Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…

 

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

Форумні новинки перетравилися потроху, мораторій на купівлю книжок майже скасовано, час зануритися в новинки, що їх українські видавництва обіцяють на кінець року.

Не думала, що колись це скажу, але Віва КСД!

Люблю цю книжку! І обкладинка нормальна, тільки б ще переклад притомний – і чудовий сувенір під ялинку був би. Бо таке варто й перечитати (так, останні десять років я того майже не робила) (уже маю книжку!).

Але КСД вперто торує шлях “А чи не хочете ще цих хрустких бестселерів?”. Щодо книжки Стедман маю великі сумніви відколи вперше прочитала анотацію, але нехай тут полежить – а раптом?

Продовжувати читання “Свято наближається. Передріздвяний вішлист” →

Продовжуючи перебирати сабжеві стоси, цього разу я подалася у бік найсвіжіших надбань КСД. “Вересові меди” вселяли надію авторкою – про Надію Гуменюк читала багато приємного. Частково ці сподівання виправдалися – це справді пристойно написана книжка (а ще – справді роман, на відміну від деяких книжок-героїнь попередніх оглядів). Але написана вона, ні, не чудернацьки – просто не так, як можна було б очікувати сьогодні.

Традиційно вже цитую ГудРідз:

Гарний і дуже _правильний_ історичний роман за життє – ну або ж за дівочу долю.

Потенційна шкільна класика: міцно збитий текст, написаний гарною мовою – і аж до несподіванки олдскульний. Село-центричний до нестями, підкреслено цнотливий, ідейно виважений. Дуже цікавий побутовими деталями і стандартний – під лінієчку – в сюжетних поворотах. Здається, ось-ось, оно воно, ще трохи – і буде щось незвичне, незнайоме, оригінальне, таке, що й мені-вередусі під шкіру залізе. А нє, зупиняється за півкроку. “Вересові меди” – якраз такі, якими б мали бути, аби увійти в той літературний канон, що його так і не написали – двадцять, тридцять, сорок років тому… Свята справа – заповнювати лакуни, але такий вояж в літ-машині часу залишає по собі дивне враження.

Але це конспект, а деякі тези можна (й треба) пояснити.

Продовжувати читання “Сучасний-український-жіночий історичний роман: “Вересові меди”” →

Оскільки зима вже, йолкіпалкі, близько, я вирішила всерйоз взятися за замалювання квадратиків. Хотілося б завершити до початку грудня (бо ж ще й #bookchallenge_ua встигла влізти). Ну й виявилось, що частину умов виконати елементарно – хоч записуй кожну другу книжку, але з декількома все дуже непросто. Здається, я вже обрала собі “Banned Book” (мабуть, розпочну читати наступного тижня). А от з книжка, що отримувала Пулітцерівську премію, – це інше діло.

З одного боку, первинний фільтр – лише книжки, написані жінками, спрощує завдання. З іншого – це також суттєво обмежує вибір легко доступних (тобто перекладених з англійської) варіантів, бо ж певну частину найвідоміших текстів я таки читала. А з того, що залишається… Ну, не можу сказати, що поспішаю познайомитися з геть усім. А що саме залишається?

Якщо я правильно порахувала, Пулітцерівку за худло видавали 88 разів (жінкам, нібито, – лише 30 з них). Анотований під мої потреби перелік творів жінок-лавреаток під катом.

Продовжувати читання “Букчелендж та Пулітцер. Чим серце заспокоїться?” →

Протягом місяців, що минули, в мене не лише із географією читання була біда-біда. Із головним челенджем справи також йшли не дуже. І нова картинка непринципово відрізняється від попередньої. Навіть дрібне читерство не врятувало.

Свіжі пташечки з’явилися лише в кількох квадратиках.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Третій квартал” →

Сьогодні забрала з пошти останню “підфорумну” посилку – від видавництва “Богдан”. Результати мого порівняно скромного шопінгу виглядають отак. Усе, крім Бічер-Стоу – новесенькі новинки, дещо вже прочитано (а щось з цього – піде на обмін), інше – чекатиме на свою чергу. Для почуття “Задоволена, як три стада слонів” дечого все ж таки не вистачає, але в цілому – уняня!

І, оскільки дещо з вішлиста повикреслювалося, треба його поповнити.

Під катом буде мій “післяфорумний” перелік: те, що не потрапило у попередні огляди. Бо запізно анонсували. Чи надто тихо. Чи я просто не звернула увагу на потенційно цікаві книжки. А про них треба знати.

Продовжувати читання “Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості” →

Днями спіймала себе на думці, що дрібно-тематичних оглядів у цьому блозі має бути більше. Уррра! А також я геть занедбала свою колекцію. Тому вирішила поєднати приємне і корисне: писати про книжки та показувати своїх дівчаток, коли вони пасуватимуть до теми.

Відповідно, сьогодні у нас в програмі коротка розповідь про “піонерські” (в первісному сенсі слова) книжки, які здалися мені цікавими.

