Помірна, але невгасима пристрасть до ретелінгів час від часу заводить на дивні манівці. Здебільшого моє читання не виходить за межі західноєвропейського чи далекосхідного фольклорних дискурсів — якось так карта лягає. Але іноді так хочеться чогось екзотичного, що й пофіг, коли переспів на мотив “Тисяча та ще однієї ночі” виконує канадська письменниця. Тим більше, що заспів у такому варіанті звучить… свіжо.

Володар пустелі Ло-Мелхіїн — гарний правитель. Під його владою вщухли війні, багатіють купці, процвітають ремесла й витончені мистецтва, кожне має оливкову олію на столі, а життя, здається, ось-ось перетвориться на казку. Але Ло-Мелхіїн — поганий правитель. Бо добробут та спокій в його державі забезпечений сотнями людських жертв. Хоча… Щодо “людських” ще можна посперечатися. Данина, якої чекає Ло-Мелхіїн від підданців — дівчата. Ні, не обов’язково найгарніші чи найобдарованіші. Йому все одне — дружини Ло-Мелхіїна нечасто переживають першу шлюбну ніч, а протриматися тиждень — вже неабиякий подвиг. Одна втіха — такі дівчата після смерті хутко стають богинями для своїх родин, але кому від того легше?

Казалось, мужчины всегда готовы закрыть глаза на неприятное ради приятного. На жуткие статуи — ради мелодичного пения фонтанов. На смерть своих дочерей — ради выгодной торговли.

Але підемо з кінця. Роман Е. К. Джонстон (за ініціалами ховається жінка на ім’я Кейт) сумлінно тримається берега ваді східної казки. Невизначений хронотоп (лише наприкінці оповіді стає зрозумілим, що в героїв ще цілком собі бронзовий вік), “кругове” сприйняття часу, сюжет-уроборос, буйні метафори, розкішні шати, солодкі слова, ну й головне — джини. Це не проговорюється прямим текстом, але іншої назви для істоти, яка полонила місцевого монарха, у мене не знайшлося. Але “демон” — також робочий варіант.

Продовжувати читання “Пустельний фемінізм в казкових декораціях” →

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Продовжувати читання ““Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм” →

Човгаючи списком Пулітцерівських лавреаток, нарешті зупинилася на премії-1932 – на “Землі благословенній” Перл Бак. Чомусь у теорії здавалося, що це найнейтральніший варіант, якщо порівнювати його із романами Еліс Вокер або Тоні Моррисон. А ніфіга, як з’ясувалося.

Коротенько: “Земля” – це таке собі середнє арифметичне між правильно вибудованою соціально-реалістичною (в хорошому, не в радянському, сенсі слова) сімейною сагою та черговимвипуском “В мире животных”. Дитинство доньки місіонерів Перл Сайденстрикер минало в Китаї, і туди ж вона згодом повернулася дорослою, отримавши американську вищу освіту. Вона прожила там багато років, прославилася завдяки “китайській” трилогії, перша книжка з якої принесла їй Пулітцерівку, а цикл загалом – Нобелівку у 1938-му. Тобто писано роман із знанням реалій і великою симпатією до Іншого. Але спроба писати від імені цього Іншого (до того ж – своєрідно втілена: наприклад, оповідь з точки зору неписьменного китайського селянина, що й гадки не має про християнство, містить в собі підкреслено відверті біблійні алюзії) змушує замислюватися не над долею героїв, а над тим, наскільки адекватно Бак змальовує реальність. Ну, за часів маоїзму її прямо звали “культурною імперіалісткою” – хто б оце сумнівався, та деякі питання справді виникають…

Разом з тим, масштаби гуманітарної діяльністі письменниці беззаперечні. Вона серйозно доклалася до створення практики міжнародного усиновлення і все життя захищала права меншин. У тому числі – жінок. І саме це зробило для мене читання “Землі” настільки страшним.

Щодо того, що? як? і чому? Перл Бак акцентує в своїй підкреслено спокійній романній оповіді, можна сперечатися. Але те, як вона пише про долю китайських жінок на межі 19 та 20 століття – це хтонічний жах, як він є. Причому, судячи з того, що траплялося читати в інших джерелах, – жах цілком правдоподібний і не “аж так” перебільшений. А найцікавіше те, що плюс-мінус ті ж самі речі в більш сучасних текстах (у тій ж “Сніжній квітці…” Лізи Сі) сприймаються легше. Гадаю, це тому, що ті тексти писані з точки зору суб’єктів, які бунтують проти нелюдських практик. У “Землі” ж докладно проговорюється доля жінок-ресурсів з позиції патріарха. І це страшно.

Під катом трохи цитаток. Від деяких мало не нудить, я попередила.

