“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Продовжувати читання “У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”” →

Здається, Форум пішов і забрав із собою нормальну погоду. З тим, що зараз, просто не хочеться мати справу. І з-під теплого картатого пледа (тм) вилазити також не хочеться. Та й накуповані з нагоди високого видавничого сезону книжки з тим пледом чудово поєднуються.

А оскільки високохудожні фотосесії – то не моє, книжки погодилися на знімки по-домашньому і дозволили познайомитися ближче. Тож під катом – справжні інтимні місця книжок, зазирнути у які мріють люди, що – як і я – цінують та планують інтернетні закупівлі. Так, це вони – потаємні сторінки з вихідними даними, щоби ніхто – ані перекладач, якщо є, ані редактор, ані коректор – не залишився непоміченим. Ну і наклади – люблю рядочок з накладом, хоча деякі видавництва вперто рятують мене від такого задоволення.

Продовжувати читання “ПідФорумні надбання. Потаємні місця книжок” →

Особиста кампанія “Підтримай розвиток фантастичного книговидання в Україні” має приносити хоч якісь плоди. Зростання кількості видрукованих перекладів в останні два роки, звісно, радує, але в більшості випадків ті книжки не купую, бо “Дякую, я це вже прочитала”. Інший шлях – вишукувати щось цікаве питомо українське. З цим, зрозуміло, складно, але бувають і приємні видавничі сюрпризи. От КМ-Букс вирішили додати до свого пакету антиутопійок твір української письменниці Наталки Ліщинської, оповідання якої доводилося зустрічати на конкурсах від “Зоряної Фортеці”. Ну як жеж таке не прочитати?

На щастя, невиразна анотація доповнюється змістовною передмовою (її, до речі, написала знана письменниця Дара Корній), але та залишає бентежне почуття. NB: почуття не розвіялося, бо книжка виявилася трохи не про те, що обіцяли. Вірніше саме про те, але не з тим фокусом. Тому, якщо хтось, як я, трактуватиме обіцянку: “Це не просто вправно й талановито розказана фантастична історія, це спроба автора достукатися до наших сердець, до кожного з нас, бо майбутнє саме собою не відбувається, то ми своїми вчинками, діями чи навпаки байдужістю, зарозумілістю, вірою у всемогутність науки, творимо його”, – в дусі “То має бути соціальна фантастика зі складними етичними переливами і внутрішніми конфліктами”, то ризикує помилитися. Етичні переливи тут швидко вкорочує екшен, а півтора внутрішні конфлікти під кінець виходять на позалюдський рівень.

Якщо коротко, то “Нова людина“ – це доволі стандартна біопанк-антиутопія з дещо дивними похідними. Люди навчилися робити (за дуже дорого) генетично-модифікованих діточок – гарних, розумних, успішних, аморальних. Генетично-модифіковані діточки підросли, не оцінили спроби діпрів (дітей природи) обмежити їхні громадянські права і вирішили… Правильно, убити всіх людей, слава Бендеру! (Десь я вже схоже читала, але там конфлікт був виразнішим і логічнішим…) Хоча, ні, не всіх – малі діти вижили (а, головне забула – знову маємо епідемію з вірусом-розумахою, який виморює людей вибірково), з малих дітей мають вирости вправні та слухняні раби. Хоча деякі дорослі діпри також пережили пандемію і готові пручатися.

Продовжувати читання “Виживальницький біопанк по-нашому. “Нова людина”” →

Часом трапляються такі анонси, що півроку, пританцьовуючи, чекаєш на конкретну книжку, хапаєш читати, як тільки-но воно з’явиться поряд, ковтаєш за n днів, а потім думаєш: ойвсьо? Певною мірою спонсором цього запису є невблаганний Синдром Невиправданих Очікувань. Нє, книжка, про яку йдеться, прикольна і симпатична, але це той випадок, коли класна ідея отримує не настільки класне втілення, як вже намріялося. А який був розмах!

