Здається, у мене з’явилася прикра звичка – починати пости фразою на кшталт: “Я не була впевнена щодо читання цієї книжки, але коли вже з’явився український переклад…” Цього разу йдеться про класику-класику, обережне ставлення до якої спричинила фабула. Так, я багато чула про Джин Вебстер, але коли почула, тоді й прочитала стислий переказ сюжету “Довгоногого дядечка“. А проблема в тому, що у версії стислого переказу ця маленька книжечка може мімікрувати під любовний роман, до того ж найгіршого етичного гатунку. Але (тм). По-перше, любовна лінія там направду не настільки бридка, як може здатися з переспіву рабиновичів. По-друге, вона ще й стрімко губиться посеред основної дії. І оця основна дія настільки мила, що мені аж дух забивало від захвату.

Справа в тому, що “Довгоногий дядечко” – це моя ідеальна “Енн із Острова Принца Едварда”. Коли я читала третій том із циклу Люсі-Мод Монтґомері, мене страшенно засмутило, що, змальовуючи негаразди у стосунках подруг та доволі умовний любовний трикутник, канадська письменниця дуже побіжно розповідала про найцікавішу для мене тему – про  жіночу вищу освіту на початку ХХ століття. Так от, Джин Вебстер мені таких прикрощів не завдала. Ні, у неї теж є про кохання, про романи і дуже багато – про платтячка. Але це все ж таки текст про навчання, написаний з точки зору людині, для якої це навчання було світлом у віконці і неочікуваним подарунком долі. І в цій ролі він дуже крутий.

Сюжет книжечки практично загальновідомий – це ж таки класика, хоча українською її от тільки-но переклали. Сирітка Джеруша зірвала джекпот – анонімний благодійник, вражений дівочими успіхами у навчанні, вирішив оплатити її освіту. З двома умовами: Джеруша докладе зусиль, щоби стати письменницею, а для того, аби розвинути її вроджені здібності, дівчина повинна раз на місяць писати про свої успіхи до поважного доброчинця. У такий спосіб, вважає він, дівчина вдосконалить свій стиль. Але Джуді (дівча швидко себе перейменувало) – дуже самотня і тужить за родиною, якої в неї нема. То за родину тепер править “довгоногий дядечко”, і писатиме до нього Джуді значно частіше. Що згодом змінить її життя ще більше, ніж їй здавалося спочатку.

І Джин Вебстер пише ці листи Джуді, де розповідається про те, як на початку минулого століття проходило навчання в жіночому коледжі. Спойлер: та десь так, як і в чоловічому – латина, геометрія, економіка, література, спорт (так багато спорту, що я здивувалася), вибори, карнавали, вечірки – просто колектив суто дівочий. А під катом – трохи цитаток про навчальні будні і свята.

Продовжувати читання “Цитатник. Джин Вебстер про дівоче навчання на початку ХХ століття” →

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Продовжувати читання “Лімб на одну персону. “Поки я не впала”” →

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Продовжувати читання “Чужими словами. “Фанатка”” →

Після великих книжкових закупів у мене зазвичай наступає період затишшя. Ні, не від ситості, мабуть, до насправді докори сумління не дозволяють гостро хотіти _іще!_. Якийсь час дозволяють. Бо, коли сьогодні я нервово кинулася замовляти новинку, репетуючи: “Аааа, поки передзамовлення!” –  то зрозуміла, що уже час укладати новий вішлист. Такий собі… проміжковий.

Проміжковий не означає, що скромний та короткий, адже анонсів уже нападало, що дайбогине гаманець відповідного розміру. Частиною (значною) цих анонсів я вже ділилася у ФБ, але в одному місці дивитися завше зручніше.

Головний анонс цього літа – це (ну хто б сумнівавсі) Кейт Аткінсон, що її пообіцяв Наш Формат. Кейт Аткінсон! Я ж про неї тільки нещодавно публічно мріяла – і от маємо. Ну, майже (Маємо вже точно – он і мій відгук вже є).

А от Видавництво Старого Лева взялося реалізовувати анонси, що ними ще на початку 2016 дражнилося. Я вже тоді почала нервово підстрибувати, бо ж ішлося про Сильвію Плат, Арундаті Рой… І Еліс Манро (також є).

З Лев’ячими книжками то, звісно, не все.

Продовжувати читання “Літні забаганки: книжковий вішлист між Арсеналом та Форумом” →

Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Продовжувати читання “Втопись, відьмо, втопись? “Глибоко під водою”” →

Ніби люблю гризунів та котів (так, іноді це непросто поєднати), а навколо мене вперто юрмляться книжки про собак. У першу чергу – дитячі книжки про собак, і про частину з них вже час розповісти. Тим більше, добірка вийшла цікава: кожну з книжок можна віднести до категорії “Психологічна проза для маленьких” (попри те, що одна радше казка-притча, а ще інша – така жорстка психологічна проза, що направду аж соціальна), кожна з них розглядає певний “кейс” та пропонує моделі поведінки. Дві з них для молодших дітей, одна – для “середнього шкільного віку”. Дві – з картинками, одна – з надлишком слів. Дві – українські, одна – американська. Одна мені просто сподобалася, ще одна – непросто сподобалася, ще ще одна – неймовірно сподобалася. То що воно таке?