Продовжувати читання “Колообіг ресурсів в Китаї. “Земля благословенна” Перл Бак” →

Поки прогресивні та ретроградні кола у соцмережах ламають лагалайз-списи, мені – вважай випадково – трапився неочікувано бадьорий опис отого самого в художній літературі. Трапився у “Ночах в цирку” відомої британської постмодерністки. І хоча за суттю своєю _прогресивний бордель_ у Анджели Картер – це цілком деконструктивістська забавка, що має дуже віддалений стосунок до реалій, читати міркування її героїнь щонайменш повчально. Бо воно прикольно ілюструє комплект стандартних аргументів обох сторін.

NB: в цитатах йдеться про Лондон кінця 19 століття та офіційне “пристойне” місце, в якому зростала головна героїня.

Продовжувати читання “Анджела Картер про шлюб та проституцію” →

Я тут днями замислилася: а що я знаю про Мексику? Трохи про культуру, трохи про історію, трохи про їдло, трохи про вервечку революцій, трохи про війну між урядом та наркокартелями. Трохи читаного худла і кідрукові “Мексиканські хроніки” – щось воно все несолідно. А спровокувала такі дивні думки невеличка симпатична книжечка – мемуари австралійки Люсі Невілл, яка вирішила, що вчити іспанську в Іспанії, маючи в загашнику кілька курсів із латиноамериканських стадіз – не комільфо. Відчайдушна дівчина, що ж тут ще скажеш.

За формою “О, Мексико!” – доволі стандартний тревелог із елементами самоколупання. До того ж прикро сюжетний. Підзаголовок “Кохання та пригоди” – абсолютно правдивий тизер. Чималенький об’єм тексту піде на з’ясовування: а чого кого ж хоче Люсі – милого колегу чи пещеного красеня руммейта. Проте колорит переважає.

Про Мексику Невілл пише із інтересом та любов’ю. І погляд людини з країни першого світу, яка не дуже обтяжена тягарем білої людини – порівняно із європейською чи північноамериканською молоддю (нє, в одному місці про політику Австралії щодо аборигенів все ж згадується) – є справді цікавим і трохи незвичним. Бо Люсі звертає увагу на речі, які навіть іноземцеві можна сприймати як належне. Наприклад, їй нелегко подужати расове питання по-мексиканські.

Я оглядела зал сетевого ресторана «Дон Тако». Большинство посетителей были низкорослыми, в отличие от актеров сериала, которые приводили их в восхищение. У зрителей были оливкового цвета кожа и темные волосы, а с гигантских экранов им неестественно улыбались светлокожие блондины, которые казались принадлежащими к иной расе. Было ли это стремлением откреститься от доиспанского прошлого или объяснялось просто-напросто тем, что элита здесь преимущественно белая, но только в мексиканском обществе явно отдавались предпочтения белой коже. Большинство здешних средств для ухода за кожей содержало отбеливающие компоненты, в отличие от увлажняющих кремов с эффектом загара, весьма популярных в Австралии.

Також у тексті багато співчуття до лівацької молоді, трудового люду та “трішечки” кримінальних елементів. До речі, те, як австралійка змальовує Уробороса корупції, що своїми кільцями підтримує суспільний договір, – українцям було б дуже корисно почитати. І про традиції вона оповідає прикольно, що б то не було – вулична їжа (урбаністи танцюють!), культ Святої Смерті чи прийоми організації масових акцій спротиву. Але чи не найцікавіше у Невілл ілюструються принципи занурення в середовище (і тут я зрозуміла, що спроби опанувати англійську – це якесь читерство, з іншими мовами важче виходить).

Родной язык ревнив. Ему не нравится, когда вы начинаете учить другой язык, и он делает все возможное, чтобы расстроить ваши планы. Единственный способ с этим справиться – это игнорировать его: жить в такой среде, где никто его не понимает или не обращает на него внимания. Я чувствовала, что начинаю чуть ли не завидовать своим студентам: с каждой неделей они говорили все быстрее и делали все меньше грамматических ошибок, а ведь им для этого не пришлось уезжать на другой конец света.

Та викладання англійської як іноземної зрештою принесло авторці трохи грошей, багато фану та контакти із місцевими – переважно жінками. І тут культурна різниця грає усіма барвами. Нє, я не буду цитувати той шмат, в якому Люсі розпитує: але чому порядна дівчина із вищого класу має виходити заміж саме незайманкою? Чи той, де їй пояснюють – кар’єрні можливості для заміжньої жінки дуже обмежені. Чи інший, де розповідається про масштаби помсти колишнім чоловікам та те, що цю помсту спричинило. Там багато цікавого якраз з точки зору жіночого питання.

