Усе міняється, тільки читацьке знущання із самої себе вічне (цілком солідарна з Ксенею, деякі експерименти – штука жорстока). Але після сесії “Майже суцільні романи про Другу світову” вирішила трохи урізноманітнити епохи та місцини. Поки що виходить.

У цьому випадку франко-південноафриканське подружжя – Каролін Вермаль та Райан фон Рюбен – пропонують пробігтися Канадою та Англією, а далі протягом більшої частини їхнього роману загубитися в африканських нетрях.

“Квітка для Її Величності” – це чудово олдскульний пригодницький роман (у пакеті видань від КСД вони час від часу трапляються, чому я дуже радію) на мотив “Червоненької квіточки”: піди не-зрозуміло-куди, принеси казна-що. А в цьому випадку окремою принадою простого, але дуже симпатичного тексту, є те, хто саме занурюється у пригоди. Ботаніки! Справжні ботаніки, лицарі пензлів та теки для гербарію.

У 1772 році простий садівник з К’ю-Ґарденз Френсіс Мессон скочив у халепу: його раптом (бо інших претендентів не було) завербував відомий натураліст та поплічник капітана Кука сер Джозеф Бенкс. Несподівано для себе Мессон дізнався, що має сісти на “Резолюшн” та рушити у напрямку мису Доброї надії. Основне завдання ботаніка-самоука – знайти дивовижну квітку, яку Його Величність мріє презентувати Її Величності – із доречною назвою на честь королеви, звісно. Неосновне… Також є, і не дуже приємне. Вірніше, категорично неприємне, якщо зважати на ризик потрапити на шибеницю. Бури не люблять шпигунів. От тільки бідолаха Мессон не одразу зрозумів, чого саме від нього насправді чекають, і заповзято схопився за виконання офіційної частини місії.

Не-спойлер: квітку Мессон знайде. Ото її фотка вгорі висить – Strelitzia reginae, уродженка Південної Африки, яка стала окрасою європейських букетів. Майже-не-спойлер: але пригод героям письменники відважили добряче.

Від натурально-олдскульних пригодницьких романів 19 сторіччя, “Квітка” все ж таки суттєво відрізняється, хоча має всі традиційні складові: головних героїв – молодих відчайдухів; Високу Мету; романтику фронтиру; купу екзотики; зловісних ворогів; прекрасну даму; диких звірів – про що не згадаєш, а воно ондечки – очікуйте за 10-20 сторінок. Але також тут є час і натхнення доволі несподіваний підхід до зображення пригод: цілком історичні Френсіс Мессон та Карл Тунберг були видатними натуралістами і знаними ботаніками, то чимала частина тексту присвячена тому, що зазвичай у пригодницькому романі не зустрінеш: складнощам перевезення квітів, важливості упорядкування щоденників та технологіям підсиджування ближнього свого – виключно з науковою метою, ви не подумайте. Швед Тунберг – взагалі неймовірна людина. Отаким є короткий тизер його кар’єрних мрій:

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №4. Роман про наукову звитягу зразка 18 століття” →

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході” →

Абсолютно випадково набріла у Флібуста-завалах на дитячу повість індійської письменниці. Повість обіцяла розповісти про дівчинку на тлі Другої світової війни. Якщо чесно, я навіть не знала, чого чекати, та автоматично налаштувалася на драму-драму: жах, боротьба, соціальна справедливість та палкий антиколоніалізм (ну в радянські ж часи книжку видали).

А ні, там все доволі весело, приємно й пізнавально. Перетягую з Гудрідз:

Мой друг Бобби by Gita Bandyopadhyay

My rating: 4 of 5 stars

“Моя сім’я та інші звіри” – дівоча версія. Одинадцятирічна бенгалка Міні живе в родині своєї одруженої сестри в Бірмі. Родина включає в себе чотирнадцять собак, чотирьох котів, мавпочку, двох папуг, кількоро кролів та всіляке пішоходне птаство. А! Ну й згодом там ще й з’являється няшний гімалайський ведмедик. Тільки він швидко росте.

