Десь навесні я була ділилася теплими почуттями до свого улюбленого урбан-фентезійного циклу. Відтоді рубрика 5 причин любити трохи занепала, але це ж не причина відмовлятися від такого зручного формату! Сьогодні будемо його реанімувати. Цього разу розповім про свою улюблену м’яку фантастику. Вона ж безбашенна космоопера з кровіщою та інтригами, “мелодрама в скафандрі”, пародія на десяток жанрів і парад дивних, стрьомних і дуже прикольних героїв.

“Барраярська сага” (вона ж – “Сага про Воркосиганів“) Лоїс МакМастер Буджолд – це такий нефіговий стовп американської соціальної фантастики з купою галузевих премій. Так, все, що я казала про космооперу і кровіщу – в силі. Просто тут дуже багато книжок (на сьогодні – 15 романів, кілька повістей та авторська збірка оповідань), а ці книжки – доста різні за жанрами, фантастичними напрямками, інтонацією та настроєм. Перша книжка, “Скалки честі“, вийшла вже далекого 1986 року і – увага, майже не спойлер! – наскрізний герой всієї саги в ній ще навіть на світ не з’явився. Щойно з’явиться у другій, але за хронологією написання вона, здається, еее дев’ята? Не зважайте, там трохи “все складно”, але сама велика історія доволі струнка, а головне – оповідає про направду цікавезний світ, де багато всякого різного. І оце різнобарв’я неабияк підживлює мою читацьку любов. Причин загалом багацько, але традиційно зупинюся на п’яти.

Причина перша – розмаїття цивілізацій

Попри таку конкретну назву “Барраярська сага” розповідає про численні світи. Земляни давно розселилися галактикою – настільки, що колоністи в різних її частинах вже встигли солідно змінитися, а в окремих випадках – серйозно здичавіти. Власне, старт усій сазі дає конфлікт двох таких “дочірніх” цивілізацій. Одна сторона конфлікту – Колонія Бета, така собі біопанкова утопія з обмеженими ресурсами й необмеженими людськими можливостями. Інша – Барраяр – вкрай мілітаризований світ скаженого патріархату, що тривалий час лишався відрізаним від решти Всесвіту – кротовина схлопнулася. “Скалки честі” якраз розповідають про розвеселий шлях до примирення двох ворогів – бетанської космодослідниці та пихатого барраярського аристократа з найвищої воїнської касти. Єп! Завершиться все весіллячком і вся ця довжезна історія тією чи іншою мірою торкатиметься їхнього спадкоємця, котрий разом з матінкою ще наведе такого шереху в цьому застарілому світі, що просто ой. Але двома цивілізаціями-антагоністками діло не обійдеться. Ще Буджолд розкаже про народ, який живе в невагомості (і тому відростив собі замість ніг ще одну пару рук), про космічний Афон, де живуть тільки чоловіки, а розмножуються за допомогою придбаних яйцеклітин, про нарвану імперію, що трохи (гаразд, не трохи) попливла глуздом на ґрунті генетичних експериментів, про піратський осередок, про свіжоколонізовані планети, про більш-менш звичайні краї і про ріднесеньку Землю також, але не дуже багато. І кожна цивілізація саги має свої особливості, що серйозно впливають на персонажів.

Продовжувати читання “5 причин любити “Барраярську сагу”” →

Порадившись з читачами Телеграм-каналу, наступний випуск “5 причин любити” я планувала зробити про творчість американської фантастки Шонін МакҐвайр. “Це ж березень, – казала я собі, – “твій” місяць. Розкажи людям про прикольну письменницю, яку в нас мало хто читає”. І от я сіла складати план допису і раптом зрозуміла: ніфіга. Не вийде. По-перше, складно, бо творчий доробок у МакҐвайр дебелий (при тому, що активно публікується вона лише з 2009 року), і знайома я з не всіма його флігелями та прибудовами. По-друге, нечесно, бо насправді я вкотре хочу зізнатися в любові до одного конкретного циклу книжок. Тож про нього і розповідатиму.

Та спочатку трішки про письменницю. Каліфорнійка Шонін МакҐвайр (також відома як Міра Ґрант) у 2010 році отримала Премію імені Джона Кемпбелла за дебютний роман – “Розмарин і руту“. Це був прорив і спалах популярності. Відтоді авторка встигла в два потоки: фентезійний та радше фантастичний (туди ж зомбі-апокаліптика) – написати тонни всього. Під тоннами я маю на увазі цілком собі тонни. Пані МакҐвайр публікує два-три-чотири (зазвичай серійні) романи на рік, кілька великих повістей і оберемок оповідань. Як вона стільки пише – гадки не маю. Чи виходить воно однаково якісно – нєа. Чи встигають читачі все це читати? Не в курсі, я – точно ні, тому до деяких циклів просто не наближаюся поки що. Чи виправдали себе оті сподівання 2010 року? Частково. За великі форми МакҐвайр, здається, більше солідних нагород не отримувала. Зате регулярно потрапляє в номінації та забирає призи за малу прозу. Зважуючи на любов писати не менш, як трилогії, мабуть в цьому є щось логічне. Але я все ще сподіваюся, що моя найнайнайулюбленіша урбан-фентезійна серія колись отримає нагороду як цикл. Не буду казати: “Бо вона цього варта!” – це читання, що має свої особливості. Але я ці книжки дуже люблю і спробую пояснити чому.

