Човгаючи списком Пулітцерівських лавреаток, нарешті зупинилася на премії-1932 – на “Землі благословенній” Перл Бак. Чомусь у теорії здавалося, що це найнейтральніший варіант, якщо порівнювати його із романами Еліс Вокер або Тоні Моррисон. А ніфіга, як з’ясувалося.

Коротенько: “Земля” – це таке собі середнє арифметичне між правильно вибудованою соціально-реалістичною (в хорошому, не в радянському, сенсі слова) сімейною сагою та черговимвипуском “В мире животных”. Дитинство доньки місіонерів Перл Сайденстрикер минало в Китаї, і туди ж вона згодом повернулася дорослою, отримавши американську вищу освіту. Вона прожила там багато років, прославилася завдяки “китайській” трилогії, перша книжка з якої принесла їй Пулітцерівку, а цикл загалом – Нобелівку у 1938-му. Тобто писано роман із знанням реалій і великою симпатією до Іншого. Але спроба писати від імені цього Іншого (до того ж – своєрідно втілена: наприклад, оповідь з точки зору неписьменного китайського селянина, що й гадки не має про християнство, містить в собі підкреслено відверті біблійні алюзії) змушує замислюватися не над долею героїв, а над тим, наскільки адекватно Бак змальовує реальність. Ну, за часів маоїзму її прямо звали “культурною імперіалісткою” – хто б оце сумнівався, та деякі питання справді виникають…

Разом з тим, масштаби гуманітарної діяльністі письменниці беззаперечні. Вона серйозно доклалася до створення практики міжнародного усиновлення і все життя захищала права меншин. У тому числі – жінок. І саме це зробило для мене читання “Землі” настільки страшним.

Щодо того, що? як? і чому? Перл Бак акцентує в своїй підкреслено спокійній романній оповіді, можна сперечатися. Але те, як вона пише про долю китайських жінок на межі 19 та 20 століття – це хтонічний жах, як він є. Причому, судячи з того, що траплялося читати в інших джерелах, – жах цілком правдоподібний і не “аж так” перебільшений. А найцікавіше те, що плюс-мінус ті ж самі речі в більш сучасних текстах (у тій ж “Сніжній квітці…” Лізи Сі) сприймаються легше. Гадаю, це тому, що ті тексти писані з точки зору суб’єктів, які бунтують проти нелюдських практик. У “Землі” ж докладно проговорюється доля жінок-ресурсів з позиції патріарха. І це страшно.

Під катом трохи цитаток. Від деяких мало не нудить, я попередила.

Продовжувати читання “Колообіг ресурсів в Китаї. “Земля благословенна” Перл Бак” →

Поки прогресивні та ретроградні кола у соцмережах ламають лагалайз-списи, мені – вважай випадково – трапився неочікувано бадьорий опис отого самого в художній літературі. Трапився у “Ночах в цирку” відомої британської постмодерністки. І хоча за суттю своєю _прогресивний бордель_ у Анджели Картер – це цілком деконструктивістська забавка, що має дуже віддалений стосунок до реалій, читати міркування її героїнь щонайменш повчально. Бо воно прикольно ілюструє комплект стандартних аргументів обох сторін.

NB: в цитатах йдеться про Лондон кінця 19 століття та офіційне “пристойне” місце, в якому зростала головна героїня.

Продовжувати читання “Анджела Картер про шлюб та проституцію” →

Я тут днями замислилася: а що я знаю про Мексику? Трохи про культуру, трохи про історію, трохи про їдло, трохи про вервечку революцій, трохи про війну між урядом та наркокартелями. Трохи читаного худла і кідрукові “Мексиканські хроніки” – щось воно все несолідно. А спровокувала такі дивні думки невеличка симпатична книжечка – мемуари австралійки Люсі Невілл, яка вирішила, що вчити іспанську в Іспанії, маючи в загашнику кілька курсів із латиноамериканських стадіз – не комільфо. Відчайдушна дівчина, що ж тут ще скажеш.

За формою “О, Мексико!” – доволі стандартний тревелог із елементами самоколупання. До того ж прикро сюжетний. Підзаголовок “Кохання та пригоди” – абсолютно правдивий тизер. Чималенький об’єм тексту піде на з’ясовування: а чого кого ж хоче Люсі – милого колегу чи пещеного красеня руммейта. Проте колорит переважає.

Про Мексику Невілл пише із інтересом та любов’ю. І погляд людини з країни першого світу, яка не дуже обтяжена тягарем білої людини – порівняно із європейською чи північноамериканською молоддю (нє, в одному місці про політику Австралії щодо аборигенів все ж згадується) – є справді цікавим і трохи незвичним. Бо Люсі звертає увагу на речі, які навіть іноземцеві можна сприймати як належне. Наприклад, їй нелегко подужати расове питання по-мексиканські.