Было в героине именно этой телепостановки нечто такое, что выводило меня из себя. Она воплощала в себе женственность как форму беспомощности. Ее круглое личико с крошечным ротиком и большими круглыми глазами, которые либо невинно устремлялись вдаль, либо бесконтрольно исходили слезами, появлялось на экране каждый раз, когда я включала телевизор.

Тут, зрозуміло, більше про Люсі. Але про мексиканок також є довга смачнюча цитата. Бо більшість учениць Невілл, що ходили на розмовний клуб, є розлученими й водночас – дуже розлюченими – жінками.

Продовжувати читання “Австралійка про (життя) мексиканок” →

Звичка переглядати фантастичні преміальні листи призводить до того, що оминути увагою Ancillary Justice я, мабуть, не могла. Власне, й не збиралася, не дивлячись на те, що тематично воно трохи не моє.

Мегаломанська космічна опера, де в сюжеті рахунок йде на тисячоліття? І при тому світ мінімально змінюється, а космічні кораблі ті ж таки тисячоліття експлуатуються? Нє, ну всяке бува, але я таке не їм. Та тут приваблювали деталі. От лишень найцікавіша з них померла наглою смертю в процесі перекладу російською.

/Якшо чесно, почала я читати книжку ще влітку 2014-го, й, зрозуміло, в оригіналі. Аж потім загрузла посередині третьої глави. Мій дивний мозок сказав: нєнєнє девід блейн, англійською ми читаємо лише фентезі. Пояснення цьому феноменові я ще не знайшла, але що ж поробиш. І от коли з’явився переклад російською, я сунула туди носа… і так до кінця не висунула, хоча кактус був  надзвичайно колючим/

Упевнена, що не розповім нічого принципово нового, але кортить виокремити для себе моменти, які дратували найбільше. Основний був  передбачуваним – гендерна шизофренія закадрового тексту.

Майже загальновідомі факти: головна героїня книжки – AI, що керувала космічним кораблем, виявляється замкненою в людському тілі “допоміжного елемента” (технічно – зомбяки із задавленими особистостями, якими керує штучний інтелект). Космічний корабель служив імперії Радч, суспільство якої є агендерним. Граматичного роду в мові Радчааї немає. Дефолтна стать – жіноча. Про все це розповідається вже у першій главі.

Я повернулась, чтобы посмотреть на нее, вглядеться в ее лицо. Ростом выше, чем большинство нильтиан, но, как и все они, толстая и бледная. Массой превосходит меня, но я выше, к тому же я значительно сильнее, чем кажусь на вид. Она не осознаёт, с чем играет. Это, вероятно, мужчина, если судить по узору, напоминающему угловатый лабиринт, которым простегана рубашка. Я не вполне уверена. Это не имело бы значения, будь я в пространстве Радча. Радчааи не слишком озабочены проблемой пола, и в языке, на котором они говорят, — моем первом языке — род вообще не находит отражения. Язык, на котором мы говорили сейчас, имеет категорию рода, и я могу нажить неприятности, используя неверные формы. Делу отнюдь не помогало то, что ориентиры, по которым можно определить пол, от места к месту разнились, подчас кардинально, и очень редко были мне хоть немного понятны.

Шарман! От тільки стрункість концепції – це не про російськомовний переклад.

Продовжувати читання “Перша стать в Енн Лекі. Про російськомовний переклад “Слуг правосудия”” →

Не встигла я взяти участь у ФБ-розмові про дитячі книжки, придатні для дорослого читання, як ще одна така впала мені на голову. Причому це не янг-адалт, що складає помітну частину мого регулярного читанні. Ні, звичайна собі книжечка для середнього шкільного віку – із відповідними героями-дітьми, дещо міфологізованими героями-дорослими та із нормальним для цього віку колом проблем. АЄОЄ.

Кальпурнія Вірджинія Тейт (11 років 9 місяців) – дівчинка із найбагатшої родини в маленькому містечку на соняшній Техащині. Майбутнє Келлі Ві – з точки зору дорослих – виглядає безхмарно: підрости, сплести кілька миль шкарпеток, почати виїжджати та вийти зрештою заміж. От тільки якоїсь літньої днини найстарший брат дарує дівчинці Щоденник Спостережень. Хто читав автобіографічні повісті Джеральда Даррелла – легко спрогнозує подальший розвиток сюжету.

“Еволюція Кальпурнії Тейт” – це милий, повільний та трохи аж надто дидактичний роман виховання правдешньої юннатки з потенційної Southern Belle. Практично маст-рид для юних даррелломанок (шкода, цієї книжки ще не було в моєму дитинстві) – хоча б тому, що доводить: не всі “джеррі” конче мають бути хлопцями. Гарна книжка, а ще й виховує спостережливість, увагу до всіх видів ближних наших і здорову злість.

