#YakabooBingo має цікавий ефект – я постійно складаю в голові списки книжок, що можуть підходити під той чи інший пункт. З цього можна було б зробити кілька оповідань з десяток випусків “Двічі по п’ять”, але один з літніх завис у чернетках (реанімувати чи вже пізно?), зате осінні ідеї буяють. Отак раптово утворився списочок, твори з якого закривають одразу – щонайменш – два квадратики. Бо я маю пунктик щодо орієнтального фентезі.

Я дуже старалася обирати якомога різноманітніші культурні корені, але виходило не завжди.

У п’ятірці читаного книжки дуже різні – деякі я дуже люблю, деякі лишили по собі неоднозначне враження.

Пункт перший – єдина з п’ятірки книжка, перекладена українською. “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс – це трохи умовне продовження “Мандрівного замку Хаула“, в основі якої лежить переспів Аладдіна. Переспів доволі симпатичний, хоча мені тут недоклали активних героїнь. Без Софі щось воно не те.

Пункт другий – дилогія, де тих активних героїнь хоч греблю гати. “Казки сироти” Кетрін Валенте на початку цього року взяли мене в полон і, здається, так і не відпустили. Монументальний твір, два томи, чотири внутрішні книги і безліч закручених навколо себе впізнаваних і не дуже сюжетів і сюжетиків. Багацько з них мають виразний орієнтальний колорит – усіх ґатунків, що можна собі уявити (про ці книжки писала тут).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Казковий вітер зі сходу” →

Наприкінці минулого року я писала про монографію “Жінки в традиційній українській культурі” Оксани Кісь, мовляв, “такий матеріал би в руки маркетингово розкачаного видавництва навроді КСД – чисте ж золото, а не матеріал”. Минуло кілька місяців і (+25 до віщунських скілів) КСД анонсувало збірку статей з жіночої історії під редакцією Оксани Кісь. Бінго! – сказала я і побігла купувати, як тільки “Жінки” з’явилися у продажу.

І це правдешній скарб для домашньої бібліотеки, з якого хочеться ніжно здувати заблукалі порошинки та якнайхутчіш познайомити з тими небагатьма книжками-товаришками, що їх маю. Наукпоп з гендерних студій у нас не так вже й часто видають, а коли це ще й жіноча історія на українському матеріалі, то хочеться бігти й хапати, поки дають. І недаремно, треба сказати, вхопила – дуже вартісне вийшло читання. Хоча й нерівне.

Дисклеймер: фахово рецензувати подібне видання мені не дозволяють ані підготовка, ані совість. До того ж в половині випадків довелося лізти би в методологічні хащі, а це жанр, що більше пасує довгим посиденькам за вже третьою чашкою чаю (ну є в домі історик, що ж поробиш), а не короткому відгуку. Тому я трохи розкажу про збірку крізь призму якраз “популярного” прочитання і поділюся своїм топ-5 розділів.

Здається, “Українські жінки у горнилі модернізації” ніде напряму не називаються збіркою статей (та й статті, як я вже казала, тут звуться розділами), хоча фактично якраз нею і є. Ну, окей. Не-збірка складається з 11 розділів, де репрезентуються різні аспекти жіночої історії з другої половини ХІХ і до середини ХХ ст. Жіноче життя в традиційному суспільстві (власне, витяг з тієї самої монографії); боротьба українок за освіту на теренах двох імперій; суспільна активність жіноцтва за часів Першої світової війни; роль та місце жінки у ранньорадянському дискурсі; політична боротьба галичанок у міжвоєнний період; жіночий досвід виживання у найстрашніших суспільно-політичних катастрофах 20 століття – Голодомор, Друга світова, ГУЛАГ – не-збірка охайно минає всі ключові віхи, що тільки можуть спати на думку, коли йдеться про певний історичний період. Робить вона це, правда, трохи нерівномірно, але на те є причини, зокрема – неоднаковість досвіду за умови проживання в різних країнах.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи: “Українські жінки у горнилі модернізації”” →