Дуже мила повість про епізод з дорослішання дівчинки. Передмова намагається хутенько налякати: “Девочек в индийских зажиточных семьях обыкновенно держали в доме, не давая им много свободы, вот почему в книге мало подробных описаний Мандалая, его окрестностей, уличных сценок, — словом, всего того, на что обязательно обратил бы внимание мальчишка, целый день шныряющий по улицам”. Але все не аж так страшно: Міні гасає деревами, керує своїм маленьким царством, рушає на полювання і виховує ведмежа.

Взагалі було цікаво читати автобіографічний текст про доволі вільне дитинство дівчинки з мусульманської (хоча, схоже, добряче секуляризованої) сім’ї наприкінці 1930-х. Можливо, тут допомагає “невизначений статус”:

“Я уже не ребёнок, но ещё не совсем взрослая. Бабушка, когда на меня рассердится, говорит:
«Скоро тринадцать, уже большая. В прежние времена в твои годы замуж выдавали. Нет того чтобы по хозяйству помочь — только и знаешь, что по дому носишься. Избалована больно. Отец виноват, он тебя распустил!»”

А, може, й справді родина без зайвих закидонів. Але є, є й там безцінні моменти.

“Что Джамаи-бабу человек необыкновенный, было ясно с того самого дня, как он явился свататься к сестре. Пришёл — высокий, красивый, по виду ничего не скажешь, но когда заговорил, отец ушам своим не поверил. Отец его спрашивает:
— Какое приданое за невестой вы рассчитываете получить?
А тот вроде удивился:
— Это вы насчёт посуды и разных там тряпок? Ерунда всё это! Если уж приданое необходимо, так хорошо бы достать пару настоящих овчарок-колли, обученных в одном знаменитом швейцарском питомнике.
Что было делать? Не отменять же свадьбу из-за причуд жениха? Но собаки собаками, а невеста не может без приданого. Пришлось и то и другое готовить. Собак отец всё-таки выписал. Долго хлопотал, и в конце концов приехали из Швейцарии две здоровенные собаки. Дедушка с бабушкой были настолько потрясены, что кинулись в Калигха́тский храм молиться о благополучии молодожёнов. Я к тому времени подучила немецкий. Так, несколько слов — чтобы общаться с собаками, и у меня с ними сразу наладились отношения”.

Отакі веселі люди.
View all my reviews

Шкода, що нічого іншого я в цієї письменниці не знайшла. Але, принаймні, одну симпатичну книжку ми можемо почитати.

ЗІ: а ще в радянському виданні дуже класні ілюстрації, на яких (як і на обкладинці) головна героїня завжди вдягнена по-європейському. Аж не знаю, на що це має натякати.

У мене починає потроху відлипати неписалка відгуків для ГудРідз… (о, який шлях мої відгуки минули з імхонетських часів! Від кількох тамтешніх речень через лайвлібівські нескінченні простирадла аж до нинішніх – абзац-два-три не розводжуючись) … тому про деякі книжки я, мабуть, буду не писати, а репостити. Воно, зрозуміло, якесь резюме виходить, а не нормальна розповідь, але ж хочеться і там вогник підтримувати, і сюди тягати для тих, кого на ГудРідз нема.

Не считая собаки by Connie Willis My rating: 5 of 5 stars Замішати Джерома К. Джерома із Вудхаузом, змастити цитатами з британської поезії, щедро притрусити детективницькими алюзіями, подати все під соусом “темпоральна фантастика” – і вийде “To Say Nothing of the Dog”. У тому, що Конні Вілліс абсолютно прекрасна, я від “Книги Страшного Суду” й не сумніваюся, але ці два романи з Оксфордського циклу спочатку справляють геть різне враження. В одному випадку – драма-саспенс-чума, в іншому – веселий балаган, де прийом “бог із машини” – офіційний двигун сюжету. Аж потім прогримить водевільне крещендо – і все стає на свої місця. Ідеальне розважальне читво із надміру типізованими героями дозволяє зважувати концепції історичного розвитку, роз’яснює користь від освіти для широких верств населення, азартно лупить по голові жіночим питанням у вікторіанському варіанті, простьобує штампи одразу кількох літературних жанрів, моделює багатовимірну геометрії умовно-наслідкових розкладів, а заразом – дає м’якого копняка, пропонуючи трішки подумати про вічне. І робить все це дуже ефективно і неймовірно ефектно. Англоманська душа тане, її можна збирати ганчірочкою і робити все, що заманеться. Наприклад, змусити закохатися в бульдога. Сириле, я люблю тебе!