Я оглядела зал сетевого ресторана «Дон Тако». Большинство посетителей были низкорослыми, в отличие от актеров сериала, которые приводили их в восхищение. У зрителей были оливкового цвета кожа и темные волосы, а с гигантских экранов им неестественно улыбались светлокожие блондины, которые казались принадлежащими к иной расе. Было ли это стремлением откреститься от доиспанского прошлого или объяснялось просто-напросто тем, что элита здесь преимущественно белая, но только в мексиканском обществе явно отдавались предпочтения белой коже. Большинство здешних средств для ухода за кожей содержало отбеливающие компоненты, в отличие от увлажняющих кремов с эффектом загара, весьма популярных в Австралии.

Також у тексті багато співчуття до лівацької молоді, трудового люду та “трішечки” кримінальних елементів. До речі, те, як австралійка змальовує Уробороса корупції, що своїми кільцями підтримує суспільний договір, – українцям було б дуже корисно почитати. І про традиції вона оповідає прикольно, що б то не було – вулична їжа (урбаністи танцюють!), культ Святої Смерті чи прийоми організації масових акцій спротиву. Але чи не найцікавіше у Невілл ілюструються принципи занурення в середовище (і тут я зрозуміла, що спроби опанувати англійську – це якесь читерство, з іншими мовами важче виходить).

Родной язык ревнив. Ему не нравится, когда вы начинаете учить другой язык, и он делает все возможное, чтобы расстроить ваши планы. Единственный способ с этим справиться – это игнорировать его: жить в такой среде, где никто его не понимает или не обращает на него внимания. Я чувствовала, что начинаю чуть ли не завидовать своим студентам: с каждой неделей они говорили все быстрее и делали все меньше грамматических ошибок, а ведь им для этого не пришлось уезжать на другой конец света.

Та викладання англійської як іноземної зрештою принесло авторці трохи грошей, багато фану та контакти із місцевими – переважно жінками. І тут культурна різниця грає усіма барвами. Нє, я не буду цитувати той шмат, в якому Люсі розпитує: але чому порядна дівчина із вищого класу має виходити заміж саме незайманкою? Чи той, де їй пояснюють – кар’єрні можливості для заміжньої жінки дуже обмежені. Чи інший, де розповідається про масштаби помсти колишнім чоловікам та те, що цю помсту спричинило. Там багато цікавого якраз з точки зору жіночого питання.

Было в героине именно этой телепостановки нечто такое, что выводило меня из себя. Она воплощала в себе женственность как форму беспомощности. Ее круглое личико с крошечным ротиком и большими круглыми глазами, которые либо невинно устремлялись вдаль, либо бесконтрольно исходили слезами, появлялось на экране каждый раз, когда я включала телевизор.

Тут, зрозуміло, більше про Люсі. Але про мексиканок також є довга смачнюча цитата. Бо більшість учениць Невілл, що ходили на розмовний клуб, є розлученими й водночас – дуже розлюченими – жінками.

Продовжувати читання “Австралійка про (життя) мексиканок” →

Не встигла я взяти участь у ФБ-розмові про дитячі книжки, придатні для дорослого читання, як ще одна така впала мені на голову. Причому це не янг-адалт, що складає помітну частину мого регулярного читанні. Ні, звичайна собі книжечка для середнього шкільного віку – із відповідними героями-дітьми, дещо міфологізованими героями-дорослими та із нормальним для цього віку колом проблем. АЄОЄ.

Кальпурнія Вірджинія Тейт (11 років 9 місяців) – дівчинка із найбагатшої родини в маленькому містечку на соняшній Техащині. Майбутнє Келлі Ві – з точки зору дорослих – виглядає безхмарно: підрости, сплести кілька миль шкарпеток, почати виїжджати та вийти зрештою заміж. От тільки якоїсь літньої днини найстарший брат дарує дівчинці Щоденник Спостережень. Хто читав автобіографічні повісті Джеральда Даррелла – легко спрогнозує подальший розвиток сюжету.

“Еволюція Кальпурнії Тейт” – це милий, повільний та трохи аж надто дидактичний роман виховання правдешньої юннатки з потенційної Southern Belle. Практично маст-рид для юних даррелломанок (шкода, цієї книжки ще не було в моєму дитинстві) – хоча б тому, що доводить: не всі “джеррі” конче мають бути хлопцями. Гарна книжка, а ще й виховує спостережливість, увагу до всіх видів ближних наших і здорову злість.