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Продовжувати читання “Чи є життя після війни? “Руїни бога”” →

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Продовжувати читання “Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”” →

Здається, не секрет, що я шалено люблю екранізації (колись навіть збиралася створити тематичний сайт, але… не пішло діло). Але останнім часом кіноадаптацій більшає, і я не встигаю їх відстежувати. Тому вирішила раз на сезон робити собі пам’ятку з трейлерів: що й за чим знімають, на що хотілося б сходити до кінотеатру, що можна буде під настрій подивитися вдома, а в якому випадку треба просто зробити собі позначку у пам’яті “Якщо вже Голлівуд взявся – є й шанс отримати український переклад книжки”.

От сьогодні буде перша серія з трейлерів. Усе під катом.

Продовжувати читання “To Watch List: літня колекція трейлерів до прийдешніх екранізацій” →

Від складання попереднього вішлиста минув рівно місяць, час оновлювати книжкові забаганки. Bookforum is coming, і не це важко не помітити – останній тиждень-півтора цікавинки валяться на мою спраглу новинок голову, як з мішка. Спрагла новинок голова, щоправда, в кінець збожеволіла від жадібності, бо ще не все арсенальне прочитане (не кажучи вже про деякі літні закупи). Ну але. Краще скласти кілька невеличких вішлистів, правильно? А ще я вигадала собі маленьке правило на майбутнє, та не впевнена, що зможу його дотриматися.

Сьогодні у випуску сподіване і несподіване підліткове, сподівана і несподівана епістолярка, давно прочитане, уперше почуте і таке інше.

За сподіване і несподіване підліткове відповідають:

а) Рідна мова – бо підготували продовження “Таврованої” – “Ідеальну” (відгук на першу книжку можна прочитати тут);

б) Наш Формат видивляється нову нішу – разом з Вікторією Авеярд (маю, прочитала).

в) для КСД цей напрямок звичний, але Everything, Everything я чомусь не чекала (уже маю).

Продовжувати читання “Напівбойова готовність. Перший вішлист до Форуму” →

Здається, у мене з’явилася прикра звичка – починати пости фразою на кшталт: “Я не була впевнена щодо читання цієї книжки, але коли вже з’явився український переклад…” Цього разу йдеться про класику-класику, обережне ставлення до якої спричинила фабула. Так, я багато чула про Джин Вебстер, але коли почула, тоді й прочитала стислий переказ сюжету “Довгоногого дядечка“. А проблема в тому, що у версії стислого переказу ця маленька книжечка може мімікрувати під любовний роман, до того ж найгіршого етичного гатунку. Але (тм). По-перше, любовна лінія там направду не настільки бридка, як може здатися з переспіву рабиновичів. По-друге, вона ще й стрімко губиться посеред основної дії. І оця основна дія настільки мила, що мені аж дух забивало від захвату.

Справа в тому, що “Довгоногий дядечко” – це моя ідеальна “Енн із Острова Принца Едварда”. Коли я читала третій том із циклу Люсі-Мод Монтґомері, мене страшенно засмутило, що, змальовуючи негаразди у стосунках подруг та доволі умовний любовний трикутник, канадська письменниця дуже побіжно розповідала про найцікавішу для мене тему – про  жіночу вищу освіту на початку ХХ століття. Так от, Джин Вебстер мені таких прикрощів не завдала. Ні, у неї теж є про кохання, про романи і дуже багато – про платтячка. Але це все ж таки текст про навчання, написаний з точки зору людині, для якої це навчання було світлом у віконці і неочікуваним подарунком долі. І в цій ролі він дуже крутий.

