Зазвичай значна кількість ретеллінгів (не всі, звісно, але) йде одним з двох шляхів. Перший – переписування казки-казки. Ця казка може стати деталізованою й приземленою (як книжки Робін МакКінлі), змінити стилістику (як у Френні Біллінгслі), відкорегувати фокус, тему, ідейне навантаження – але залишитися плюс-мінус тією ж самою казкою. Другий – постмодерне використання казки як напівфабрикату, коли йдеться про впізнавані символи, але кінцевий продукт вже є чимось принципово іншим (ні, я не тикаю пальцем в Анджелу Картер, хоча могла б). Та іноді  переказу вдається зависнути в повітрі чи навіть пройти лезом ножа: вивернутися навиворіт, але зберегти оповідну манеру або ж (і це важливіше) логіку оригіналу. Одним з таких – справді нечастих – випадків і є “Шестизарядна Білосніжка“.

У невиразному тисяча вісімсот якомусь там році багатий власник шахт із нюхом на дорогоцінні копалини знаходить новий скарб – прекрасну дівчину кроу на ім’я Співуча Рушниця. Ані сукня, як сонце, ані сукня, як місяць, ані сукня, як зоряне небо, ні жоден інший подарунок не спокусив красуню. Прямі погрози були ефективнішими. Містер Х. забрав індіанську дівчину в свій каліфорнійський маєток і поринув у виховання з неї леді. Виховання приліплювалося кепсько, але тривало воно недовго. Як годиться у казках, невдовзі Співуча Рушниця померла від туги, але встигла народити донечку – із волоссям чорним, як вугілля з батькових шахт, із губами червоними, як рубіни з батькових копалень, із шкірою – не білішою за мідь із батькових копень. Але коли містер Х. одружився із “північною відьмою”, та швидко перейменувала дівча в Білосніжку та взялася наполегливо відбілювати шкіру пасербиці. Бо лише білу дівчину можна вважати за людину. А ти – тварина, люба Білосніжко, але ми ще зробимо з тебе хоч щось, йди-но, поцілуй матусю!

Продовжувати читання “Червоне, як кров, чорне, як вугілля, та взагалі не біле. Six-Gun Snow White” →

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини Сьюзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І Сьюзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у Сьюзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім Сьюзі та сусідського кота ніхто інший Генрі не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

• живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблемами – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Продовжувати читання “Привид як метафора. Spirited” →

Іноді затишне зимове читання виявляється не дуже затишним, хоча й залишається зимовим. У чергового дебютного бестселера – цього разу англійки Джессі Бертон – ідея була на мільйон! А от реалізація “пожиже”.

Кінець 17 століття, Амстердам багатіє й розправляє плечі господаря морів, Ост-Індська компанія набирає обертів, а Нелла з провінції виходить заміж – в Амстердам! за одного з акціонерів Компанії! Одне погано – родина нареченого не дуже привітна, в нього самого на молоду часу нема, але гроші все ж таки корисна штука. От і отримує Нелла в подарунок величезний, під стелю, ляльковий дім – в справжньому-бо їй хазяйнувати не дають. А так – нехай тренується.

Действительно ли этот кукольный дом – а как его еще назвать? – подходящий подарок для молодой женщины? Ей ведь уже не двенадцать лет, чтобы развлекаться такими игрушками. В Ассенделфте богатым девочкам дарили кукольные домики. Если бы ее отец не пропил все деньги, возможно, она тоже получила бы такой практичный подарок, помогающий научиться обращению с кладовкой и постельным бельем, с домашней утварью и слугами. Но ведь теперь у нее, восемнадцатилетней, есть собственный дом, настоящий, не так ли? И у нее нет нужды в макете, пусть даже инкрустированном черепаховым панцирем.

А далі – обіцяє нам анотація – траплятимуться дива: чарівний майстер мініатюри даруватиме Неллі начиння для її копії великого будинку. Незамовлене начиння, ще й підозріле – таке, що натякає на якесь збоченну версію життя цієї не дуже міцної родини. Хоча, чом лише натякає? Може, попереджує?