Липень 1916 року був гарячою порою для британських військ підтримки духу. На фронті розпочалися зрушення, що стануть першим етапом битви на Соммі, і роботи у жінок побільшало. Зовнішній бік діяльності цього специфічного підрозділу – зони Гостинності, де вояки, переведені в неглибокий тил, можуть випити чаю, погомоніти в приємному жіночому товаристві, послухати музику, потанцювати, пофліртувати. Але частина приязних леді має ще другу зміну. Чи кілька других змін на день, адже вже перші великі втрати британців суттєво перевантажили систему, що має працювати, як годинник. Налагоджену систему Кіл (у кожному два медіуми та четверо “якорів” з групи підтримки), перед якими має звітувати кожен загиблий “томмі”. Де загинув, коли, за яких обставин, що бачив востаннє. Дякуємо, рядовий, за сумлінне виконання післябойового обов’язку, продиктуйте, будь ласка, останнє повідомлення, і ваша душа може бути вільною.

Продовжувати читання “Привид у траншеях. Ghost Talkers” →

ПОТРІБНІ

ДОМІВКИ ДЛЯ СИРІТ

ГРУПА ПОКИНУТИХ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ ПРИБУДЕ

НА ЗАЛІЗНИЧНУ СТАНЦІЮ МІЛУОКІ У П’ЯТНИЦЮ,

18 ЖОВТНЯ.

РОЗПОДІЛ ВІДБУДЕТЬСЯ О 10 ГОДИНІ

Закон парних книжкових випадків, що переслідує мене останніми роками, вгамовуватися не збирається. Цього разу вийшло так, що протягом літнього історично-романного марафону мені трапилися дві книжки, сюжети яких базуються на явищі, про яке я ніби й знала, але _так_ – ніколи не замислювалася. Ідеться про американську програму переселення сиріт зі Східного узбережжя (переважно то були діти бідноти з великих міст – включно із такими свіжими іммігрантами, що малі могли й англійської не знати) вглиб країни. Про сирітські потяги розповідалося трохи у “Компаньйонці“, а нещодавно виданий КСД роман Крістіни Бейкер Клайн їм прицільно присвячений.

Проблемна напівсирітка Моллі (покійний тато – індіанець, жива мама – у в’язниці) за 17 років свого життя жодного разу не виїздила за межі рідного штату, але встигла змінити з десяток опікунських родин. Важка вдача (ще б вона такою не було) та довгий язик призводять до того, що у офіційних благодійників дівчина надовго не затримується. А от з неофіційними зрештою може вийти й краще. Після того, як Моллі цупить з бібліотеки “Джен Ейр“, перед дівчиною постає неприємний вибір: або колонія для неповнолітніх (чи як воно там зветься в американців), або суспільно-корисні роботи. За останні правитиме допомога дев’яносторічній багачці, життя якої не завжди було легким і приємним. Це тепер Вівіан живе в чудовому будинку й насолоджується перевагами рант’є-існування. А колись маленька Ніїв проїхалася тим самим сирітським потягом, що привіз її ажніяк не до родинного щастя.

Хоча з анотації до “Сирітського потяга” можна подумати, що йдеться про популярну ниньки історично-сімейну мелодраму “проговорення досвідів”, на ділі книжка є типовим янґ-адалт романом, де сучасна сюжетна лінія важить не менше за історичну. Тож в основі оповіді якраз лежить порівняння сирітських доль “Тоді і зараз”. “Зараз” – це булінг в школі, недбалість фостерних родин, проблеми самоідентифікації дівчати із мішаної родини. “Тоді” – оу, про тоді можна розповісти багато, і то страшного.

Продовжувати читання “Go West – дитяча версія. “Сирітський потяг”” →

Для людини, що читає сучасну підліткову літературу в майже промислових об’ємах, я незбагненно байдужа до значної частини янг-адалту. Це та частина, яка англо-американська, шкільна та реалістична. Містичне, фентезійне, фантастичне читання для підлітків – оце діло, а все інше… Усе інше або про шкільні трабли (що давно не цікаве), або про перші кохання (що також не торкає), або має стосунок до соціальної проблематики, про яку ті ж скандинави пишуть крутіше. Аж тут виявилося, що реалістичний американський янг-адалт про перше кохання в соціально-проблемних умовах може бути прикольним. Але для цього книжка має відповідати деяким неочевидним умовам.