Сюжет книжечки практично загальновідомий – це ж таки класика, хоча українською її от тільки-но переклали. Сирітка Джеруша зірвала джекпот – анонімний благодійник, вражений дівочими успіхами у навчанні, вирішив оплатити її освіту. З двома умовами: Джеруша докладе зусиль, щоби стати письменницею, а для того, аби розвинути її вроджені здібності, дівчина повинна раз на місяць писати про свої успіхи до поважного доброчинця. У такий спосіб, вважає він, дівчина вдосконалить свій стиль. Але Джуді (дівча швидко себе перейменувало) – дуже самотня і тужить за родиною, якої в неї нема. То за родину тепер править “довгоногий дядечко”, і писатиме до нього Джуді значно частіше. Що згодом змінить її життя ще більше, ніж їй здавалося спочатку.

І Джин Вебстер пише ці листи Джуді, де розповідається про те, як на початку минулого століття проходило навчання в жіночому коледжі. Спойлер: та десь так, як і в чоловічому – латина, геометрія, економіка, література, спорт (так багато спорту, що я здивувалася), вибори, карнавали, вечірки – просто колектив суто дівочий. А під катом – трохи цитаток про навчальні будні і свята.

Продовжувати читання “Цитатник. Джин Вебстер про дівоче навчання на початку ХХ століття” →

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Продовжувати читання “Лімб на одну персону. “Поки я не впала”” →

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Продовжувати читання “Чужими словами. “Фанатка”” →

Після великих книжкових закупів у мене зазвичай наступає період затишшя. Ні, не від ситості, мабуть, до насправді докори сумління не дозволяють гостро хотіти _іще!_. Якийсь час дозволяють. Бо, коли сьогодні я нервово кинулася замовляти новинку, репетуючи: “Аааа, поки передзамовлення!” –  то зрозуміла, що уже час укладати новий вішлист. Такий собі… проміжковий.

Проміжковий не означає, що скромний та короткий, адже анонсів уже нападало, що дайбогине гаманець відповідного розміру. Частиною (значною) цих анонсів я вже ділилася у ФБ, але в одному місці дивитися завше зручніше.

Головний анонс цього літа – це (ну хто б сумнівавсі) Кейт Аткінсон, що її пообіцяв Наш Формат. Кейт Аткінсон! Я ж про неї тільки нещодавно публічно мріяла – і от маємо. Ну, майже (Маємо вже точно – он і мій відгук вже є).

А от Видавництво Старого Лева взялося реалізовувати анонси, що ними ще на початку 2016 дражнилося. Я вже тоді почала нервово підстрибувати, бо ж ішлося про Сильвію Плат, Арундаті Рой… І Еліс Манро (також є).

З Лев’ячими книжками то, звісно, не все.

Продовжувати читання “Літні забаганки: книжковий вішлист між Арсеналом та Форумом” →

Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Продовжувати читання “Втопись, відьмо, втопись? “Глибоко під водою”” →

Після минулорічного рішення Маттел дозапустити нову лінійку базових барбі-фешіоністас з трьома додатковими типами лялькових тіл ще треба було повернутися до притомності. Але як тільки це відбулося, почали роздаватися голоси, яким “недоклали”. Одне крило вимагало новим лялькам шарніри (і, треба сказати, що гнучке curvy-тіло уже є, але поки що в колекційних лінійках), інші питалися: “А чого хлопців обійшли?”. Минуло майже півтора року, і справедливість частково відновили. У новій хвилі фешіоністас не просто _багато_ кенів. Тепер ще й до базових (original) лялькоменів додали ще й струнких   хлопаків (slim) та качків (broad). Ну, і як завжди – не можу не поділитися. NB: як уже традиційно склалося, цей пост – напівогляд, напіввішлист, тому тут не всі нові ляльки, а лише ті, яких я хотіла би мати в колекції. Зате і хлопці нові, і дівчатка (Маттел продовжує вигадувати нові молди і відновлювати призабуті), і розширені набори. От тільки частину з них треба чекати до кінця літа, а іншу – аж до весни 2018-го.

Хлопці-оріджинали

Хлопці-качки

Продовжувати читання “І хлопці туди ж! Не лише Барбі, а й Кени матимуть різні фігури” →