Маленький читацький марафон впевнено перевалив через екватор. За ці п’ять тижнів я зрозуміла, що могла б читати більше (і чом, власне, не читаю), оцінила зусилля, яких потребує дотримання читацького плану (а не за найгарячішими новинками ганятися – упс, рівно оце я цього тижня й зробила, пощастило, що новинка чітко в тему вписалася) й усвідомила, що книжкові запаси дуже важко вичерпати. От, до прикладу, перед початком марафону я склала списочок з першочергового читання, до якого включила книжки, які в мене вже були на той момент (а, скажімо, передзамовлену “Монстрицю” не включала, бо вона трохи пізніше приїхала). І шо б ви думали? З 37 дбайливо відкладених книжок (більшість яких – давно куплені паперові) прочитала аж 5. І всі вони – придбані цього року. Це все, що треба знати про вирішення цундоку-проблем в окремо взятій хаті.

Що читалося:

• здавалося, не так вже й давно вийшла друком “Королева порожнечі” – завершення трилогії про “Народ повітря” (окей, в оригіналі не так вже й давно, український переклад ще, здається, й не анонсували до ладу) – а Голлі Блек вже повернулася до цього світу й наприкінці листопаду опублікувала How the King of Elfhame Learned to Hate Stories. Це багато ілюстрована (не аж так, щоб графічний роман, але місцями – вже майже артбук) повість, яка дозволяє ще разочок зустрітися з героями. Історія-рамочка: Кардан та Джуд прямують до світу людей, щоби помахом королівської руки (гаразд, радше меча) вирішити певну проблему фейрі, які там оселилися. Але цю рамочку Блек щедро нашпигувала главами-приквелами, в яких розповідає, як же Кардан отаким довбану дивним виріс. І, щиро кажучи, оці розділи-приквели – такий відвертий фан-сервіс, що іноді аж незручно стає. Між тим, історія-рамочка вийшла нічогенька, а найцікавіший елемент повісті – це вкладена казка, яку герої переповідають тричі, кожного разу змінюючи стартові умови й “вихідну” мораль. Більше такого, менше сліз про тяжке дитинство й дерев’яні іграшки – і було б круто. Ну, але цільова аудиторія чекала щось на взір “Як Кардан почувався тієї миті, коли однокласники Джуд у воду загнали?” (ifyouknowwhatimean) – і вона бажане отримала. А от ілюстрації Ровіни Каї справді прикольні, хоча й часом трохи вторинні.

• моя запасна фаворитка у фентезійній номінації GoodReads Choice Awards – новий роман Наомі Новік. В A Deadly Education американська письменниця вирішила отак щиро, зі смаком та розмахом познущатися з багатої та популярної теми “Чарівна школа”. І вийшло в неї це не те, щоб з відвертим цинізмом, ні, там все… з любов’ю, просто добряче збоченою. Зате по-своєму дуже колоритно і місцями до істерики весело. Хоча герої веселитися не поспішають – випускниками їхньої альма-матері стає лише чверть від тих, хто туди вступили. А відсіюються учні дуже просто – вони не переживають навчання й особливо – процедури випуску. Наступного тижня розкажу про цю книжку докладніше, бо там і з жанром все доволі цікаво, і з проблематикою, і сюжет симпатичний.

• ну здрастуй класика! Хоча правильніше було б почати: привіт, я Ксеня і вперше прочитала “Вія“. І “Вій” виявився геть не тим, що я від нього чекала. Бо воно який загальний образ складається: колоритний горор про українську нечисть. Єп, десь остання третина – це отой самий горор, але поза тим повість Гоголя виявилася цікавою етнографічною замальовкою “Бурсаки та їхнє місце в харчовому ланцюгу”, екскурсом в особливості хазяйнування на хуторі, шикарним описом бед-тріпу (ага, я про “видалось йому, ніби трава, що була мало не під ногами в нього, росла глибоко й далеко і ніби поверх неї стояла прозора, як гірське джерело, вода, і трава видавалася немовби дно ясного та до найглибшої глибини  прозорого моря”), зарядом м’якої іронії і по-своєму дуже жорстоким текстом про банальність зла. “Наша панночка відьма й людей зі світу зживає” – окнорм, вона ж панночка. Такий соціальний фаталізм добряче контрастує із сучасними фентезійно-містичними варіаціями на плюс-мінус ту ж тему. І справа не в магічному реалізмі, за котрого фантастичне стає нормальним. Це щось значно неприємніше.

Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: “Скачи, враже, як пан каже”.

Як читалося?

Могло б і бадьоріше, і другу, американську, класичну вже книжку я дочитати не встигла, але загалом цього тижня мене марафонне читання радувало. У тому числі – контрастами. А, і до речі, озвучка у “Вія” дуже класна – хороший варіант для недовгого аудіочитання.

Що далі?

Дочитати ту саму класику і… І думаю до детективів податися. Бо що за дарковий марафон без розслідування вбивств! Якось несолідно виходить.