На позір один з найвідоміших романів Рейнбоу Ровелл нічим яскраво не вирізняється від більшості подібних текстів. До школи приходить нова дівчинка – дуже незвична: доволі висока, доволі тлуста, має руде волосся, дивно вдягається, ні з ким не розмовляє. Дівчину булять потроху, але вона все ж таки знаходить друзів. Першим (і одразу зрозуміло, що найближчим) з них стане панкувато-готичний сусід за місцем в шкільному автобусі – хлопчина-метис, що зі своєї напівкорейської Інакшості виробив і імідж, і авторитет. Далі все має бути, як годиться: непорозуміння, зближення, дружба, що переплавляється у закоханість і все це під соусом з “Ромео і Джульєтти“. Фактично так і є, але за формою вийшло набагато цікавіше, аніж можна було очікувати.

Продовжувати читання “Geeks in love. “Елеанор і Парк”” →

Про таку нечасту штуку, як видана українською книжка, що пасує до мого марафону, треба писати окремо. Тим більше, що вона дійсно створена ніби спеціально для цієї вправи: реалістичне тло, багато побуту, ще більше тяжкої жіночої долі. Ну й у будь-якому разі йдеться про минулорічну модну новинку англомовного світу, а наш ринок ще не встиг подібним перегодувати.

Про що “Соловей” дзвонить будь-яка згадка про цю книжку. Про Другу світову у Франції та двох сестер, що послуговувалися принципово різними стратегіями для виживання. Статечна (не дивлячись на доволі молоді літа) В’янн, в якої чоловік на фронті, дитина під приглядом і старовинний маєток, розташований в невдалому місці, категорично відмовляється кидати домівку на поталу окупантам. Геть юна Ізабель, яка до того вирізнялася лише талантом втікати із шкіл-пансіонів, дивиться на світ інакше і до радіо-виступів “Та хто такий цей генерал де Голль?” прислухається значно уважніше, ніж інші мешканці луарської глибинки. А далі американська письменниця протягом 450 з гаком сторінок показуватиме, що “своя доля для всякого” не завжди є “шляхом широким”.

Із суто літературної точки зору, маємо стилістично нейтральний, але приємний текст з (десь з середини) захопливою дією та цікавими головними персонажками. Роман Крістін Генни – доволі дивна книжка, хоча причини її популярності очевидні. Відома письменниця, яка спеціалізувалася на сентимен здебільшого на сімейних драмах/мелодрамах неочікувано для багатьох написала щось принципово нове. Насправді, не дуже принципово – “Соловей” є чесною родинною мелодрамою про складні стосунки в окремо взятій сім’ї. Причому модель світотворення тут реалізована в такий спосіб, що важко витрусити з голови нечемну і не в усьому справедливу думку “Чик-літ пішов на війну”. Але, правду кажучи, книжка про виживання, де настільки ретельно змальовується одяг героїнь у будь-який момент, мені трапилася чи не вперше.

Не дивно, що за таких умов текст просякнутий повсякденням, почуттями та взаєминами. З характерами трохи гірше. Їх тут насправді два, а інші є статистами. Тільки ще треба сказати, що героїні “Солов’я” – це той випадок, коли вчинки та декларації у тексті замінюють думки. Власне, В’янн та Ізабель недалеко відступають від знаменитої позиції Скарлет: “Я подумаю про це завтра”. Або не подумаю. Багато дії, багато реакцій, обмаль рефлексії. (Цитатну характеристику персонажів за стандартами мого шкільного гуманітарного класу було б важко скласти…) А інші фігури – французькі селяни, німецькі офіцери, бойові товариші молодшої, кохані та близькі – тут з’являються здебільшого для того, щоби вчасно подавати репліки та чинити вчинки, на які сестри реагуватимуть.