View all my reviews

ЗІ: а ще “Як не рахувати собаки” – яскравий приклад фантастики, що проходить тест Бехдель. Попри всі перешкоди – оповідачем є хлопець, а жіночі бесіди місцями підкреслено безмозкі “про жоніхів”. Кумедний ефект створюється, багатоплановий, хоча до жінок Вілліс часом безжальна. Власне, вона там нікого не жаліє. А як спірітуалістам дісталося, ммм…

Тадам, я все ж таки запускаю свій мікропроект із розповідями про книжки (чи фільми-серіали), більш-менш придатні для відпочинку. Першою ластівкою буде відповідь на мій нещодавній читацький запит “Зробіть мені як в дитинстві!”. Мені чомусь припекло почитати простий та бадьорий пригодницький роман. Майнридо-жульверн, далекі краї, скарби, підступні лиходії, хтонічні туземці – оце от усе. Тільки шоб про жінок, будь ласочка.

Як не дивно, святий метод “Пальцем в небо” спрацював з першої спроби. Око зачепилося за роман із цьогорічних оновлень КСД. Зазвичай (я вже наколювалася) з такими обкладинками-анотаціями публікують ті ж таки любовні романи, просто в екзотичних локаціях. Але “Затерянный остров” (“Місячний острів” він в оригіналі, яка ж тут загубленість) Беатрікс Маннель майже повністю відповідає забаганкам.

Кінець позаминулого сторіччя, Мадагаскар, молода німкеня Паула разом із випадковими попутниками рушає в путь в глибину острова, розшукуючи плантацію, де її бабця колись вирощувала ваніль. Джунглі-болота, лемури-крокодили, фаді-фаді-фаді (мадагаскарський аналог табу), дивні супутники із дулями в кишенях, геополітичні складнощі та відголоски авантюрної інтриги – в принципі, усе за рецептом. Тільки, на відміну від підлітково-розважального читва, в “Острові” екшен місцями поступається рефлексіям. Воно, може, для когось “та клята бабська психологія”, але мені нічого, добре лягло. Тим більше (не сприйміть за спойлер :Р) із обов’язковим “великим, чистим та на все життя” письменниця дотерпіла майже до фіналу. Це великий плюс, я щітаю.

Також до плюсів можна віднести героїню. Паула – розлучена жінка, їй вже – в принципі – плювати на репутацію, її життя в Європі зруйноване, а тутешній спадок – хоч якийсь шанс на облаштування нового життя. Дівчина не позбавлена мерісьюшності, але – головне – вона емансипована адекватно змальованій ситуації, багато міркує про те, як жінці жити в не найпривітнішому середовищі, і виглядає радше дивачкою, аніж попаданкою (що також часто трапляється). А ще – жалкує, що не купила штані 🙂

… перед поездкой она выяснила, что корсет для путешественника — это такая же практичная вещь, как и лайковые перчатки при чистке сортира.

З іншого боку, комплект пригод у Паули – цілком стандартний (ледь не втопитися, після болота вляпатися ще й в політику, порушити табу, заблукати й поголодувати, ледь не втопитися ще разочок і таке всяке), але це не той жанр, якому за це можна дорікнути. Тим паче про Мадагаскар фрау Маннель пише із захопленням, повагою і, схоже на те, із знанням справи. Паралельно вона встигає розповісти про купу цікавих речей, охайно вплітаючи їх в сюжет (а не так, як, наприклад, у “Сьогуні” Клавеля, коли величезні масиви пояснень лізуть на голову, зручно там вмощуються і починають верещати просто у вухо). Я потім полізла читати далі і, може, ще про деякі історичні цікавинки окремо розкажу…

А от із можливих мінусів… “Острів” може здатися нудним в тих місцях, де він є не пригодницьким, а виробничим романом. Паула професійно займається парфумерією, це й двигун сюжету, й головна рушниця, яка має вчасно стріляти. Та в мене зараз сезон захоплення ефірними олійками – то про таке читати було також цікаво. А от що, як на мене, було зайвим – та це псевдодетективна лінія про зловісного месника. Ну да, коли в групі п’ятеро людей – офігенно важко вгадати, хто ж є другим оповідачем. Особливо, якщо він робить настільки прозорі натяки… Тим більше, інші герої в книжці – статисти-статисти, хоча письменниця й намагалася трохи розім’яти картон.

