Я тут днями замислилася: а що я знаю про Мексику? Трохи про культуру, трохи про історію, трохи про їдло, трохи про вервечку революцій, трохи про війну між урядом та наркокартелями. Трохи читаного худла і кідрукові “Мексиканські хроніки” – щось воно все несолідно. А спровокувала такі дивні думки невеличка симпатична книжечка – мемуари австралійки Люсі Невілл, яка вирішила, що вчити іспанську в Іспанії, маючи в загашнику кілька курсів із латиноамериканських стадіз – не комільфо. Відчайдушна дівчина, що ж тут ще скажеш.

За формою “О, Мексико!” – доволі стандартний тревелог із елементами самоколупання. До того ж прикро сюжетний. Підзаголовок “Кохання та пригоди” – абсолютно правдивий тизер. Чималенький об’єм тексту піде на з’ясовування: а чого кого ж хоче Люсі – милого колегу чи пещеного красеня руммейта. Проте колорит переважає.

Про Мексику Невілл пише із інтересом та любов’ю. І погляд людини з країни першого світу, яка не дуже обтяжена тягарем білої людини – порівняно із європейською чи північноамериканською молоддю (нє, в одному місці про політику Австралії щодо аборигенів все ж згадується) – є справді цікавим і трохи незвичним. Бо Люсі звертає увагу на речі, які навіть іноземцеві можна сприймати як належне. Наприклад, їй нелегко подужати расове питання по-мексиканські.

Я оглядела зал сетевого ресторана «Дон Тако». Большинство посетителей были низкорослыми, в отличие от актеров сериала, которые приводили их в восхищение. У зрителей были оливкового цвета кожа и темные волосы, а с гигантских экранов им неестественно улыбались светлокожие блондины, которые казались принадлежащими к иной расе. Было ли это стремлением откреститься от доиспанского прошлого или объяснялось просто-напросто тем, что элита здесь преимущественно белая, но только в мексиканском обществе явно отдавались предпочтения белой коже. Большинство здешних средств для ухода за кожей содержало отбеливающие компоненты, в отличие от увлажняющих кремов с эффектом загара, весьма популярных в Австралии.

Також у тексті багато співчуття до лівацької молоді, трудового люду та “трішечки” кримінальних елементів. До речі, те, як австралійка змальовує Уробороса корупції, що своїми кільцями підтримує суспільний договір, – українцям було б дуже корисно почитати. І про традиції вона оповідає прикольно, що б то не було – вулична їжа (урбаністи танцюють!), культ Святої Смерті чи прийоми організації масових акцій спротиву. Але чи не найцікавіше у Невілл ілюструються принципи занурення в середовище (і тут я зрозуміла, що спроби опанувати англійську – це якесь читерство, з іншими мовами важче виходить).

Родной язык ревнив. Ему не нравится, когда вы начинаете учить другой язык, и он делает все возможное, чтобы расстроить ваши планы. Единственный способ с этим справиться – это игнорировать его: жить в такой среде, где никто его не понимает или не обращает на него внимания. Я чувствовала, что начинаю чуть ли не завидовать своим студентам: с каждой неделей они говорили все быстрее и делали все меньше грамматических ошибок, а ведь им для этого не пришлось уезжать на другой конец света.

Та викладання англійської як іноземної зрештою принесло авторці трохи грошей, багато фану та контакти із місцевими – переважно жінками. І тут культурна різниця грає усіма барвами. Нє, я не буду цитувати той шмат, в якому Люсі розпитує: але чому порядна дівчина із вищого класу має виходити заміж саме незайманкою? Чи той, де їй пояснюють – кар’єрні можливості для заміжньої жінки дуже обмежені. Чи інший, де розповідається про масштаби помсти колишнім чоловікам та те, що цю помсту спричинило. Там багато цікавого якраз з точки зору жіночого питання.

Было в героине именно этой телепостановки нечто такое, что выводило меня из себя. Она воплощала в себе женственность как форму беспомощности. Ее круглое личико с крошечным ротиком и большими круглыми глазами, которые либо невинно устремлялись вдаль, либо бесконтрольно исходили слезами, появлялось на экране каждый раз, когда я включала телевизор.

Тут, зрозуміло, більше про Люсі. Але про мексиканок також є довга смачнюча цитата. Бо більшість учениць Невілл, що ходили на розмовний клуб, є розлученими й водночас – дуже розлюченими – жінками.

Продовжувати читання “Австралійка про (життя) мексиканок” →

Звичка переглядати фантастичні преміальні листи призводить до того, що оминути увагою Ancillary Justice я, мабуть, не могла. Власне, й не збиралася, не дивлячись на те, що тематично воно трохи не моє.

