), а здолати епідемію допомогли не злагодженні зусилля людей, а банальна зима.

Що там, як там?

Юна американка Метті живе разом з матір’ю та дідусем над кав’ярнею. І те трохи не те, що ми собі уявляємо (раф та тортики), а типова кав’ярня кінця ХVІІІ століття – свого роду прообраз клубу, місце, де солідні чоловіки пили каву та ще щось не дуже алкогольне, часом щось під’їдали, спілкувалися й угоди укладали. Мама Метті веде бізнес, як воно за покійного чоловіка було – повільно й обережно, а сама дівчинка мріє розширюватися й поглиблюватися: по-перше, перетворити сімейну справу на щось ближче до ресторану (у них пречудова куховарка – втікачка з Півдня Елайза), по-друге, ще й експортно-імпортним бізнесом зайнятися. Але час для мрій трохи несприятливий: сезонний спалах доволі звичної для тих країв жовтої гарячки швидко перетворився на катастрофу. Публічні місця зачинені, люди падають на вулиці, головні ліки від всього – кровопускання, головні ефективні ліки від всього – втікати від вірусу світ за очі. Матір намагається влаштувати дівчинці виїзд на село, до знайомих, але все йде шкереберть. І чотирнадцятирічній дитині доводиться виживати посеред натурального апокаліпсису міського масштабу. І часом – взагалі без допомоги дорослих.

Впізнавані моменти

Хоча йдеться про далекі часи, окремі моменти оповіді й повороти сюжету живо відгукуються й по сьогодні (особливо сьогодні!). Починаючи від того, як люди до останнього відмовляються вірити в серйозність небезпеки й завершуючи характерними проявами масової паніки. Що першим ділом роблять добрі філадельфійці, коли розуміють, що справи кепські? Йдуть бити приїжджих, бо кого ж іще! Та й загалом картина дуже впізнавана: нормальних ліків нема (NB: специфічного лікування від вірусу жовтої лихоманки не існує досі); наскільки допомагає симптоматичне лікування – то лише Пан Біг його зна, ну і персональний імунітет, само собою; школи думки пруть одна проти одної (це як у нас зараз із антибіотиками, тільки надмірним кровопусканням – при геморагічній лихоманці, ага – людину вморити можна швидше); карантини працюють рівно настільки, наскільки їх дотримуються, соціальне дистанціювання рулить, коли соціум до цього готовий, а найбажаніший подарунок долі – імунітет.

У цілому ж “Лихоманка-1793” – книжка дуже пізнавальна, по-своєму яскрава і трохи дивна. З одного боку, вона настільки гостросюжетна, наскільки це можна взагалі організувати – щоб дітей пригодами героїні зацікавити, і “роялів у кущах” тут чимало. З іншого – сам сюжет доволі суворий. Теоретично, з цього роману можна зробити терапевтичне читання для сучасних підлітків: як поводитися, коли світ валиться тобі на голову, як зжитися зі смертю близьких, на що сподіватися і де взагалі шукати ресурси для надії, чим можна допомогти собі й іншим, і чи треба допомагати тим іншим, коли хочеться тільки сховатися якнайдалі, заплющити очі, заснути й прокинутися, коли це жахіття минеться – всі ці мотиви проговорені доста ретельно й цілковито позачасово. Було б круто, якби хтось книжку українською видав, тим більше, що на випадок браку контексту (все ж таки ця епідемія – в США дуже відомий історичний факт, а в нас – не аж так) наприкінці є довідковий додаток, де пояснюється все: хто з героїв – історичні персони, як тоді працювали громадські служби, яким був рівень розвитку медицини, навіть про культуру кав’ярень розказують – просто, але цікаво.

ЗІЗи та привиди

Вузька спеціалізація іншої американської письменниці, Кет Вінтерз – це історичні романи для підлітків з ноткою містики. Саме до них відноситься і In the Shadow of Blackbirds, історія 16-літньої Мері-Шеллі Блек, яку починає переслідувати привид коханого. Момент він для цього обрав дуже вдалий – смерть ширяє навкруги, бо це 1918 рік. Єп, у нас іспанка.

Що там, як там?