“В ітого” маємо досить-таки приємне та цікаве читво на літо, де зміст переважує форму, проте примудряється не дуже її й притопити. Триггери (особливо для молодих матерів) є, тест Бехдель проходить. Мені сподобалося. Не вах-вах, але хороше.

Я тут днями пообіцяла (ну, можна так сказати) трохи частіше роботи короткі огляди свого щоденного читання та челлендж-балувства. А тут якраз такий привід вдалий – перша чверть року майже минулася.

Хоча з точки зору сабжу – хвалитися особливо нема чим. Я, звісно, ще нікуди не запізнююся і кілька клітинок залишаю вільними принципово, та все одне – 9 з 50 пунктів популярного серед моїх друзів змагання… Якось це не дуже, навіть зважаючи на стандартне обмеження – у цьому випадку я “зараховую” лише книжки, написані жінками.

Як все вигляда і що все ж таки прочиталося?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Перший квартал” →

Алый Первоцвет by Emmuska Orczy

My rating: 4 of 5 stars

Якщо чесно, то за “Червоний Первоцвіт” я бралася “задля годиться”: ото чому б не присвятити, позіхаючи, двійко літніх вечорів класичному пригодницькому романчику у форматі “месник у масці”, як нічого серйозного читати не хочеться? І перші сторінки радо відповідали очікуванням: буремний Париж, озвірілий натовп, безневинні та шляхетні жертви Мадам Гільйотини, мужні британські визволителі – все, як годиться. Але перша глава, друга, третя… Збій програми.

“Первоцвіт-пімпернель” чесно здивував щонайменш двома речами. Перша – своєрідна манера оповіді. Я подумки бігала між “Вона, шо серйозно?” та “Та нє, це ж іронія, вже майже сатира…” – аж доки зависла на соломоновому “щось всерйоз, але більшість – несерйозно”. А чом би й ні. Революціонерів Емма Орці послідовно змальовує найкривавішими фарбами, поки не з’ясовується, що вони бувають правильні – помірні республіканці, що ніколи й нікого – та монстри. З іншими категоріями персонажів складніше. Спадково няшних няшок-французьких аристократів письменниця описує так, як Джейн Остен не всіх своїх несимпатичних героїв прикладала. А герої-англійці отримують своє ще гучніше. І після слів: “Общество нянчилось с сэром Перси Блейкни, потому что его лошади были самыми прекрасными, приемы — самыми пышными, а вина — самыми лучшими во всей Англии. Что же касается его женитьбы на «умнейшей женщине Европы», то никто ему не сочувствовал, так как он сам сделал свой выбор”, – я зрозуміла, що починаю закохуватися в цей двозначний текст.

Ну а з другою дивиною ще простіше. Пригодницький роман, де в центрі уваги мужньо-героїчні чоловіки, а головна дієва особа – жінка? Ну афігєть, загорніть ще. І нехай Маргеріт повниться чеснотами майже до меріс’юшності, а в критичний момент виконує почесний обов’язок чергової damsel in distress – це все одне приємна героїня, яка не збирається сидіти біля віконця, нервово жмакаючи хустинку. Узагалі, як на твір того часу та цього жанру, “Первоцвіт” на диво адекватний. І антигерої там на людей схожі; і роялі в кущах добре виховані та вистрибують у годящий для того момент; і героїзм якийсь спокійний та ретельно продуманий. Тож ці двійко літніх вечорів минули набагато приємніше, аніж спочатку здавалося.

View all my reviews

Здається, що більше я читаю, то більш невдячним читачем стаю. Осьо вчора, між іншим, остаточно переконалася, що не є прихильницею концепту “укорінення” – адаптування, покручення чи заміни деяких реалій, жартів, ідіом (ну, гаразд, із ідіомами складшіне, але всюди ж можна берегів триматися) місцевими аналогами.

