Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Продовжувати читання “Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць” →

У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу” →

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

“У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Від часу нашої блоґерської здибанки мене поволі жує одна думка. Серед запитань з залу було логічне й передбачуване, але таке, на яке дуже важко відповісти одразу: якими є ваші критерії оцінювання книжок. Консенсус зупинився на пункті “Сподобалося чи не сподобалося”, і я також за нього голосувала. Але продовжила міркувати щодо того, чи є щось спільне у книжок, які мені подобаються або категорично не подобаються.

Про те, як саме поповнюю вішлист, я вже якось писала. Але книжка, що теоретично здається цікавою, і така, яка претендує на роль улюбленої – це дещо різні книжки. Тому вирішила скласти шпаргалочку для себе й читачів і виокремити по сім рис, які підвищують шанс на симпатію до твору, або ж відправляють його на уявний смітник “І більше ніколи!”.

Тож, книжки, які мені подобаються, найчастіше (так, дивилася за статистикою ГудРідз) відповідають одному чи декільком отаким критеріям:

(NB: що йдеться про достатньо якісні для комфортного читання тексту, візьмемо за константу)

• Книжка містить в собі багато нових та незвичних знань, пропонує нові погляди та логічні ланцюги (це стосується і художньої літератури, і – особливо – нонфікшену).
• Книжка дає голос незвичним оповідачам (про що йшлося і в попередньому пості) – екзотичним, упослідженим, таким, що взагалі мало висловлювалися в історії літератури або за них висловлювався хтось інший.
• Твір розкриває нестандартну (або з нестандартної точки зору) соціальну структуру – у першу чергу, це стосується софт-фантастики та фентезі, але не виключно. Класові питання, взаємодія соціальних груп – оце от усе і тому подібне.
• У книжці є цікава жіноча лінія. Згадуючи одну бесіду в коментарях, ні, жіноча лінія не обов’язково має бути романтичною, навпаки, найкращий випадок – це та чи інша форма більдунгзроману, яка допомагає простежити еволюцію героїні в заданих умовах.
• Ну й бажано, що б крім цікавої жіночої лінії в творі взагалі був цікавий сюжет. Зізнаюся чесно, я до таких штук ласа. Ніби розумію всю прєлєсць романів-есеїв, дзюйхіцу, потоку свідомості (хоча модернізм в цілому розумію дуже… обмежено), але щиро люблю старі добрі сюжети. Причому а) сюжет не конче мусить бути карколомним, головне – психологічно замотивованим; б) цілком може йтися про якісну фабульну літературу, написану настільки професійно або цікаво з іншої точки зору, що стандартизацію захопливого (це важливо!) їй можна й пробачити.
• Дуже-дуже толерую нелінійну структуру оповіді. Переплетені сюжетні лінії, паралельні сюжети в різних місцинах або епохах, ігри з часом, зворотній відлік, зміна оповідача – і то не вимагатиму від нього чи неї надійності, сюжетне кільце (як, наприклад, у Кейт Аткінсон)- що закрученіше, то краще, навіть, якщо доведеться малювати схему.
• А ще я дуже люблю прояви інтертекстуальності. Ну, знаєте, копиці алюзій, мандрівні сюжети, переспів міфологічних чи фольклорних мотивів, реверанси в ремінісценціях, неприховані цитати, влучні пародії – постмодернізм не проп’єш…

А от те, чого не люблю, перерахувати важче, бо воно розповзається в різні боки. Проте спробую.

Продовжувати читання “Be – loved. Як книжці мені сподобатися (чи змусити себе зненавидіти)” →

Відсутність минулорічного “географічного батога” дається взнаки: протягом другої половини півріччя моя читацька мапа непринципово розширилася у порівнянні з попередніми трьома місяцями. Але яке вже є. Південна півкуля рулить!