Вінтерз одним махом багатьох побивахом, у тому сенсі, що вона береться через одну героїню розповідати про низку соціальних проблем того історичного моменту. Раз! Мері-Шеллі терміново переїздить до тітки в Каліфорнію, бо її батька арештували. А батько в неї помірний германофіл (частина родини має австрійське, здається, коріння), пацифіст і категоричний противник участі США в Першій світовій війні. Два! Тітка Мері-Шеллі – шалена шанувальниця усього спіритичного, вона видивляється привидів, вірить усім шарла медіумам і вмовляє небогу позувати для знайомого, котрий прославився тим, що вміє фотографувати привидів. Три! І коли дівчину вмовляють-таки на фото, поруч з нею стоїть привид. Молодший брат фотографа, її друг дитинства та коханий, котрий поїхав на війну. Стоп, а він хіба загинув? Ну й чотири! – це іспанка. Масова захворюваність, масова істерія – все, як ми вже звикли, тільки на максималках.

Впізнавані моменти

Перші сцени “Чорних птахів” читалися з дрижаками й сиротами, опис поїзді в транспорті – взагалі, як з нашої реальності: хтось кашляє навсібіч, хтось натягнув протигаз (ага, тогочасні маски – радикальніші з виду були), по всьому вагону тхне  цибулею, бо його зна, що від тієї болячки допомагає, але ж точно не завадить… Та й далі в романі все більше й більше отаких спалахів до болю знайомих деталей. І це я влітку читала, зараз ми значно ближче до змальованих в романі реалій. Якщо відволіктися від теми привидів, Вінтерз розповідає про звичний світ, що раптом перетворився на непрогнозовано ворожий. Вірус грипу виділили вже пізніше, як лікувати хворобу на той момент не знали, в деяких лікарнях опускали руки й закривали очі тим, хто щойно в муках сконав, в інших – намагалися пустити в хід все, що тільки можна (і отак майже випадково знаходили зброю проти цитокінової бурі, що й вбивала багатьох молодих жертв), як поширюється хвороба – мали доволі загальне уявлення, тому вмикали все: від античумного режиму “Валить звідси, незнайомці” до споживання цибулі в промислових обсягах. Ну й кульмінація роману відбувається в момент, коли епідемія сягає піку: знайти місце в лікарні майже неможливо, лікарі давно запровадили той самий страшний тріаж, сам не подбаєш про себе і близьких – суспільство вже не допоможе. Воно захлинулося, воно зламалося, звичні соціальні механізми розлагодилися – і це по-справжньому страшно. Реально, “Чорні птахи” читаються як горор, і доволі соплива лінія з юнацьким коханням до привида до цього жодного стосунку не має. Ні, тут якраз про загальну катастрофу страшно читати, нехай навіть наближають до нас її через долі окремих персонажів.

А взагалі, поки я читала книжку, мене постійно смикало між “Круто, якби видали” й “Та ну нафіг”. Хороше тут реалістичне зображення страшної епідемії і оте “Ми такі не перші, інші це вже переживали”, про котре мені від самого початку йшлося. Але є великий жирний мінус – уявлення про війну. От наче знала, як до Першої світової ставилися й ставляться в США. Наче читала тамтешнє “втрачене покоління”. А тільки оця доволі простенька підліткова книжечка переконливо жахнула по голові і показала, що для американців це й досі “Нікому непотрібна війна, на якій марно загинули наші найкращі хлопці”. І розповідає про це Вінтерз переконливо й небезпідставно, але все одно – читати таке, живучи у країні, що й нині воює, у країні, яка під час тієї таки Великої війни була розірвана навпіл – ну… Це складно. І розділяти палкий пацифізм і нарікання на долю головної героїні доволі непросто. Але, що є то є, тобто, чого нема. Оця тема – “Коханий пішов на війну й не повернувся” мені у сучасній українській літературі для підлітків ще не траплялася. Більшість згадок про втрати стосуються або абстрактних “наших воїнів”, або значущих дорослих. А це ж також частина реальності нинішніх підлітків, що можуть закохатися в друга дитинства, старшу сестру однокласника, прикольного молодого вчителя, котрі так і не повернуться з фронту. Сучасна українська підліткова проза тільки вчиться говорити про втрату. Та, схоже, по-хорошому їй це треба робити швидше. І, так, у тому числі через епідемію.