Продовжувати читання “Люди в шафі. “Мініатюристка”” →

Човгаючи списком Пулітцерівських лавреаток, нарешті зупинилася на премії-1932 – на “Землі благословенній” Перл Бак. Чомусь у теорії здавалося, що це найнейтральніший варіант, якщо порівнювати його із романами Еліс Вокер або Тоні Моррисон. А ніфіга, як з’ясувалося.

Коротенько: “Земля” – це таке собі середнє арифметичне між правильно вибудованою соціально-реалістичною (в хорошому, не в радянському, сенсі слова) сімейною сагою та черговимвипуском “В мире животных”. Дитинство доньки місіонерів Перл Сайденстрикер минало в Китаї, і туди ж вона згодом повернулася дорослою, отримавши американську вищу освіту. Вона прожила там багато років, прославилася завдяки “китайській” трилогії, перша книжка з якої принесла їй Пулітцерівку, а цикл загалом – Нобелівку у 1938-му. Тобто писано роман із знанням реалій і великою симпатією до Іншого. Але спроба писати від імені цього Іншого (до того ж – своєрідно втілена: наприклад, оповідь з точки зору неписьменного китайського селянина, що й гадки не має про християнство, містить в собі підкреслено відверті біблійні алюзії) змушує замислюватися не над долею героїв, а над тим, наскільки адекватно Бак змальовує реальність. Ну, за часів маоїзму її прямо звали “культурною імперіалісткою” – хто б оце сумнівався, та деякі питання справді виникають…

Разом з тим, масштаби гуманітарної діяльністі письменниці беззаперечні. Вона серйозно доклалася до створення практики міжнародного усиновлення і все життя захищала права меншин. У тому числі – жінок. І саме це зробило для мене читання “Землі” настільки страшним.

Щодо того, що? як? і чому? Перл Бак акцентує в своїй підкреслено спокійній романній оповіді, можна сперечатися. Але те, як вона пише про долю китайських жінок на межі 19 та 20 століття – це хтонічний жах, як він є. Причому, судячи з того, що траплялося читати в інших джерелах, – жах цілком правдоподібний і не “аж так” перебільшений. А найцікавіше те, що плюс-мінус ті ж самі речі в більш сучасних текстах (у тій ж “Сніжній квітці…” Лізи Сі) сприймаються легше. Гадаю, це тому, що ті тексти писані з точки зору суб’єктів, які бунтують проти нелюдських практик. У “Землі” ж докладно проговорюється доля жінок-ресурсів з позиції патріарха. І це страшно.

Під катом трохи цитаток. Від деяких мало не нудить, я попередила.

Продовжувати читання “Колообіг ресурсів в Китаї. “Земля благословенна” Перл Бак” →

Поки прогресивні та ретроградні кола у соцмережах ламають лагалайз-списи, мені – вважай випадково – трапився неочікувано бадьорий опис отого самого в художній літературі. Трапився у “Ночах в цирку” відомої британської постмодерністки. І хоча за суттю своєю _прогресивний бордель_ у Анджели Картер – це цілком деконструктивістська забавка, що має дуже віддалений стосунок до реалій, читати міркування її героїнь щонайменш повчально. Бо воно прикольно ілюструє комплект стандартних аргументів обох сторін.

NB: в цитатах йдеться про Лондон кінця 19 століття та офіційне “пристойне” місце, в якому зростала головна героїня.

Продовжувати читання “Анджела Картер про шлюб та проституцію” →

І ми нарешті додивилися найцікавіший для мене серіальний реліз цього літа. На превеликий жаль, проект не є щасливцем, адже продовження в нього не буде. А шкода, бо він незвичний та прикольний. Проте у нас є 10 серій, і вони варті уваги. То про що мова?

Перебіг космічних перегонів 1960-х у масовій свідомості відбився у картинках запусків, посмішці Гагаріна, фотках далекої Землі  та безмертному That’s one small step for a man, one giant leap for mankind. А, виявляється, навіть медійна реальність була значно складнішою. Я, наприклад, не знала, що США в космос збиралися усім табором, де свій фронт робіт був не лише в астронавтів, інженерів, програмістів – але ще й у піарників в настільки широкому значенні. Адже серед них volens nolens працювали жінки, які таку долю для себе не обирали. Працювали вірними подругами “Наших Хлопців” – такими ідеальними дружинами, що степфордські нервово розмазують помаду в куточку. Для когось це було втіленням найсміливіших мрій, для когось – комплектом страшенних траблів. І про те, і про інше вичерпно розповідають у АВС-ішному The Astronaut Wives Club.

