#TheDarkestReading-2021. Тиждень VII з половиною. Burning bright

На останні десять днів марафону я напланувала собі про хижаків – буквальних і метафоричних. І навіть почала (але епічно недочитала) “Позолочених вовків” Рошані Чокші. А прочиталися дві книжки про таких схожих, але й таких різних великих котів. Чесно-чесно, no pun intended, я тільки вчора усвідомила, що наступний місячний рік – тигриний. Та й тигри в прочитаному підібралися – умовно китайський та корейський.

Що читалося:

  • When the Tiger Came Down the Mountain Ні Во я почала читати якраз перед тим, як її попередня повість з цього циклу – The Empress of Salt and Fortune – отримала цьогорічний Г’юґо. Цього разу чернець-історик Чі зі Співочих Схилів подорожують на північ – у тому числі, щоб детальніше дізнатися про культуру тих самих північан-наїзників на мамонтах, які так змінили історію цих країв у попередній книжці. Якщо в першій повісті оповідь будувалася навколо “історичних” предметів, то в другій письменниця експериментує з традиційним наративом “Зібралися кілька людей (і не дуже) і розповідають історії (і не дуже)”. Вірніше, історію вони оповідають одне одному одну – про те, як тигриця-перевертень закохалася в науковицю, яка збиралася здавати іспит на чиновницю, і що з того вийшло. Проблема в тому, що люди розповідають цю історію по-своєму, а пані тигриці категорично не погоджуються з деякими інтепретаціями. “Кажи правду або з’їмо” – прекрасна мотивація, що не кажи. Та й іншого прекрасного в цій невеличкій повісті чимало – саспенс зимового майже-горору; чудовий образ тигрів-перевертнів – розумних хижаків, які не мають сантиментів до людей в цілому, але можуть захопитися конкретним гарненьким людиськом; цікаво побудована навколо подолання взаємного іншування любовна історія; офігенна вставна новела про кгхм… привидів, що нагадала мені улюблені японські кайдани, а мамонти – які тут офігенні мамонти! Але чи не найцікавішим для мене тут були моменти, що стосуються, по-перше, роботи істориків у полі – як розговорити респондента, як вивідати в нього потрібну інформацію, як його не роздратувати питаннями й уточненнями (ну бо на кону не просто припинення інтерв’ю – а дуже неприємна смерть), а, по-друге, те, як авторка працює з концепцією ненадійного оповідача. Ми ж дійсно запам’ятовуємо різні історії, а переказуємо навіть не те, що запам’ятали. А сердешним історикам ще виколупувати з того зерна істини і намагатися зліпити більш-менш притомний наратив. І якщо перша повість у мене проходила за категорією “О, потенційно цікава авторка”, то оця “Тигриця” – це вже чиста любов.
  • у Ні Во тигри – не просто представники (умовно кажучи) іншої культури, вони ще й людям неблаганні й щирі вороги – така вже їхня природа. А от у молодшопідлітковому романі Тай Келлер When You Trap a Tiger оці фольклорні перевертні відіграють іншу роль, радше символу внутрішньої сили… Хоча. З цим магічним реалізмом ніколи напевно не знаєш. Лілі змушена переїхати з мамою та старшою сестрою з Каліфорнії до бабусі, що живе у штаті Вашингтон. Дівчата від несподіваного переїзду не в захваті, але все виявляється ще складніше – їхня ексцентрична бабуся поводиться геть дивно. І саме тут, на новому місці, самітниці Лілі, яка вважає своєю суперсилою соціальну невидимість, починає ввижатися тигриця, яка пояснює: бабуся захворіла, бо вкрала в тигрів дещо дуже цінне. І якщо Лілі це цінне знайде і поверне – тигриця бабусю зцілить. І відтак сором’язлива дівчинка починає відсмалювати – від того, що просить випадкового знайомого обладнати пастку на тигра в льосі, і аж до того, що відкриває в собі “внутрішню тигрицю” – небажання миритися з образами “тихої азійської дівчинки” та “ідеальною донечки”, які на неї вперто вішає оточення. Оця “Тигриця” – це сумна, але дуже потрібна книжка про відстоювання особистих кордонів, про віднайдення власного голосу, про готовність дозволити собі бути іншою (батько Лілі і Сем був білошкірим, тож дівчата начеб “ні в тих, ні в сих”, і визначити, що саме для них означає власна корейськість, втіленням якої є бабуся з її казками, примовками, наїдками і забобонами, – завдання, що потребує неабияких зусиль. Але крім оцього всього “Тигриця” ще й універсальна історія про вагу несказаного, призабутого й витісненого. А ще – про переживання дітей, які спостерігають за болісним і страшним помиранням близьких, і те, яких зусиль часом потребує готовність відпустити. З усіма цими важкими темами – від смертельної хвороби значущих дорослих до подолання соціальної тривожності і побудови власної ідентичності – авторка працює дуже делікатно. Класно було б, якби українські видавці звернули увагу на цю книжку. Тут ще й постколоніальні мотиви через міфи пояснюються – теж корисний момент.

Як читалося?

Пречудово. Обидва тексти гарно написані і по-своєму (по-різному тобто) дуже захопливі. А які в “Тигриці” Келлер вставні казки! А які у Во ма… Так, про мамонтів я вже казала.

Ось і все. Темне читання минуло, тепер у програмі – всілякі під’ялинково-канікулярні няшності та традиційні звітні пости.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s