Мегаломанська космічна опера, де в сюжеті рахунок йде на тисячоліття? І при тому світ мінімально змінюється, а космічні кораблі ті ж таки тисячоліття експлуатуються? Нє, ну всяке бува, але я таке не їм. Та тут приваблювали деталі. От лишень найцікавіша з них померла наглою смертю в процесі перекладу російською.

/Якшо чесно, почала я читати книжку ще влітку 2014-го, й, зрозуміло, в оригіналі. Аж потім загрузла посередині третьої глави. Мій дивний мозок сказав: нєнєнє девід блейн, англійською ми читаємо лише фентезі. Пояснення цьому феноменові я ще не знайшла, але що ж поробиш. І от коли з’явився переклад російською, я сунула туди носа… і так до кінця не висунула, хоча кактус був  надзвичайно колючим/

Упевнена, що не розповім нічого принципово нового, але кортить виокремити для себе моменти, які дратували найбільше. Основний був  передбачуваним – гендерна шизофренія закадрового тексту.

Майже загальновідомі факти: головна героїня книжки – AI, що керувала космічним кораблем, виявляється замкненою в людському тілі “допоміжного елемента” (технічно – зомбяки із задавленими особистостями, якими керує штучний інтелект). Космічний корабель служив імперії Радч, суспільство якої є агендерним. Граматичного роду в мові Радчааї немає. Дефолтна стать – жіноча. Про все це розповідається вже у першій главі.

Я повернулась, чтобы посмотреть на нее, вглядеться в ее лицо. Ростом выше, чем большинство нильтиан, но, как и все они, толстая и бледная. Массой превосходит меня, но я выше, к тому же я значительно сильнее, чем кажусь на вид. Она не осознаёт, с чем играет. Это, вероятно, мужчина, если судить по узору, напоминающему угловатый лабиринт, которым простегана рубашка. Я не вполне уверена. Это не имело бы значения, будь я в пространстве Радча. Радчааи не слишком озабочены проблемой пола, и в языке, на котором они говорят, — моем первом языке — род вообще не находит отражения. Язык, на котором мы говорили сейчас, имеет категорию рода, и я могу нажить неприятности, используя неверные формы. Делу отнюдь не помогало то, что ориентиры, по которым можно определить пол, от места к месту разнились, подчас кардинально, и очень редко были мне хоть немного понятны.

Шарман! От тільки стрункість концепції – це не про російськомовний переклад.

Продовжувати читання “Перша стать в Енн Лекі. Про російськомовний переклад “Слуг правосудия”” →

Щось (якась несподівано логічна чуйка) мені підказало: якщо я закриватиму четвертий квартал челенджу одним постом – вийде ой. Тому під фініш вирішила звітуватися щомісячно.

Отакий вигляд моя табличка із пташечками мала вчора.

Про героїчні зусилля поки що не йдеться, але ж видно, що я стараюся, правда ж? Хоча більшість закритого цього разу – нескладні категорії.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Дедлайн за два місяці” →

Не встигла я взяти участь у ФБ-розмові про дитячі книжки, придатні для дорослого читання, як ще одна така впала мені на голову. Причому це не янг-адалт, що складає помітну частину мого регулярного читанні. Ні, звичайна собі книжечка для середнього шкільного віку – із відповідними героями-дітьми, дещо міфологізованими героями-дорослими та із нормальним для цього віку колом проблем. АЄОЄ.

Кальпурнія Вірджинія Тейт (11 років 9 місяців) – дівчинка із найбагатшої родини в маленькому містечку на соняшній Техащині. Майбутнє Келлі Ві – з точки зору дорослих – виглядає безхмарно: підрости, сплести кілька миль шкарпеток, почати виїжджати та вийти зрештою заміж. От тільки якоїсь літньої днини найстарший брат дарує дівчинці Щоденник Спостережень. Хто читав автобіографічні повісті Джеральда Даррелла – легко спрогнозує подальший розвиток сюжету.

“Еволюція Кальпурнії Тейт” – це милий, повільний та трохи аж надто дидактичний роман виховання правдешньої юннатки з потенційної Southern Belle. Практично маст-рид для юних даррелломанок (шкода, цієї книжки ще не було в моєму дитинстві) – хоча б тому, що доводить: не всі “джеррі” конче мають бути хлопцями. Гарна книжка, а ще й виховує спостережливість, увагу до всіх видів ближних наших і здорову злість.