Лишень я дізналася про існування такого проекту, як дух перехопило від того, якою шикарною є ідея показати настільки відомі події з геть незвичного боку. Згодом виявилося, що виконання трохи підгуляло, але результат все одне дуже цікавий – з усіма його плюсами та мінусами.

Продовжувати читання “Хто косить ту траву, що біля дому? Американський серіал про дружин перших астронавтів” →

Я тут днями замислилася: а що я знаю про Мексику? Трохи про культуру, трохи про історію, трохи про їдло, трохи про вервечку революцій, трохи про війну між урядом та наркокартелями. Трохи читаного худла і кідрукові “Мексиканські хроніки” – щось воно все несолідно. А спровокувала такі дивні думки невеличка симпатична книжечка – мемуари австралійки Люсі Невілл, яка вирішила, що вчити іспанську в Іспанії, маючи в загашнику кілька курсів із латиноамериканських стадіз – не комільфо. Відчайдушна дівчина, що ж тут ще скажеш.

За формою “О, Мексико!” – доволі стандартний тревелог із елементами самоколупання. До того ж прикро сюжетний. Підзаголовок “Кохання та пригоди” – абсолютно правдивий тизер. Чималенький об’єм тексту піде на з’ясовування: а чого кого ж хоче Люсі – милого колегу чи пещеного красеня руммейта. Проте колорит переважає.

Про Мексику Невілл пише із інтересом та любов’ю. І погляд людини з країни першого світу, яка не дуже обтяжена тягарем білої людини – порівняно із європейською чи північноамериканською молоддю (нє, в одному місці про політику Австралії щодо аборигенів все ж згадується) – є справді цікавим і трохи незвичним. Бо Люсі звертає увагу на речі, які навіть іноземцеві можна сприймати як належне. Наприклад, їй нелегко подужати расове питання по-мексиканські.

Я оглядела зал сетевого ресторана «Дон Тако». Большинство посетителей были низкорослыми, в отличие от актеров сериала, которые приводили их в восхищение. У зрителей были оливкового цвета кожа и темные волосы, а с гигантских экранов им неестественно улыбались светлокожие блондины, которые казались принадлежащими к иной расе. Было ли это стремлением откреститься от доиспанского прошлого или объяснялось просто-напросто тем, что элита здесь преимущественно белая, но только в мексиканском обществе явно отдавались предпочтения белой коже. Большинство здешних средств для ухода за кожей содержало отбеливающие компоненты, в отличие от увлажняющих кремов с эффектом загара, весьма популярных в Австралии.

Також у тексті багато співчуття до лівацької молоді, трудового люду та “трішечки” кримінальних елементів. До речі, те, як австралійка змальовує Уробороса корупції, що своїми кільцями підтримує суспільний договір, – українцям було б дуже корисно почитати. І про традиції вона оповідає прикольно, що б то не було – вулична їжа (урбаністи танцюють!), культ Святої Смерті чи прийоми організації масових акцій спротиву. Але чи не найцікавіше у Невілл ілюструються принципи занурення в середовище (і тут я зрозуміла, що спроби опанувати англійську – це якесь читерство, з іншими мовами важче виходить).

Родной язык ревнив. Ему не нравится, когда вы начинаете учить другой язык, и он делает все возможное, чтобы расстроить ваши планы. Единственный способ с этим справиться – это игнорировать его: жить в такой среде, где никто его не понимает или не обращает на него внимания. Я чувствовала, что начинаю чуть ли не завидовать своим студентам: с каждой неделей они говорили все быстрее и делали все меньше грамматических ошибок, а ведь им для этого не пришлось уезжать на другой конец света.

Та викладання англійської як іноземної зрештою принесло авторці трохи грошей, багато фану та контакти із місцевими – переважно жінками. І тут культурна різниця грає усіма барвами. Нє, я не буду цитувати той шмат, в якому Люсі розпитує: але чому порядна дівчина із вищого класу має виходити заміж саме незайманкою? Чи той, де їй пояснюють – кар’єрні можливості для заміжньої жінки дуже обмежені. Чи інший, де розповідається про масштаби помсти колишнім чоловікам та те, що цю помсту спричинило. Там багато цікавого якраз з точки зору жіночого питання.