Продовжувати читання “Географія читання-2016. Другий квартал (+статистичний бонус)” →

Після того, як доволі несподіваний для шанувальників роман Наомі Новік (нагадаю, письменницю прославила довга серія про використання драконячої авіації у Наполеонівських війнах – така собі Сюзанна Кларк для ширших кіл) пішов рубати основні фантастично-фентезійні премії, недочитувати його було вже непристойно. То я зітхнула й розгорнула “Викорінену” на п’ятій главі, де полишила її, здається, у минулому вересні. Цього разу зайшло бадьоріше, ну або ця книжка потребує особливого настрою.

Маленьке село, що межує із загадковими Хащами, готується до свята врожаю. Свято цьогоріч буде неабияким: раз на десять років Дракон забирає до своєї вежі дівчину, і на цей раз настала черга дверничан віддати котрусь зі своїх дочок. Але ніхто особливо не напружується, бо Касю – першу дівку на селі – до такої долі, можна сказати, готували змалечку. От тільки навіжений володар чомусь обирає не красуню-розумницю, а її подругу-розбишаку Агнешку, в якій немає нічого особливого. Як не рахувати таким очевидний магічний дар.

І була б “Викорінена” стандартно-романтичною фентезятиною про Обрану та Загадкового П*дюка (Дракон – це щось середнє між посадою та спеціалізацією, а так він просто чарівник, хоча й посередніх людських якостей), якби не кілька “Але”.

Але Перше, актуальне більше для англомовних: за часів зростаючої популярності орієнтального фентезі Наомі Новік залишилася в межах європейської фольклорної традиції. Тільки не франко-німецької, на яку моляться ретелери, і навіть не стабільно часто відтворюваних кельтики з нордикою. Американка у другому поколінні, Новік віддала належне казкам, що їй розповідала мати-полячка. Конкретні сюжети тут лише ковзають краєм уваги, але колорит беззаперечний (як і незвичні для англомовних фонеми). Ну а не англомовним доволі весело читається про споконвічне ворогування двох країв – Польні та Росі.

Але Друге: це категорично негероїчне фентезі, яке, тим не менш, зберігає пафос рятування Ойкумени – і більшість героїв в будь-який момент готові кудись нестися та покласти життя в ім’я Великої Мети. Образ ідіотично хороброго принца Марека де-не-де межує з карикатурою, але дорослі й спокійні люди там також схильні йти стандартним шляхом. Натомість у головної героїні свої підходи, методи, і стратегія також своя. І от можна було розводитися про те, що в романі протиставляється маскулінна та фемінна сюжетні схеми, тим паче сама Новік в інтерв’ю каже, що “Її життєвий досвід, досвід жінки, – для класичного фентезі матеріал нерелевантний, але це не означає що…”. Запхаю у дужки думку про те, наскільки релевантно-надихаючим на фентезійні звершення є життєвий досвід середньостатистичного сучасного чоловіка, скажу лише одне: насправді з будь-якого досвіду можна зробити цукерочку, якщо знати, з якого боку підійти (якраз на ГудРідз сьогодні про таку книжку писала). Наомі Новік знає.

Але третє: “Викорінена” є свого роду коробочкою із секретами, де “вкладення” час від часу є цікавішими за основний сюжет. Частина таких вкладень – це перетрушені казкові стандарти. Чарівники, принци, королі, прекрасні й не дуже дами в біді тут поводяться не так, як заповідають класики. Реалістичніше. Інші вкладення субжанрові: по-перше, книжка – доволі симпатична соціально-побутова повість. Серйозно, там добряче класове суспільство, і це відчутно. По-друге, це майже ідеальний “університетський” роман, хоча я такого учителя швидко б прибила, проте Агнешка – дівчина терпляча. (До речі, величезна подяка письменниці, бо вона не скорилася очевидній спокусі і не заліпила “гендерні” різновиди магії. ЇЇ варіант також не дуже оригінальний, але краще вже так). По-третє, як пригодницький екшен про “Дружба – понад усе” Uprooted переконливіша за більшість класичних текстів про отетоотсамоє. Так, усе це відволікає увагу від фентезійної складової. Ну, таке життє.