На щастя, зустрічатися із таким виходить нечасто. Може, тому, що добряча частина перекладеної у радяньські роки класики (де траплялися ідейні прихильники такого варіанту) пройшла повз мене. Але, виявляється, нікуди від того не подінешся. Сиджу, читаю слокамівську Навколосвітню подорож вітрильником наодинці, нікого не чіпаю, а тут в епізоді із баригуванням смальцем на Хуан-Фернандес трапляється отаке:

Отож, із бізнесовою метою, я одразу підвісив до гіка важільний безмін, готовий відвантажувати смалець, і не було на мене митника, який сказав би: “За державу прикро“

Гиииих! Із хвильку не могла повірити власним очам. Полізла шукати оригінал. І з _державою_ там очікувано ніяк:

So with a view to business I hooked my steelyards to the boom at once, ready to weigh out tallow, there being no customs officer to say, “Why do you do so?”

Нє, ну я всьо розумію: і жвавіше, і кумедніше, і читачам приємніше. Але блін! Радісно тулити в американську книжку 1900 року цитату із радянського фільму 1969-го? Really? Постмодерн такий постмодерн, віва анахронізм!, але ж попереджати треба, коли йдеться про безневинні мемуари… Тим більше, аж настільки цікавих _знахідок_ в тексті більше не траплялося.

Хоча це якраз може пояснюватися просто: великим перекладацьким колективом. Воно теж дається взнаки: і в стилістиці, і в деталях. Зокрема, на жаль, географічних. Наприклад, у 17 главі в книжці розповідається багато цікавого про Трансвааль. А у наступній читаємо: У Преторії я зустрівся з паном Крюгером, Президентом Трансильванії. Бінго!

А сама книжка справді дуже хороша. Читайте, не пошкодуєте )

Останнім часом мені регулярно трапляються цікаві, але дуже кхмммм… злі книжки.
Цього разу не про лівих, цього разу про традиціоналізм :Р
Кухонним міркуванням про націоналізм, Еволу та де б її взяти – правильну основу – присвячується:

За три года в Африке я создал там три новые цивилизации, совершенно неизвестные антропологам. И все сошло великолепно. Даже ЮНЕСКО оказало содействие. Правда, я ничем не рисковал. Ни один белый историк никогда не позволит себе заявить молодым африканским республикам, невесть откуда взявшимся и лопающимся от национальной гордости, что за их плечами нет великого культурного прошлого. Люди обычно считают, что цель народов или отдельных людей — трудиться ради будущего. Это ошибка. Настоящий националистический мистицизм нацелен на величие прошлого.

Ромен Гарі, “Повинная голова”, раптом шо. Жорстокі люде – письменники, егеж?

Френдстрічкою навіяло згадку про нещодавно читане:

Бригадный генерал, теперь уже генерал армии, еще больше поразил население, объявив в Сезаре всеобщее голосование по утверждению его в должности губернатора. Он победил легко, без подтасовки, а составить ему конкуренцию пытались одни коммунисты. Они злобно грызлись из-за выбора единого кандидата, и в результате электорат левых распылился между девятью многообещающими фигурами, которые в предвыборных выступлениях исключительно обзывали друг друга лакеями капитализма, ревизионистами, реваншистами, троцкистами и марионетками буржуазии. Большинство населения, не знакомое с технической терминологией левых, проголосовало за единственного кандидата, говорившего понятными словами, – потому бригадный генерал, теперь генерал армии Хернандо Монтес Coca, и победил так легко.

Це з Война и причиндалы дона Эммануэля Луї де Берньєра, і там є ще зліші місця :Р А загалом книжка хоча й дуже специфічна (гротеск він такий), але прикольна.

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

купили Даррелла. читаємо вголос…

шкода, не знайшли _родину та інших звірів_, хотілося, щоб чоловік почав знайомство з самого початку. але так (The Whispering Land) теж нічого ) люблю пінгвінів :Р

зі: купили ж комплект класичних російських перекладів. та цікаво, а українською він є?