Было в героине именно этой телепостановки нечто такое, что выводило меня из себя. Она воплощала в себе женственность как форму беспомощности. Ее круглое личико с крошечным ротиком и большими круглыми глазами, которые либо невинно устремлялись вдаль, либо бесконтрольно исходили слезами, появлялось на экране каждый раз, когда я включала телевизор.

Тут, зрозуміло, більше про Люсі. Але про мексиканок також є довга смачнюча цитата. Бо більшість учениць Невілл, що ходили на розмовний клуб, є розлученими й водночас – дуже розлюченими – жінками.

Продовжувати читання “Австралійка про (життя) мексиканок” →

Звичка переглядати фантастичні преміальні листи призводить до того, що оминути увагою Ancillary Justice я, мабуть, не могла. Власне, й не збиралася, не дивлячись на те, що тематично воно трохи не моє.

Мегаломанська космічна опера, де в сюжеті рахунок йде на тисячоліття? І при тому світ мінімально змінюється, а космічні кораблі ті ж таки тисячоліття експлуатуються? Нє, ну всяке бува, але я таке не їм. Та тут приваблювали деталі. От лишень найцікавіша з них померла наглою смертю в процесі перекладу російською.

/Якшо чесно, почала я читати книжку ще влітку 2014-го, й, зрозуміло, в оригіналі. Аж потім загрузла посередині третьої глави. Мій дивний мозок сказав: нєнєнє девід блейн, англійською ми читаємо лише фентезі. Пояснення цьому феноменові я ще не знайшла, але що ж поробиш. І от коли з’явився переклад російською, я сунула туди носа… і так до кінця не висунула, хоча кактус був  надзвичайно колючим/

Упевнена, що не розповім нічого принципово нового, але кортить виокремити для себе моменти, які дратували найбільше. Основний був  передбачуваним – гендерна шизофренія закадрового тексту.

Майже загальновідомі факти: головна героїня книжки – AI, що керувала космічним кораблем, виявляється замкненою в людському тілі “допоміжного елемента” (технічно – зомбяки із задавленими особистостями, якими керує штучний інтелект). Космічний корабель служив імперії Радч, суспільство якої є агендерним. Граматичного роду в мові Радчааї немає. Дефолтна стать – жіноча. Про все це розповідається вже у першій главі.

Я повернулась, чтобы посмотреть на нее, вглядеться в ее лицо. Ростом выше, чем большинство нильтиан, но, как и все они, толстая и бледная. Массой превосходит меня, но я выше, к тому же я значительно сильнее, чем кажусь на вид. Она не осознаёт, с чем играет. Это, вероятно, мужчина, если судить по узору, напоминающему угловатый лабиринт, которым простегана рубашка. Я не вполне уверена. Это не имело бы значения, будь я в пространстве Радча. Радчааи не слишком озабочены проблемой пола, и в языке, на котором они говорят, — моем первом языке — род вообще не находит отражения. Язык, на котором мы говорили сейчас, имеет категорию рода, и я могу нажить неприятности, используя неверные формы. Делу отнюдь не помогало то, что ориентиры, по которым можно определить пол, от места к месту разнились, подчас кардинально, и очень редко были мне хоть немного понятны.

Шарман! От тільки стрункість концепції – це не про російськомовний переклад.

Продовжувати читання “Перша стать в Енн Лекі. Про російськомовний переклад “Слуг правосудия”” →

Щось (якась несподівано логічна чуйка) мені підказало: якщо я закриватиму четвертий квартал челенджу одним постом – вийде ой. Тому під фініш вирішила звітуватися щомісячно.

Отакий вигляд моя табличка із пташечками мала вчора.

Про героїчні зусилля поки що не йдеться, але ж видно, що я стараюся, правда ж? Хоча більшість закритого цього разу – нескладні категорії.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Дедлайн за два місяці” →

Не встигла я взяти участь у ФБ-розмові про дитячі книжки, придатні для дорослого читання, як ще одна така впала мені на голову. Причому це не янг-адалт, що складає помітну частину мого регулярного читанні. Ні, звичайна собі книжечка для середнього шкільного віку – із відповідними героями-дітьми, дещо міфологізованими героями-дорослими та із нормальним для цього віку колом проблем. АЄОЄ.