Але Головне.

Продовжувати читання “І знову люди проти Лісу (чи навпаки?). Uprooted” →

Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?

Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.

Аніта Амірезвані “Кров квітів“.

Де та коли: Іран 17 століття.

Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.

Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.

Смачна цитата:

Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.

Далі.

Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання” →

Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.

Хоча я останнім часом неабияк зацікавилася світом графічних романів, свіжий допис Даші про принципово безсловесні комікси відкрив мені віконце у якийсь геть новий та незбагненний вимір. Якщо подумати, то до літератури такі штуки вже важко віднести – найближчі вони до анімації. Такої… застиглої анімації. Загалом Wordless Novel дипломатично називають “наративним жанром”, період розквіту в нього прийшовсь на 1920-30-ті роки, а естетичною домінантою тоді був німецький експресіонізм; згодом традиція занепала, але інтерес шанувальників коміксів до класики, схоже, перевів стиль в режим “Друге дихання”. Ну і той твір, який для знайомства обрала я, був виданий у 2015-му, але прабатьківські корені в ньому аж буяють.

 

Leaf – робота молодої китайської художниці Daishu Ma, що її схвально зустріли в американській навколографічній тусовці. Цитуючи себе з ГудРідз:

“Простій, як дві копійки, ретро-футуристичній історії про те, як зле технократичне Місто витягує звідусіль життєдайні сили, шалено пасує абсолютна безмовність. Небанальну й непафосну оповідку на цю схему доволі важко натягнути, а варто лише відмовитися від слів – і все стає двозначнішим та цікавішим. Ну й царює тут, звісно, графіка, і вона дуже прикольна – нехай царює далі”.

“Листочок” і справді дуже простий, але стильний і практично універсальний. Причому “китайськість” в ньому доволі умовна (йдеться про невиразно-альтернативний світ), і орієнтальний колорит помірно прохоплюється в обличчях та окремих деталях. Але, наскільки можу судити, сам пафос “Місто проти природи” для сучасної Піднебесної актуальний. Хоча тут тяглість проблематики (десь так з середини 19 століття) ще додатково підкреслюється обраною естетикою.

Слайди під катом.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Мовчазне світло” →

Отак слідкуєш, слідкуєш, а момент оголошення шорт-листів своєї улюбленої спекулейтів-фікшн премії чомусь не помічаєш. А вони вже є.

Отже до мого обов’язкового списку читання додався ще оберемок книжок.

Mythopoeic Fantasy Award for Adult Literature

• Holly Black, The Darkest Part of the Forest
• Kazuo Ishiguro, The Buried Giant
• E.K. Johnston, A Thousand Nights
• Naomi Novik, Uprooted
• Daniel José Older, Shadowshaper

Mythopoeic Fantasy Award for Children’s Literature

• Cassie Beasley, Circus Mirandus
• Robert Beatty, Serafina and The Black Cloak
• Sarah Beth Durst, The Girl Who Could Not Dream
• Terry Pratchett, Tiffany Aching Series: Wee Free Men; Hat Full of Sky; Wintersmith; I Shall Wear Midnight; The Shepherd’s Crown
• Ursula Vernon, Castle Hangnail

Ну що ж тут скажеш: Ксеня – Яструбове Око! З дорослого списку я _вже_ прочитала три романи. Про “Тисячу ночей” нещодавно писала, про книжки Наомі Новік та Голлі Блек скоро напишу. Ішігуро також збиралася читати у будь-якому разі. А про Тіффані-серію Пратчетта нема й чого казати – її окремими книжками й раніше номінували, а це все ж таки сер Террі.

Per aspera ad astra.

Пішла сумлінно читати далі дитячу переможницю 2010 року.