Здорова злість знадобиться в першу чергу дорослим читачкам. “Еволюція…” належить до цікавого напрямку сучасної дитячої літератури, який найпростіше називати “Фемінізм для найменших”. І Жаклін Келлі працює з матеріалом, як на мою думку, набагато охайніше, ніж деякі письменниці, чиї книжки спрямовані на старшу аудиторію. Кілька років тому я ледь не розбила ніс фейспалмами під час читання “Великої та жахливої краси” Лібби Брей: там правильні загалом ідеї презентуються настільки нав’язливо, шо нуйогонафіг. А тут – ні, усе гарненько й чепурненько. У малої Кальпурнії ще навіть підліткового бунту немає: вона не вважає себе кращою за “домашніх” дівчат, що думають лише про рукоділля. Вона просто не може визначити своє місце у світі і лише тихенько запитує: а чи може дівчинка вчитися в університеті…

Ну не похожа я на остальных девчонок. Я совсем другая, другой вид. Не собираюсь быть как они. Но, выходит дело, придется. Занимайся домом, мужем, детьми. И думать забудь о том, чтобы стать натуралистом. Откажись от Дневника, не ходи на любимую речку. И тогда останутся только шитье и готовка, все то, что они меня заставляют делать, все занудные занятия, которых я пока ловко избегаю. Меня бросало то в жар, то в холод. И не будет никакого Растения. Жизнь летит под откос. Как я раньше не догадалась. Меня поймали в ловушку. Прищемили койоту лапу.

Та разом з тим письменниця доволі ненав’язливо розставляє жииирні акценти. Наприклад, дідусь – гуру від натуралізму, що листувався із містером Дарвіном та містером Беллом – жалкує, що одразу не розповів онуці про жінок-учених. Дід там взагалі класний, нехай і виконує функції бога з машини… Найцікавіший образ серед дорослих там мама Келлі Ві: абсолютно загнана господиня дому (семеро дітей, з них шестеро хлопці, ну я думаю!), що ховається від реальності в мігрені й патентовану дамську мікстуру від усіх хвороб.

Часто даже приходилось прибегать к патентованной микстуре. Пары столовых ложек обычно хватало. Сал Росс однажды спросил, буду ли я тоже принимать микстуру, когда вырасту и стану леди. Мама ответила загадочно: «Быть может, Кэлли это не понадобится».

Тож з одного боку в книжці мамин світ – пироги, плетіння мережива, заняття музикою та мрії про сезон, якого в пані Маргарет свого часу не було – концентрована “місіс Бітон” (хоча в книжці йдеться про інший посібник із  ведення господарки). З іншого – чарівний дідусевий світ. Самогон з пеканських горіхів Келлі Ві мало турбує, а от книжка містера Дарвіна, світляки, дивні жовті коники, метаморфози метеликів, механізми сприйняття часу та абсолютно новий вид горошку – оце справді вартісні інтереси, а не всілякі дурниці.

В нашей скромной лаборатории мы занялись делом, а в парадной гостиной тем временем разыгрывался брачный танец.

– Смешно, что девушкам полагается быть красавицами, – заметила я. – У животных красоту наводят мальчики. Посмотрите на кардинала. Или на павлина. Почему у людей совсем не так?

– Потому что в природе обычно выбирает самка. Вот самцу и приходится наряжаться в самые яркие перья, чтобы привлечь её внимание. А здесь твой брат выбирает среди девушек, вот они и наряжаются, чтобы он их заметил.

– Столько работы! Все эти платья, шляпки. И ещё причёски. Когда мама меня причёсывала перед концертом, уйма времени ушла. И корсеты! Миссис Парсонс то и дело летом теряет сознание, и всё из-за корсета. Не знаю, как дамы их выносят.

Хороша дівчинка – Келлі Ві, а час, в який вона живе – самий кінець 19 сторіччя – дозволяє повірити, що все в неї вийде, якщо дуже захотіти й родина підтримає. У книжки є продовження, але, судячи з усього, події там розвиватимуться повільно, то й не факт, що Жаклін Келлі піде шляхом Джоан Роулінг й доведе героїню до дорослішання й тріумфу (ну або фіаско – але це було б жорстоко). От би ще хтось з українських видаців взявся за цю серію – “Старий Лев” (і так, щоб з ілюстраціями) або, скажімо, “Урбіно” – про Кальпурнію Тейт незрідка згадують поряд із Енн Ширлі… А поки що – ще кілька цитат під катом. Про дівочі освітні стандарти, правила життя та специфічні кар’єрні перспективи.

Продовжувати читання ““Еволюція Кальпурнії Тейт”. Між місіс Бітон та Дарвіном” →

Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.

Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.

У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.

Цитуючи написане для ГудРідз:

Дівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars

Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.

Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?

Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.

Продовжувати читання “Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір” →