Причина перша – героїня (або “Я люблю Тобі”)

Перша книжка з довгенької (12 томів на сьогодні, не рахуючи численних оповідань та спіноф-повістей) серії пригод Тобі Дей настільки підкупила мене героїнею, що я чекала-чекала, поки росіяни видадуть другу книжку, але так і не дочекалася і вперше в житті погнала читати довгий цикл в оригіналі. Було це вже багато років тому, відтоді, бачите, книжок назбиралося (і це лише паперові, далі я на електронки перейшла, але треба, мабуть, поповнити колекцію). То з чого починається “Розмарин і рута“? З того, що короп-кої перетворюється назад на жінку. Октобер Дей – підмінок, вона донька фейрі-нареченої та людського чоловіка, яка зробила свого часу вибір на користь Чарокраю, але згодом звідти втекла. Тобі намагалася жити по-людськи, поки не потрапила не в те місце не в той час і не провела 13 років у ставку. За цей час багато що змінилося, її бойфренд одружився з іншою жінкою, її донька перестала впізнавати “маму, що мене покинула”, її життя припинило своє існування. І протягом цієї і подальших книжок Тобі будує собі нове життя, намагаючись балансувати на межі реального та чарівного світів. Вона факапить, робить помилки, обростає дуже нестандартною сім’єю, кожної книжки її намагаються вбити (іноді й не по разу), майже кожної книжки її хтось зраджує, але Тобі – залізо, вона продовжує йти вперед і практично завжди робить те, що правильно. Цікава особливість: Тобі – цілком очевидний напівфабрикат для мерісью, протягом циклу вона відкриває у собі просто-таки небачені таланти й неймовірну живучість, але станом на дванадцяту книжку МакҐвайр все ще тримається, за її героїнею все ще цікаво спостерігати і їй все ще продовжуєш співчувати. А це важливо.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки про Тобі Дей” →

Перший випуск рубрики “5 причин любити” я присвятила Джоанн Гарріс, бо саме її кандидатура перемогла у фейсбук-голосуванні. А тепер настав час вирівняти шанси. Сьогодні розкажу про книжки письменниці, яка поступалася тоді кількома голосами. Якщо чесно, сама я тоді вболівала за неї.

Американсько-британська письменниця Трейсі Шевальє народилася у Вашингтоні і перші 22 роки життя провела у Штатах. Але вже після бакалаврату вона переїхала до Британії, саме там працювала у видавництві, згодом отримала магістерський ступінь з Creative Writing і почала писати романи. Живе вона в Англії і понині.

Перший роман Шевальє – “Непорочна блакить”/Virgin Blue (за кольором, що ним писали шати Діви Марії в іконографії) – був доволі стандартною “двоепоховою” мелодрамою. Молода американка переїздить до Франції і починає шукати себе та препарувати власний шлюб. Від тисяч і тисяч подібних текстів роман відрізнявся лише другою сюжетною лінією. Теж мелодраматична і теж про заборонене кохання, вона все ж таки розповідала про доволі нестандартних героїв (гугенотів XVI століття) з доволі мммм… специфічними традиційними практиками. “Жорсткувато для стандартної мелодрами”, – подумала я, коли читала. Але на той момент в активі прочитаного уже був другий за хронологією написання роман Шевальє, той самий, що зробив її знаменитою – “Дівчина з перловою сережкою“. Теж мелодрама, але з приглушеною любовною лінією, граничною увагою до деталей (в тому числі – побутових) та спробою змоделювати нехрестоматійний жіночій досвід. Оці підходи характерні і для всього подальшого доробку письменниці. Загалом вона на сьогодні видала 9 романів (ще є упорядковані нею антології оповідань) – три “континентальні, три “англійські”, три “американські”. Я з них читала сім. І це було від “Ого, цікаво” до “Сил нема як люблю” (власне, якщо складати 10 найнайнайулюбленіших моїх книжок, там мусять бути “Дивовижні створіння”/Remarkable Creatures). То ж в них аж такого, щоб їх так любити?

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Трейсі Шевальє” →

Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Продовжувати читання “5 причин любити книжки Джоанн Гарріс” →