На четвертому тижні мономарафону почала даватися взнаки легка втома. Тобто, я сподіваюся, що легка втома, а не глобальний нечитун. Читалося, до речі, чимало, мало що вдалося дочитати. Ну але дещо вже прямує до фінішу, а інше – майже пів дистанції пробігло.

Що читалося:

• третій том пригод блискавичної (від слова “блискавка”, з іншими характеристиками там не дуже) юної революціонерки Мари Барров. Єп, мені знадобилося майже два роки, що зважитися прочитати продовження циклу Вікторії Авеярд – надто вже своєрідно завершився другий. Я щиро боялася, що зараз у нас буде садомадо-кохання та бурхливі страждашки в межах в любовного трикутнику. Виявилося, що все не так страшно, все трохи по-іншому і дві додаткові оповідачки третій том також прикрасили. На “Клітку короля” написала відгук на ГудРідз.

• вже не повість і ще не роман про українських ранньомодерних ельфів. Я серйозно! Про чарівний люд, що боїться заліза, про Княгиню та Князя, котрі їздять землями й шукають людей до свого почту, про тих людей, котрі готові прослужити рік-як-сім і потім все життя мріяти повернутися. “Зачаровані музиканти” Галини Пагутяк – це така класична, добре вгодована, химерна проза з усією її бароковою пишнотою, котра послухала десять-п’ятнадцять балад про “Там Ліна” і сказала: “Хм-м-м!”. Юний син шляхтича закохується в образ Пані на коні й забуває про все земне. Батько його вмирає від туги й любові до мармурової брили. Відьмина небога мусить йти в прийми. Змалілий розумом маршалок урочисто ховає домовика. Два підстаркуваті шляхтичі міркують за Сенеку, суспільне благо й вічні цінності – і все це тоне в надмірностях, подробицях, риторичних красотах і зауваженнях від всюдисущої й всевидячої авторки, яка позирає на все з висоти в кількасот років, аж раптом розлого-ризомний текст здригається, виструнчується й перетворюється на тужливу елегію про вибір і його складові, про місце краси в житті людини та вміння/невміння побачити надзвичайне й змиритися з його існуванням. А ельфи? А що ельфи – вони тут дійсно класичні такі фейрі і при тому не викликають жодного спротиву матеріалу. То якщо хтось казатиме: “Годі писати про чужинську нечисть, треба тільки про рідних мавок і чугайстрів” – можна людині оцю книжку підсунути.

“Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися…”

Як читалося?

Повільно як равлику. Тут, звісно, зовнішні причини теж зіграли роль: більше серіалів дивилася, але головне – майже все читання якесь дуже неспішне трапилось. І то не тільки неквапливо-поетичні “Музиканти“, за лаштунками ще наразі залишаються збірка поезій та на диво розмірене модне фентезі.

Що далі?

Дочитати (майже) все розпочате: з номінантів на фентезі Goodreads Choice Awards до завтрашнього вечора, боюся, тільки одну книжку встигну добити, але вона мені щиро подобається, тож, скоріше за все, за неї і голосуватиму. З інших читацьких планів, якщо все встигнеться – дрібка класики. Української давньої та американської порівняно свіжої – книжці й 35 років нема, але статус її беззаперечний.