Світ “Солов’я“… він створений для двох. Крістін Генна доволі багато уваги приділяє історичному контексту, не забуває згадувати про значущі події, провадить обов’язковий мінімум узагальнень. Але велика панорама не складається: цей світ екшн-концентрований, він існує, поки ворушиться, нехай навіть дуже повільно, як це було у першій третині тексту. Хоча, ні, він не для двох. Це світ, в якому стало місця на трьох – В’янн, Ізабель та Війну.

От якраз той шлях, той спосіб, той фокус, через який авторка показує війну, тягне на себе ковдру (і дуже добре, що це робить). Фактично, Генна зосередилася на двох напрямках оповіді, кожен з яких ще не став географічно широким мейнстримом, хоча й набуває популярності. Перший – це війна у Франції з точки зору французів. Ні, навіть не так, повсякденне воєнне буття для французів протягом багатьох років (а не драматично та яскраво окрема взята мить – це я щось “Незламну” Моема згадала).

(Зараз мені буде дуже важко формулювати, бо йдеться про такі речі, що їх вголос зайвий раз не згадують. Але нехай. У художній літературі, тематика якої крутиться навколо Другої світової, час від часу вигулькує неприємний момент зіставлення страждань. І доволі часто зустрічаються тексти, де герої з різних країн прямим чи непрямим текстом промовляли: “А французам чого жалітися, вони легким переляком відбулися!”. Так от, Крістін Генна цю думку дбайливо й методично скручує в баранячий ріг).

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №3. Роман про два шляхи виживання” →

Я все ще не купую книжки (одненька англійською – не рахується), і це не дає спати спокійно. Не в останнє тому, що видавничий маркетинг починає прокидатися перед Форумом. Тому на цей раз список бажаних книжок буде помітно довшим. Бо можна ж хоч помріяти!

Здається, цьогоріч українські видавниці наново навчать мене перечитувати книжки. Онде лежать на полиці подаровані “Зелені помідори” та комубуківська “Місіс Делловей” і ще кілька улюблених творів тільки анонсували. Наприклад, Видавництво Старого Лева відкрило для себе Трейсі Шевальє. Починають з найвідомішого (завдячуючи екранізації) її твору, але нехай так. (Ніби й не перечитую книжки, а тут не втрималася і купила)

Також є в них трохи цікавого дитячо-підліткового. Про педагогічні експерименти, як варіант.

Або про переживання дитиною горя (уже майже маю).

Продовжувати читання “Книжкове літо. Черговий вішлист” →

Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.

Відповідь на головне питання цього дня мене цікавить вже давно. З Форумом видавців простіше. По-перше, новинок так багато, що не завжди встигаєш за всіма під час ключової події (КА – молодці, але аж такі молодці вони, як на мої книжкові смаки, цьогоріч уперше). По-друге, невдовзі по Форумам приходять святкові сезони, і хоча вони в нас не настільки масштабні з ринкової точки зору, як на Заході, але хвиля _приємних_ новинок дається взнаки. Арсеналам щастить менше: здається, багатьох видавців спокушає можливість після весняного вибуху піти на “канікули”, збираючи сили під середину вересня. Воно все логічно, але влітку теж хочеться читати нові книжки. А їх буде обмаль.

Не дуже наполегливий, але постійний моніторинг доводить, що під кінець травня потроху оговтуються хіба що мейджори. Перші по-арсенальні “Чекайте невдовзі” анонсують здебільшого Видавництво Старого Лева (ніц мені цікавого), КМ-Букс (ніц цікавого) ну і ще дехто (але здебільшого в режимі “Буде Форум – буде пісня”). На тлі затишшя справжнім монстром традиційно здається КСД. Передбачувано – у них новий квартал на носі. Ну шо ж, буде сьогодні вішлист майже чисто тобі ксд-шний.

Номер один у списку бажаного передбачуваний, як груднева мандаринка. Давно обіцяна Донна Тартт прямує до українських читачів. Ще трохи, і всі читатимуть “Щигля“. Я, імовірно, також.

Продовжувати читання “Чи є життя після Арсеналу? Куций вішлист на кінець травня” →

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Продовжувати читання “Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”” →