Неймовірно, але факт: ми з марафончиком дотягнули до кінця шостого тижня, до фіналу – десять днів. І куди тільки той найтемніший період (майже) подівся!

Що читалося:

• одна з найвідоміших книжок плюс-мінус сучасної американської літератури. “Кохана” – це той роман, за котрий боязко братися і котрий складно читати, бо фабулу він має настільки загальновідому, що тут і про спойлери складно говорити. Напередодні початку Громадянської війни Сет втікає з рабства, щоб возз’єднатися зі своїми дітьми, котрих незадовго до того переправили на волю – до офіційно звільненої бабусі. Сет наздоганяють. Сет не хоче повертатися в неволю й намагається здійснити розширене самогубство, але встигає вбити тільки одну дочку з чотирьох малюків. Відсиджує якийсь час у в’язниці, виходить на волю, а тим часом воля перетворюється на прямо таки в усіх сенсах волю, от тільки не для Сет та її родини. Бо їхній будинок поневолює привид. Розлючений й сумний привид померлої дитини. Та й загалом для нобелівської лавреатки Тоні Моррісон йдеться не про те, що сталося, а радше про в першу чергу – чому, а в другу – як потім з цим жити. “Кохана” – це текст, що його до певного моменту нескладно читати, але дуже некомфортно проживати. Густа, аж “бурштинова”, атмосфера життя, в якому вже сталося все – це “все” абсолютно жахливе, але саме воно тиранічно визначає прийдешнє, причому не однієї людини, а всіх навколишніх. Нотки магічного реалізму, що поступово перетворюється на дошкульний сюрреалізм. Жаскі флешбеки, що розповідають про рабство. Проста начебто ідея, яку авторка відбійним молотом вбиває в голову (імовірно все ж таки білих) читачів: “хороших” господарів не існує, несвобода – це абсолют, її не можна міряти лінійкою, проголошуючи, що отам, на пів пальчика було легше, то й чого жалітися. Але найстрашніше в “Коханій” – це та радість, з якою Сет вітає повернення дочки до цього світу, нехай навіть розуміє, що поверненням це назвати ніяк не можна.

• свіженька лавреатка Goodreads Choice Award – нова поетична збірка Марґарет Етвуд (відгук написала для Гудрідз).

• і нарешті, як і планувалося, детектив. Але місцями – медичний трилер. Ретро-трилер. Так, все складно. А, може, й ні. У нас данську письменницю Лене Кобербьоль знають переважно як авторку молодшо-підліткового фентезі (цикл “Дика відьма” Небо видає), а між тим вона ще й премійованими трилерами славиться. Doctor Death колись привабив мене обкладинкою, антуражем (Франція на світанку Бель Епок) та героїнею-емансипанткою. До доктора Альбера Карно у рідному місці ставляться напружено – він вправний хірург, але готовий допомогти не тільки живим пацієнтам, а й друзям з поліції. Ага, він трупоріз – паталогоанатом, котрий всерйоз переймається тим, чи не зашкодить його нечестиве з точки зору багатьох заняття репутації єдиної доньки. От тільки Мадлен не проти. Власне, Мадлен тільки “за” – вона б воліла завжди лишатися батьковою асистенткою, а не оці всі репутація, заміж… І коли “конекатастрофа” вкладає батька в ліжко, дівчина з превеликим ентузіазмом кидається у вир розслідування кількох дуже химерних злочинів. Благо нитка цього розслідування веде до жіночого монастиря – місця, де поліціянтам-чоловікам не дуже раді. “Доктор Смерть” – це цілком собі тИповий повільний детектив, який поміж інших відрізняється колоритом, увагою до історичних деталей та дійсно цікавою героїнею. Із сюжетом трохи гірше – він аж занадто накручений плюс більшість героїв має… Строго кажучи, доволі сучасну мотивацію і сучасні ж характери. А проте втрамбувати таку фабулу в сучасність не вийшло би: або ретро, або ніяк. Що ж, краще вже ретро. Але трохи осаду лишилося.

Як читалося?

Мало читалося, визнаю. Могло б бути більше, але мене на манівці занесло – я нарешті почала дивитися Dark. Цілковито тематичне заняття, от навіть назва натякає, але читанню воно суттєво шкодить.

Що далі?

Дочитаю невеличку повість з близькосхідним колоритом і планую взятися за пачечку номінантів на Міфопоетичну премію. Серед них ще комікси будуть, можна це вважати за тизер, хоча насправді це спойлер – мало які комікси на неї претендували.