Це ж треба, хтось таки написала любовний роман просто для мене! (Ладно, не хтось, а Урсула Вернон/Т. Кінґфішер, просто я не знала, що й такі відверті любовні романи вона теж пише).

Отже є Вона. Сирота, що виросла посеред психологічного й економічного аб’юзу, але спромоглася вивчитись, невдало вийшла заміж за… правильно, ще одного психологічного й економічного аб’юзера, проте знайшла в собі сили втекти (прихопивши домашнього улюбленця), переїхати до іншої країни, збудувати з нуля серйозну кар’єру й переконатися, що ніхто їй більше не потрібен, окрім як домашнього улюбленця й подруги (за сумісництвом – домовласниці, готової брати комірне не грошима). Аж тут вона зустрічає Його.

І є Він. Ветеран війни з лютим ПТСРом, безкраєю відданістю побратимам і ще нескінченнішим страхом жити на повну, бо Він не ладен контролювати прояви агресії. Та поруч з Нею Йому чомусь так спокійно, так затишно, так…

Звучить як пісна фігня? Ладно, внесемо уточнення. Одна гаряча сцена в цій книжці завершується тим, що Вона наступає на відрубану голову. Тільки голова виявилась не зовсім відрубаною, але пахла вона точно неправильно!

Отже Вона (Ґрейс) – це геніальна парфумерка, яку звинувачують у отруєнні вельмиповажної персони, й Він буде її рятувати. Рятувати – це Його професія. Бо Він (Стівен) – паладин. Щоправда, його бог помер, і тому золота благодать більше не виводить Стівена та його колег з чорного хвилі берсеркового гніву, але якщо побратими/посестри вчасно отоварять по голові – найгіршого можна уникнути. Так, це любовний роман про жінку-ремісницю в несприятливих обставинах та про чоловіка-машину вбивств, якому треба перезібрати себе після втрати не віри як такої, а її безпосереднього предмета. І все це щастя – у майже барокових декораціях ранньомодерного торговельного міста зі інтригами та розслідуваннями, шпигунами та конкуруючими релігійними культами, штукарством та мистецтвом, вкрай оригінальним способом розмноження певних міфологічних істот і дуже приємно описаною динамікою slow-burn стосунків між персонажами з ооооооотакенними trust issues.

Що ще цікавого?

• багато активних жінок. Найкрутіша – badass-єпископка Культу Кри… Перепрошую, Білого Щура. Але крисить єпископка бездоганно
• цікаві подробиці ремісницького життя. Воно може здатися нуднуватим, але Вернон вміє захопливо писати про побут, а тут все ж таки парфумерна справа – щось середнє між мистецтвом та алхімією. До того ж Ґрейс – суперніс, людина з феноменально чутливим чуттям, і це не просто характеристика персонажки, а двигун кількох сюжетних поворотів
• дуже зворушливі описи дружби травмованих людей – як паладинів, які нікому не потрібні, бо вчорашні лицарі в осяйних обладунках розгубили здатність контролювати вже-не-божий гнів, так і Ґрейс та Марґеріт “А, знаєте, я шпигую, але…”
• цікаві кхгм… професійні рефлексії. З ремеслом Ґрейс все ясно, а от хід думок Стівена пару разів дивував специфікою картини світу – такою, знаєте, не те щоб аскетичною, але монастирською
• Вернон славиться своїми описами милих фамільярів, ну і тут таке теж є, тільки не магічна істота, а просто трохи недолугий домашній улюбленець. І це цівета. Ну справді ж – кого ще тримати парфумерці?
• а! забула! тут ще детектив є. Причому з щирими горор-елементами (так, відрубані голови, я на вас дивлюся)
• ну й нарешті це просто дуже прикольно написано – особливо дрібні детальки, мимовільні враження, кольори та запахи. Особливо запах пряників. Це дуже важлива для сюжету деталь

NB: Paladin’s Grace – це субцикл у ширшому циклі “Світ Білого Щура“. Я якимсь дивом нічого з нього ще не читала, але точно продовжу знайомство. Сам субцикл “Святий Сталі” – це трилогія, поєднана спільними персонажами, кожна книжка оповідає про стосунки різних пар.