Необхідність замалювати в челенджі квадратик “Мемуари” поблагословила мене добрячим копняком. І я – нарешті (років п’ять збиралася) – взялася за “археологічні” мемуари Агати Крісті. У 1930-ті протягом кількох років пані Агата їздила на розкопки за компанію зі своїм чоловіком Максом Маллоуеном. Копали вони в Сирії (і зараз читати про це… дивно, сумно та страшно).
Невелика книжка побудована на щоденникових записах і, за словами авторки, писалася у повоєнні роки задля моральної підтримки – згадати про щасливі роки та довоєнне буття. І це справді приємне й місцями веселе читання. Багато піску, багато виробничих подробиць, багато міжкультурних конфліктів непорозумінь (не без “білого тягаря” – але читати можна), і про _Жіноче Питання_ трохи є. А ще цю книжку дуже цікаво читати із побутової точки зору. У мене – онуки в-тому-числі-археолога та доньки колись-студента-історика – словосполучення “Археологічні розкопки” автоматично породжує стрімкий асоціативний ряд із домінантами “піт”, “бруд”, “бухло”. В англійців, що працювали на замовлення центрових музеїв, все інакше: якщо дім для них ще не встигли побудувати – житимуть у відремонтованому спеціально під їхні потреби будинку.
Ще одна цікавинка – роль, яку в експедиції виконувала пані Агата. Не те, щоб я сумнівалася, але й дійсно – жодних тобі “жіночих покликань” та функцій завгоспа: каталогізація та фотографування знахідок, а на кухні вона з’являлася лиш для того, щоб показати, як котрась європейська страва готується. Ну й писала, звісно. Фрілансерська мрія, яка вона є. Я теж так хочу!
Проте з культурологічної точки зору книжка взагалі скарб. По-перше, певний інтерес є в читанні про специфіку регіону з позиції зверху. По-друге, сама ця позиція (не завжди відрефлексована) цікава з постколоніальної точки зору. Взагалі-то Агата Крісті майже всюди уникає якихось виразних політичних оцінок. Але час від часу щось таке майорить.
Подходит старик и садится на землю рядом с нами. Поздоровавшись, он погружается в обычное долгое молчание. Потом вежливо спрашивает, не французы ли мы. Может быть, немцы? Или англичане?
Да, англичане.
Он кивает.
— Так, значит, эта земля принадлежит сейчас англичанам? Я что-то не припомню. Знаю только, что она больше не турецкая.
— Нет, — отвечаем мы, — турок не было здесь с войны.
— С войны? — Старик озадачен.
— С войны, которая была двадцать лет назад.
Он силится вспомнить.
— Не помню войны… А-а, да, когда много аскеров ездили по железной дороге. Так это была война? Она нас здесь совсем не коснулась. Мы и не поняли, что это война.
Несподіванка для мене: також у тексті раз по раз зустрічаються прямі згадки про геноцид вірменів. Або в широкому “сенсі”:
По пути через Джебель-Синджар мы наносим визит здешнему шейху езидов, Хамо Шеро, очень старому человеку — говорят, ему лет девяносто. Во время войны 1914—1918 годов много армянских беженцев находили убежище в Синджаре, спасаясь от турков. Очень многих этот человек спас от неминуемой смерти.
Або як частка персональної історії:
Тогда Аристид с обычной своей мягкой улыбкой объясняет: когда ему было лет семь, его вместе с родными турки бросили в глубокую яму, облили смолой и подожгли. Мать с отцом и двое братьев и сестер сгорели заживо, но сам он оказался под их телами и уцелел. Когда турки ушли, его нашел кто-то из племени анаиза. Так Аристид стал членом их племени, их приемным сыном. Воспитывали его как араба, он вместе со всеми кочевал по пастбищам. Когда ему исполнилось восемнадцать, он отправился в Мосул, и там при оформлении паспорта ему велели указать национальность. Он назвался армянином. Но сыновнюю привязанность к людям, которые его вырастили, он чувствует и поныне, а племя анаиза считает его своим.
Це дивує. Хоча, може, англійська “масово-культурна” історіографія щодо цього питання відвертіша.
Ну й в якості десерту доволі веселі (як не дивно) цитати із _Жіночого питання_. Вони, між іншим, є значущими й на сьогодні, адже письменниця просто-таки на пальцях пояснює культурну різницю між курдами та арабами.
Продовжувати читання “Мем-сахіб серед пісків. Цитати з Агати Крісті” →
Vaenn's Bookblog 