Кальпурнія Вірджинія Тейт (11 років 9 місяців) – дівчинка із найбагатшої родини в маленькому містечку на соняшній Техащині. Майбутнє Келлі Ві – з точки зору дорослих – виглядає безхмарно: підрости, сплести кілька миль шкарпеток, почати виїжджати та вийти зрештою заміж. От тільки якоїсь літньої днини найстарший брат дарує дівчинці Щоденник Спостережень. Хто читав автобіографічні повісті Джеральда Даррелла – легко спрогнозує подальший розвиток сюжету.

“Еволюція Кальпурнії Тейт” – це милий, повільний та трохи аж надто дидактичний роман виховання правдешньої юннатки з потенційної Southern Belle. Практично маст-рид для юних даррелломанок (шкода, цієї книжки ще не було в моєму дитинстві) – хоча б тому, що доводить: не всі “джеррі” конче мають бути хлопцями. Гарна книжка, а ще й виховує спостережливість, увагу до всіх видів ближних наших і здорову злість.

Здорова злість знадобиться в першу чергу дорослим читачкам. “Еволюція…” належить до цікавого напрямку сучасної дитячої літератури, який найпростіше називати “Фемінізм для найменших”. І Жаклін Келлі працює з матеріалом, як на мою думку, набагато охайніше, ніж деякі письменниці, чиї книжки спрямовані на старшу аудиторію. Кілька років тому я ледь не розбила ніс фейспалмами під час читання “Великої та жахливої краси” Лібби Брей: там правильні загалом ідеї презентуються настільки нав’язливо, шо нуйогонафіг. А тут – ні, усе гарненько й чепурненько. У малої Кальпурнії ще навіть підліткового бунту немає: вона не вважає себе кращою за “домашніх” дівчат, що думають лише про рукоділля. Вона просто не може визначити своє місце у світі і лише тихенько запитує: а чи може дівчинка вчитися в університеті…

Ну не похожа я на остальных девчонок. Я совсем другая, другой вид. Не собираюсь быть как они. Но, выходит дело, придется. Занимайся домом, мужем, детьми. И думать забудь о том, чтобы стать натуралистом. Откажись от Дневника, не ходи на любимую речку. И тогда останутся только шитье и готовка, все то, что они меня заставляют делать, все занудные занятия, которых я пока ловко избегаю. Меня бросало то в жар, то в холод. И не будет никакого Растения. Жизнь летит под откос. Как я раньше не догадалась. Меня поймали в ловушку. Прищемили койоту лапу.

Та разом з тим письменниця доволі ненав’язливо розставляє жииирні акценти. Наприклад, дідусь – гуру від натуралізму, що листувався із містером Дарвіном та містером Беллом – жалкує, що одразу не розповів онуці про жінок-учених. Дід там взагалі класний, нехай і виконує функції бога з машини… Найцікавіший образ серед дорослих там мама Келлі Ві: абсолютно загнана господиня дому (семеро дітей, з них шестеро хлопці, ну я думаю!), що ховається від реальності в мігрені й патентовану дамську мікстуру від усіх хвороб.

Часто даже приходилось прибегать к патентованной микстуре. Пары столовых ложек обычно хватало. Сал Росс однажды спросил, буду ли я тоже принимать микстуру, когда вырасту и стану леди. Мама ответила загадочно: «Быть может, Кэлли это не понадобится».

Тож з одного боку в книжці мамин світ – пироги, плетіння мережива, заняття музикою та мрії про сезон, якого в пані Маргарет свого часу не було – концентрована “місіс Бітон” (хоча в книжці йдеться про інший посібник із  ведення господарки). З іншого – чарівний дідусевий світ. Самогон з пеканських горіхів Келлі Ві мало турбує, а от книжка містера Дарвіна, світляки, дивні жовті коники, метаморфози метеликів, механізми сприйняття часу та абсолютно новий вид горошку – оце справді вартісні інтереси, а не всілякі дурниці.