“Бігль-старший” Оксани Лущевської купив мене… картинками, чесно зізнаюся. Але до ілюстрацій Наталки Гайди там обіцяли ще й цікаву історію про самотніх усіх – дитину, дорослого та собаку.

Коля хоче собаку, його батьки собаку не хочуть. Тому Коля хоче собаку для немолодого сусіда дядька Мирона, який тихесенько собі колекціонує фігурки качечок. І одного дня хлопець зустрічає дуже немолодого напівбігля… і доля дядька Мирона вирішується ще до того, як він про це дізнається.  “Бігль-старший” – це спокійне й дуже осіннє оповідання про розділення самотності, любов та потребу дбати. Усе у ньому до ладу, усе на місцях і з дозованою мораллю. От тільки є в ньому один момент (якщо ми вже про мораль), що він мені дуже погано заходить. “Якщо дуже хотіти – мрії збуваються” – це хороша ідея. “Допоможи ближньому своєму” – ще краща. Але слизьке місце: “Я краще за ближнього знаю, чого йому треба” – і саме по собі проблемне (зокрема обґрунтуванням – як не виправданням – емоційних маніпуляцій),  а тут ще й додатково тема чутлива. Літні люди і їхні літні улюбленці… Тут, як на мене, потрібен триптих. Але книжки-доповнення вже були б не настільки світло-оптимістичними.

У мене з’явилася погана звичка – міряти українські дитячі книжки-картинки мірилом “Зубр шукає гніздо“. От, наприклад, “Ведмідь не хоче спати” – це 0.75 зубра, а “Де Ойра?” Тані Стус – 0.85.

Продовжувати читання “Місце в серці у формі песика. Три дитячі книжки про собак” →

Днями подумала, що я цьогоріч заборгувала собі вже 5 лего-фігурок, і тут збагнула, що майже півроку не писала про міні-фіги! Мені соромно. Особливо, зважаючи, що від останнього запису минуло вже дві серії: один спецвипуск і одна регулярна.

Оця 17-та серія – це просто якесь свято стандарту. Персонажок все ще 5 з 16, і всі вони… доволі очевидні. Де, де оригінальність?

Цього разу маємо:

• шеф-кухарку, симпатичну, але нічого особливого;

• інструкторку з танців – таки справді 1980-ті в моді;

• ветеринарку – не вперше, але кроличок дуже няшний;

Продовжувати читання “Лего-фігурки: 17-та серія, трішки бетменоманії та одна велика мрія” →

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Продовжувати читання “Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”” →

– Гусь не смішний.

– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!

– Бггггг!

– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.

Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!

Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.

Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).

З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:

Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Pursuit of love у мем-варіанті” →

Маленьке зізнання: я дуже неохоче читаю популярну навколопсихологічну літературу, коли вона стосується тематики екстраверсії/інтроверсії. Це суто травматичне: надто вже багато подібних статей/матеріалів/книжок серед підтекстів мають “Корисні поради інтровертам: як сервірувати себе, щоби екстравертному світові було зручніше виїдать ваш мозок”. Тому на книжку Сьюзен Кейн, що її видав Наш Формат я дивилася з легким острахом, поки інші інтроверти та інтровертки не перевірили на собі і не сказали: читати можна, воно класне.

І справді виявилося, що воно цілком класне, проте не завжди тими місцями, що я від них очікувала. “Взагалі” – це цілком симпатичний науково-популярний нонфікшн, де “селф-хелп” складова є факультативною і пристойно помірною, а розділ з посиланнями радує око щонайменш товщиною (ну і в принципі там багацько цікавих приміток). А в “деталях” там вистачає прикольних несподіванок, з яких я виокремила для себе кілька корисних “уроків”.

Урок 1: книжку про психологію можна і треба починати із культурологічного екскурсу. Алілуя! Розповідь про ідеали та зміни у їхньому сприйнятті, про набір “гідних” рис особистості у різні часи та для різних культур, про повільне трансформацію уявлення про припустиме і правильне з огляду на соціально-економічні зміни – все це у “Силі інтровертів” читається дуже круто. На моменті про “Голлівудські зірки як новий взірець” я вже в цю книжку закохувалася. Небагато треба для щастя людині, що спорадично захоплюється історією ідей.

Урок 2: книжка про психологію можна і треба нашпигувати даними з царини психофізіології – вийде захопливо і переконливо. Говорячи про інтровертність Сьюзен Кейн намагається рити вглиб і з’ясувати, що саме в роботі мозку може обумовлювати таку кричущу різницю між людьми різних типів. Окрема цікавинка це те, що авторка розплутує цей моток послідовно, раз у раз вказуючи: у той час панувала така точка зору, а згодом вона була підтверджена або спростована. Світлою звісткою про те, що “виплескувати емоції” може бути не настільки корисно, як раніше вважалося, я аж побігла ділитися.

Продовжувати читання “Сім корисних уроків від Сьюзен Кейн. “Сила інтровертів”” →

Продовжувати читання “Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання” →

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

“Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Продовжувати читання “І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика” →