Здорова злість знадобиться в першу чергу дорослим читачкам. “Еволюція…” належить до цікавого напрямку сучасної дитячої літератури, який найпростіше називати “Фемінізм для найменших”. І Жаклін Келлі працює з матеріалом, як на мою думку, набагато охайніше, ніж деякі письменниці, чиї книжки спрямовані на старшу аудиторію. Кілька років тому я ледь не розбила ніс фейспалмами під час читання “Великої та жахливої краси” Лібби Брей: там правильні загалом ідеї презентуються настільки нав’язливо, шо нуйогонафіг. А тут – ні, усе гарненько й чепурненько. У малої Кальпурнії ще навіть підліткового бунту немає: вона не вважає себе кращою за “домашніх” дівчат, що думають лише про рукоділля. Вона просто не може визначити своє місце у світі і лише тихенько запитує: а чи може дівчинка вчитися в університеті…

Ну не похожа я на остальных девчонок. Я совсем другая, другой вид. Не собираюсь быть как они. Но, выходит дело, придется. Занимайся домом, мужем, детьми. И думать забудь о том, чтобы стать натуралистом. Откажись от Дневника, не ходи на любимую речку. И тогда останутся только шитье и готовка, все то, что они меня заставляют делать, все занудные занятия, которых я пока ловко избегаю. Меня бросало то в жар, то в холод. И не будет никакого Растения. Жизнь летит под откос. Как я раньше не догадалась. Меня поймали в ловушку. Прищемили койоту лапу.

Та разом з тим письменниця доволі ненав’язливо розставляє жииирні акценти. Наприклад, дідусь – гуру від натуралізму, що листувався із містером Дарвіном та містером Беллом – жалкує, що одразу не розповів онуці про жінок-учених. Дід там взагалі класний, нехай і виконує функції бога з машини… Найцікавіший образ серед дорослих там мама Келлі Ві: абсолютно загнана господиня дому (семеро дітей, з них шестеро хлопці, ну я думаю!), що ховається від реальності в мігрені й патентовану дамську мікстуру від усіх хвороб.

Часто даже приходилось прибегать к патентованной микстуре. Пары столовых ложек обычно хватало. Сал Росс однажды спросил, буду ли я тоже принимать микстуру, когда вырасту и стану леди. Мама ответила загадочно: «Быть может, Кэлли это не понадобится».

Тож з одного боку в книжці мамин світ – пироги, плетіння мережива, заняття музикою та мрії про сезон, якого в пані Маргарет свого часу не було – концентрована “місіс Бітон” (хоча в книжці йдеться про інший посібник із  ведення господарки). З іншого – чарівний дідусевий світ. Самогон з пеканських горіхів Келлі Ві мало турбує, а от книжка містера Дарвіна, світляки, дивні жовті коники, метаморфози метеликів, механізми сприйняття часу та абсолютно новий вид горошку – оце справді вартісні інтереси, а не всілякі дурниці.

В нашей скромной лаборатории мы занялись делом, а в парадной гостиной тем временем разыгрывался брачный танец.

– Смешно, что девушкам полагается быть красавицами, – заметила я. – У животных красоту наводят мальчики. Посмотрите на кардинала. Или на павлина. Почему у людей совсем не так?

– Потому что в природе обычно выбирает самка. Вот самцу и приходится наряжаться в самые яркие перья, чтобы привлечь её внимание. А здесь твой брат выбирает среди девушек, вот они и наряжаются, чтобы он их заметил.

– Столько работы! Все эти платья, шляпки. И ещё причёски. Когда мама меня причёсывала перед концертом, уйма времени ушла. И корсеты! Миссис Парсонс то и дело летом теряет сознание, и всё из-за корсета. Не знаю, как дамы их выносят.

Хороша дівчинка – Келлі Ві, а час, в який вона живе – самий кінець 19 сторіччя – дозволяє повірити, що все в неї вийде, якщо дуже захотіти й родина підтримає. У книжки є продовження, але, судячи з усього, події там розвиватимуться повільно, то й не факт, що Жаклін Келлі піде шляхом Джоан Роулінг й доведе героїню до дорослішання й тріумфу (ну або фіаско – але це було б жорстоко). От би ще хтось з українських видаців взявся за цю серію – “Старий Лев” (і так, щоб з ілюстраціями) або, скажімо, “Урбіно” – про Кальпурнію Тейт незрідка згадують поряд із Енн Ширлі… А поки що – ще кілька цитат під катом. Про дівочі освітні стандарти, правила життя та специфічні кар’єрні перспективи.

Продовжувати читання ““Еволюція Кальпурнії Тейт”. Між місіс Бітон та Дарвіном” →