Дитину, що колись зростала на оповідках Майн Ріда романним фронтиром не злякати. Але з віком виявилося, що про повсякденні проблеми сетлерів читати веселіше. Чи то в мені камчатське дитинство не дограло, чи “Анжеліка в Новому Світі” колись справила незабутнє враження, але – маємо, що маємо. Тож сьогодні в програмі три книжки “про побут” і лише одна – “про пригоди”.

Коли йдеться про американську літературу, кажеш “Піонери” – і думаєш про Віллу Кейтер. Хоча якраз оцей роман я в неї не читала. Проте знайома із дотичною “Моєю Антонією“.

Не аж такі дикі простори Середнього Заходу, маленьке містечко, оточене фермами, хлопчина, що зростає у родичів і дружить із сусідськими дівчатами. Більшість люду там іммігранти, а найближча подружка малого Джима – богемка Антонія.

/Що цікаво: судячи за романом, наприкінці 19-початку 20 століття в Штатах чітко розділяли богемців та моравців. Ну, в тих випадках, коли взагалі про це думали. А ще в тексті є хрестоматійні Wild Russians та легенда про весільний почет, переслідуваний вовками/

“Моя Антонія” – така собі трохи відсторонена (через позицію оповідача) історія дорослішання дівчини у несприятливих умовах. Ніби й не трагедія-трагедія, але безперечно драма. Сумна й багато в чому гірка драма втрачених (а, вірніше, нереальних) можливостей. Проте дуже цікава якраз з соціально-побутової точки зору.

Інший, тематично близький роман, є сучаснішим, але розповідає про давніші часи. Це “Последний побег” Трейсі Шевальє.

Продовжувати читання “Книжки про піонерок. У хорошому сенсі цього слова” →

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Пости з категорії “Його треба було написати бозна-коли” вирізняються поганою поведінкою та схильністю прикро зменшуватися. Але геть забути про них совість чомусь не дозволяє. Тож найбличжим часом тут з’являться кілька куцих покручів, бо: “Ну не можу ж я промовчати!”.

Перший з них стосується такої класичної-класичної класики – “Подалі від шаленої юрми” Томаса Гарді, що його КМ спритно видала під нову екранізацію.

Зізнаюся щиро: до того я у класика (тм) читала лише “Тесс”, та й ту – в 11 років. А тут вирішила заповнити лакуни, і це було дуже цікаво.

Фабула у романа проста: історія про те, як одна дівчина з трьох чоловіків обирає військ найгіршого. Душевні кризи, страшенні пристрасті, ідилічне англійське село (ну Гарді жеж!) – і практично виробничий роман про те, як організувати середній агро-бізнес. Перший приємний дзвіночок: у письменника змальовано шлях вікторіанської бізнес-леді – занадто ідилічно, але цікаво. І головне – кар’єрно-трудові пориви Батшеби/Вірсавії не засуджуються.

Дзвіночок номер два: у Гарді взагалі як на ту епоху все непогано із розумінням Жіночого Питання. Напад збоченного замилування в мене стався вже на перших главах, бо знайшла таке:

Єдина перевага в жінці, з якою може миритися суперницька стать, це перевага, що не заявляє про себе; та часом та перевага, що дає про себе знати, може подобатися підкореному чоловікові, якщо вона подає надію заволодіти нею.

Хм, – сказала я, – а потім згадала про сюжет Тесс і вирішила, що такі штуки в тексті, мабуть, з’явилися невипадково.

Загалом так. Проте що цікаво: точні й злі спостереження не заважають Гарді сприймати огидний стан речей як норму. Тобто класик чудово розрізняв добре й погане для жінок. Але його героїні між боротьбою та жертовністю обирають останнє. І від того робиться так сумно, що й знижка “Часи такі були” не допомагає. Бо ж та-таки “Незнайомка з Вілдфел-Холу” була написана раніше, а у Енн Бронте її Гелен робить нетрадиційний вибір.

Ще кілька цитаток про звичаї 19 століття – під катом (болд усюди мій).

Продовжувати читання “Англійський класик та жіноче питання” →

Минув рівно місяць, і “підфорумних” бажань назбиралося знову. Час їх вже зафіксувати, бо дещо з попереднього списку вже прямує до мене (на жаль, потрапити на Форум особисто в цьому році ніяк, тому пробую змоделювати його віртуально).

І хотілося б вірити, що цікавих книжок ще на один пост буде, але наразі маємо таке:

Про класичну класику казати “гаряча новинка” ніби й не годиться, але я справді чекала на це видання.

Нечасте зачудування: “Вау, мені подобається обкладинка!” – пояснюється просто: вона нетутешня. До того ж – парна до Go Set a Watchman. NB: а другу книжку “Країна мрій” обіцяє видати під кінець року. Я, до речі, вже починаю занотовувати оці “під кінець року/на початку 2016-го”, бо їх таких багато.

Далі.

Продовжувати читання “Форум наближається. Продовження бенкету” →