Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Продовжувати читання ““Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри” →

Із героїчними зусиллями та допомогою Тієї-Таки-Матері затягла ці галери у порт. Не знаю, чому на останніх етапах було так важко і постійно хотілося читати те, що геть не відповідає умовам. Але подужала – ну й молодець, піду з’їм цукерок.

У порівнянні із листопадовою версією мені залишалося закрити 10 квадратиків – це п’ята частина усього виклику. Тому, згідно із заповітом сусідського президента, довелося трохи перетрахнути річний список прочитаного. На щастя, там знайшлося двійко книжок під два пункти. Ну а фінальна версія картинки отака.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Добила” →

Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…

 

Бігаючи списком номінантів та лавреатів Міфопоетичної премії, цього разу я зупинилася на переможниці у дитячо-підлітковій номінації-2000. “Хранителька Народцю” Френні Біллінґслі в анотації обіцяла більш-менш стандартну молодіжну історійку про _обрану_ із надзвичайними здібностями. На ділі так воно і є, але атмосферно книжка помітно вирізняється серед іншого сюжетно схожого янг-адалта.

Несподіванка №1: це чесна готика. Вірніше, навіть погляд на готику “зсередини”: готичці сумно, готичці млосно, готичка в депресії і не дуже добре розуміє, як їй взаємодіяти зі світом.

У невиразно-вікторіанському похмурому місті є похмурий притулок для сиріт “діккенс-стайл”. У похмурому притулку є ще більш похмурий підвал. А в тому підвалі живе похмурий Корин. Похмурим Корин був завжди, а от Корином він став лише чотири роки тому. Бо саме тоді Коринна втомилася від Humiliation (одне з ключових слів у тексті), яке супроводжує життя дівчини, й вирішила стати хлопцем. Не те, щоб хлопам-сиротам велося принципово легше, та лише вони можуть розраховувати на кар’єру Хранителів Народцю.

Несподіванка №2: тут такий хтонічний Народець! Мимохіть згадується, що Otherfolk взагалі-то багато всяких. Але той Народець, який треба пасти – це якась збоченна суміш лангольєрів, гоблінів та гремлінів із сільськогосподарською спеціалізацією. Неприємний такий Народець із традиційно-негативістськими інтересами: ну там збіжжя згноїти чи худобу зурочити. Потворок треба годувати (обов’язок номер один) та слідкувати, аби не бешкетували (обов’язок номер два). А якщо на тих вже шиза напала – треба ставати в ментальному проламі (заплатити життям, якщо “щось пішло не так” – це обов’язок номер три).

Продовжувати читання “Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper” →

Кілька розмов про нескінченні цикли підліткового чтива та про початі й закинуті трилогії змусили мене нарешті навести лад в недочитаному. Вирішила подивитися, за що ж я колись не дуже ефективно бралася. Ну й зрештою визначитися, котрі галери ще заслуговують на увагу, а які справедливо почують: vaya con Dios. І тих, і інших назбиралося чимало, але любов до красивих циферок змусила обрати чарівну десятку.

NB: в цей непристойно суб’єктивний рейтинг потрапили по чотири трилогії і по одному довшому циклу, і всі такі, з яких я читала тільки першу книжку. Про почесних недобитків “Та ж мені залишився лиш один том!” напишу іншим разом, і там коло буде ширше за янг-адалт.

Почну з аутсайдерів. Наприклад, тут знайшлося тепле місце для славнозвісної (і то навіть культової у злегка екзальтованих колах) трилогії Лейні Тейлор.

Я чесно дочитала “Доньку з диму і кістки” до кінця, і добре розумію, що в ній подобається. Теоретично мені самій мало припасти до душі: є Прага (та дрібка Магрибу), є художниця, інтересне поєднання магій, з яких найсмачніше дещо алхімічно-вівісекторське. Але також там поєднуються сюжетні штампи, які в одному казані моя свідомість вже не перетравлює: паралельні світи, варіація на тему посмертного існування навпіл із невмирущим коханням, Ромео та Джульєта, зрештою там є Ангели. Ні, не аж прям фольклорно-християнські, але ні, дякую. Якби це фентезі залишилося “урбан”, я б іще подумала. Та коли Обрана має рятувати Світ… Я ж уже подякувала, правильно?