В нашей скромной лаборатории мы занялись делом, а в парадной гостиной тем временем разыгрывался брачный танец.

– Смешно, что девушкам полагается быть красавицами, – заметила я. – У животных красоту наводят мальчики. Посмотрите на кардинала. Или на павлина. Почему у людей совсем не так?

– Потому что в природе обычно выбирает самка. Вот самцу и приходится наряжаться в самые яркие перья, чтобы привлечь её внимание. А здесь твой брат выбирает среди девушек, вот они и наряжаются, чтобы он их заметил.

– Столько работы! Все эти платья, шляпки. И ещё причёски. Когда мама меня причёсывала перед концертом, уйма времени ушла. И корсеты! Миссис Парсонс то и дело летом теряет сознание, и всё из-за корсета. Не знаю, как дамы их выносят.

Хороша дівчинка – Келлі Ві, а час, в який вона живе – самий кінець 19 сторіччя – дозволяє повірити, що все в неї вийде, якщо дуже захотіти й родина підтримає. У книжки є продовження, але, судячи з усього, події там розвиватимуться повільно, то й не факт, що Жаклін Келлі піде шляхом Джоан Роулінг й доведе героїню до дорослішання й тріумфу (ну або фіаско – але це було б жорстоко). От би ще хтось з українських видаців взявся за цю серію – “Старий Лев” (і так, щоб з ілюстраціями) або, скажімо, “Урбіно” – про Кальпурнію Тейт незрідка згадують поряд із Енн Ширлі… А поки що – ще кілька цитат під катом. Про дівочі освітні стандарти, правила життя та специфічні кар’єрні перспективи.

Продовжувати читання ““Еволюція Кальпурнії Тейт”. Між місіс Бітон та Дарвіном” →

Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.

Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.

У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.

Цитуючи написане для ГудРідз:

Дівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars

Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.

Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?

Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.

Продовжувати читання “Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір” →

Щиро кажучи, я не збиралася знову (та скільки ж можна!) писати про книжки Ніла Геймана. Але хмурий ранок і – судячи з усього – ще гірше пообіддя просто-таки вимагають додати прекрасного в стрічку.

Тому коротенько та з картинками про “Сплячу та веретено“.

Що буде зі старою казкою, якщо рятувати Сплячу красуню піде Білосніжка? Суб’єктність, емпаурмент, гендер-світч?

После этого настал черед королевского жениха. Ему сказали, чтобы он не принимал близко к сердцу и что они все равно скоро поженятся, и плевать, что он всего только принц, а она уже королева. В подтверждение своих слов ее величество пощекотала юношу под подбородком (на редкость хорошеньким) и целовала, пока на губах у него не распустилась улыбка.
Потом она приказала принести ее кольчугу.
И меч.
И мешок провизии.
И привести коня.
А потом вскочила в седло и поскакала прямиком на восток.

Буде все! причому по-чесному. Тест Бехдель, до речі, текст не пройде – там у героїнь немає власних імен, казка все ж таки. Зате можна втішитися ілюстраціями – за них відповідає Крис Риделл.

Захват, слина, конвульсії, хочу-не-здужу. Але англомовну версію, бо сумніваюся, що хтось візьметься за таке українською. До речі, а хто б з українських видавництв в принципі міг долучитися до перекладів графічних романів чи ілюстрованих книжок для дорослих? Ніша вузька, продукція дорога… Сірєнєвєнькій бєспєрспєктівняк якийсь проглядає.

І ще кілька картинок, взятих з Лайвлібу.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Казка навиворіт” →

Стандартний жарт про гальмо та механізм мені вже можна брати за девіз та вишивати на знаменах – пасує, як ніщо інше.

Уже два тижні не можу збагнути: як же ж так вийшло, що я ніколи не чула про WPC 56 – бібісішний серіал про жінок-констеблів у 1950-ті, що розпочали ще у 2013 (тобто на сьогодні маємо 3 сезони по 5 серій в кожному). Ну, нічого – краще пізно, аніж ніколи. Бо серіал симпатичний і заслуговує на увагу.