Здорова злість знадобиться в першу чергу дорослим читачкам. “Еволюція…” належить до цікавого напрямку сучасної дитячої літератури, який найпростіше називати “Фемінізм для найменших”. І Жаклін Келлі працює з матеріалом, як на мою думку, набагато охайніше, ніж деякі письменниці, чиї книжки спрямовані на старшу аудиторію. Кілька років тому я ледь не розбила ніс фейспалмами під час читання “Великої та жахливої краси” Лібби Брей: там правильні загалом ідеї презентуються настільки нав’язливо, шо нуйогонафіг. А тут – ні, усе гарненько й чепурненько. У малої Кальпурнії ще навіть підліткового бунту немає: вона не вважає себе кращою за “домашніх” дівчат, що думають лише про рукоділля. Вона просто не може визначити своє місце у світі і лише тихенько запитує: а чи може дівчинка вчитися в університеті…

Ну не похожа я на остальных девчонок. Я совсем другая, другой вид. Не собираюсь быть как они. Но, выходит дело, придется. Занимайся домом, мужем, детьми. И думать забудь о том, чтобы стать натуралистом. Откажись от Дневника, не ходи на любимую речку. И тогда останутся только шитье и готовка, все то, что они меня заставляют делать, все занудные занятия, которых я пока ловко избегаю. Меня бросало то в жар, то в холод. И не будет никакого Растения. Жизнь летит под откос. Как я раньше не догадалась. Меня поймали в ловушку. Прищемили койоту лапу.

Та разом з тим письменниця доволі ненав’язливо розставляє жииирні акценти. Наприклад, дідусь – гуру від натуралізму, що листувався із містером Дарвіном та містером Беллом – жалкує, що одразу не розповів онуці про жінок-учених. Дід там взагалі класний, нехай і виконує функції бога з машини… Найцікавіший образ серед дорослих там мама Келлі Ві: абсолютно загнана господиня дому (семеро дітей, з них шестеро хлопці, ну я думаю!), що ховається від реальності в мігрені й патентовану дамську мікстуру від усіх хвороб.

Часто даже приходилось прибегать к патентованной микстуре. Пары столовых ложек обычно хватало. Сал Росс однажды спросил, буду ли я тоже принимать микстуру, когда вырасту и стану леди. Мама ответила загадочно: «Быть может, Кэлли это не понадобится».

Тож з одного боку в книжці мамин світ – пироги, плетіння мережива, заняття музикою та мрії про сезон, якого в пані Маргарет свого часу не було – концентрована “місіс Бітон” (хоча в книжці йдеться про інший посібник із  ведення господарки). З іншого – чарівний дідусевий світ. Самогон з пеканських горіхів Келлі Ві мало турбує, а от книжка містера Дарвіна, світляки, дивні жовті коники, метаморфози метеликів, механізми сприйняття часу та абсолютно новий вид горошку – оце справді вартісні інтереси, а не всілякі дурниці.

В нашей скромной лаборатории мы занялись делом, а в парадной гостиной тем временем разыгрывался брачный танец.

– Смешно, что девушкам полагается быть красавицами, – заметила я. – У животных красоту наводят мальчики. Посмотрите на кардинала. Или на павлина. Почему у людей совсем не так?

– Потому что в природе обычно выбирает самка. Вот самцу и приходится наряжаться в самые яркие перья, чтобы привлечь её внимание. А здесь твой брат выбирает среди девушек, вот они и наряжаются, чтобы он их заметил.

– Столько работы! Все эти платья, шляпки. И ещё причёски. Когда мама меня причёсывала перед концертом, уйма времени ушла. И корсеты! Миссис Парсонс то и дело летом теряет сознание, и всё из-за корсета. Не знаю, как дамы их выносят.

Хороша дівчинка – Келлі Ві, а час, в який вона живе – самий кінець 19 сторіччя – дозволяє повірити, що все в неї вийде, якщо дуже захотіти й родина підтримає. У книжки є продовження, але, судячи з усього, події там розвиватимуться повільно, то й не факт, що Жаклін Келлі піде шляхом Джоан Роулінг й доведе героїню до дорослішання й тріумфу (ну або фіаско – але це було б жорстоко). От би ще хтось з українських видаців взявся за цю серію – “Старий Лев” (і так, щоб з ілюстраціями) або, скажімо, “Урбіно” – про Кальпурнію Тейт незрідка згадують поряд із Енн Ширлі… А поки що – ще кілька цитат під катом. Про дівочі освітні стандарти, правила життя та специфічні кар’єрні перспективи.

Продовжувати читання ““Еволюція Кальпурнії Тейт”. Між місіс Бітон та Дарвіном” →

Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.

Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.

У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.

Цитуючи написане для ГудРідз:

Дівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars

Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.

Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?

Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.

Продовжувати читання “Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір” →