Вікіпедія дбайливо пояснює, що жінки-поліцейські на теренах Британської імперії з’явилися ще по Першій Світовій (а до того – від 1914-го – йшлося про волонтерську службу). Але процес залучення жінок швидким не був. Серіальна дія розпочинається у 1956 році, і головна героїня Джина Доусон є Woman Police Constable номер (всього лише) 56, а у своїх околицях Бірмінгема – першою жінкою-офіцером. Дівчина вона молода-завзята, і завзяття тут не зайве – її не дуже розуміють батьки, не дуже сприймають колеги та й злочинці – також.

/беручи до уваги схему, що так класно себе зарекомендувала під час розповіді про “Місс Фрайні“/

До серіальних плюсів можна віднести таке: Продовжувати читання “Британське серіальне: Як дівчата в констеблі ходили” →

Останнім часом я потроху реабілітуюся як посткросерка. А де посткросинг – там і марки. Українські “знаки поштової оплати” я люблю щиро і віддано – недаремно вони час від часу отримують міжнародні винагороди. І закортіло мені якось поєднати приємне та корисне: пороздивлятися, на яких саме марках помальовано жінок.

За основу поки що беру дані з укрпоштівського міні-маркету – не ризикну стверджувати, що вони є вичерпними, але хоч так. І, оскільки минулий пост в картинках (про Лего-фігурки) був аж надто великий, тут я піду трохи іншим шляхом.

Отже, почнемо із того, що в Укрпошти є цілком офіційна серія “Славетні жінки України”, розпочата ще у 1994 році. Отут про неї написано (тільки новина несвіжа, тому в моєму огляді марок буде трохи більше).

Скидається на те, що першою поіменованою жінкою на українській марці стала Леся Українка – на межі 1994 та 1995 (до грошей вона “кар’єрно зростала” довше).

Далі довго нікого не було, аж у 1997-му щось десь прорвало. Тоді вийшли марки про:

* княгиню Ольгу

* Роксолану

* та Соломію Крушельницьку

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 1: Реальні особи” →

Тільки-но дочитала другу книжку з Fairyland-циклу Кетрін Валенте: історії про дівчинку Вересень, що потрапляє в Чарівний Край із виразним кельтським (але не лише таким) присмаком. Перша книжка мені зайшла краще, але вона багато в чому ближче до постмодернової забавки з тих, що дорослі верещать від радощів, аніж до правдешньої книжки для середнього шкільного віку. Друга книжка з циклу вже в цьому сенсі рівніша та виваженіша. Мабуть, з педагогічної точки зору це крутіше, але мені вже не настільки весело. Енівей, оцих самих виховних моментів у творі чимало, і вони цікаві. Центрова тема – свобода волі та вчинків. Але є ще дещо 🙂

… когда охотники увидели, как мы превращаемся, и узнали наш секрет, они захотели большего, чем жаркое из оленины. Они воровали наши шкуры и прятали их от нас, а когда твоя шкура у кого-то в руках, ты остаешься с ним и занимаешься стряпней и уборкой, и рожаешь ему оленят, пока он не умрет от старости. Но даже после этого не всегда удается найти спрятанную шкуру. Приходится сжигать дом, чтобы выловить ее, всплывающую из пепла. Они гнались за нами всю дорогу до Волшебной Страны. С небес и прямо в лес. С тех пор мы и прячемся здесь от них.

– Вы же все равно убираете и готовите, – нерешительно проговорила Сентябрь. Один из мальчиков-веркарибу с оленьими ушами, месивший тесто, поднял на нее взгляд; уши его были припорошены мукой. Сентябрь вспомнила, как однажды, вместо того чтобы учить длину окружности и площадь круга, читала про селков – как эти прекрасные морские котики в пятнистых шкурах превращались в женщин и селились уже не в море. Тут же она представила скоростное шоссе на луну, освещенное жемчужными уличными фонарями. Это было так прекрасно и пугающе, что руки ее слегка задрожали.

– Мы готовим для себя. Убираем тоже для себя – мы любим, чтобы полы блестели, – отрезала Тайга. – Это совсем другое. Если ты ухаживаешь за домом и улучшаешь его, потому что это твой дом, дом, который ты построил и которым гордишься, – это совсем не то что надраивать его, потому что кто-то тебе так велел.

Подальше розгортання думки “Шлюбні ігри як полювання” та ще смаколик – під катом.

Продовжувати читання “Виховні моменти в сучасних казках” →