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Підліткові серії, які (не) хочеться читати далі” →

Форумні новинки перетравилися потроху, мораторій на купівлю книжок майже скасовано, час зануритися в новинки, що їх українські видавництва обіцяють на кінець року.

Не думала, що колись це скажу, але Віва КСД!

Люблю цю книжку! І обкладинка нормальна, тільки б ще переклад притомний – і чудовий сувенір під ялинку був би. Бо таке варто й перечитати (так, останні десять років я того майже не робила) (уже маю книжку!).

Але КСД вперто торує шлях “А чи не хочете ще цих хрустких бестселерів?”. Щодо книжки Стедман маю великі сумніви відколи вперше прочитала анотацію, але нехай тут полежить – а раптом?

Продовжувати читання “Свято наближається. Передріздвяний вішлист” →

Якимось дивним чином сезон мертвих дівчаток в цьому блозі триває. Сьогодні йдеться про книжку, анотація до якої чомусь так зачепила свідомість, що довелося посунути на її користь усе недочитане (вірніше, англомовну його частину). Бо анотація обіцяла щось незвичне – японський кайдан в американських декораціях, написаний філіппінкою (японського ж походження) Rin Chupeco. Причому це відверто підлітковий роман, в якому головна героїня – нє, не бідна-нещасна проклята дівчинка. Вірніше, якраз навпаки, капітально проклята – вона (на секундочку на три сторіччя ) і є традиційний для жанру зловрєдний привид. Ого, сказала я і хутко побігла шукати цю “Дівчину з колодязя“.

Сюжетний зачин повністю збігається із заповітом нашого класика: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Колись дуже давно юну служницю Окіку зрадили, занапастили, закинули в колодязь. Дівчина не вижила, але Onryō з неї виросло трохи нестандартне. Окіку – соціально корисний мстивий дух. Вона мандрує далекими краями, жорстоко страчуючи… чоловіків, які вбивають дітей. Тим самим звільняючи душі померлих малих.

Фактично “Дівчина з колодязя” є місточком між фольклорною та літературною версіями Історії про дев’ять тарілок (Вікі стверджує, що надзвичайно коштовна порцеляна, в знищенні якої звинуватили легендарну Окіку), є дельфтською – як це мило!), проте викрученим на користь головній ідеї. Поза “кайданною” логікою книжка є типовою підлітковою повістиною. Є хороша правильна дівчина. У хорошої дівчини є проблемний кузен із матір’ю в божевільні. І кузена треба рятувати  не лише від злої долі потенційно асоціального підлітка, а ще й від причепливого маніяка. “Кайданна” частина теж доволі стандартна: усе не таке, як вам здається, прокляття, одержимість злим духом, дивні маленькі дівчатка, що бачать те, чого не має бути, лампочки гаснуть, безголові птахи падають з неба, темрява підкрадається зненацька, усюди вода, і щось – лізе з колодязя (привіт, The Ring – під час першого перегляду з переляку ледь не писяєшся, а це, виявляється, класичний штамп обіграли) – достатньо подивитися 4-5 японських чи під-японських горорів – і стилістика нічим не здивує. Але попри просту ідею, передбачуваний сюжет, дратівливо-дивний стиль та надмірну кінематографічність “Дівчина…” бере розм’яклу читачку якоюсь… щирістю, мабуть. Бо йдеться про збоченний, але _робочий_ спосіб виправити ґандж світобудови.

Продовжувати читання “Нова користь зі старих кайданів. The Girl from the Well” →

Відколи читання “Пітера Пена” у 9 років спрогнозувало, яка трагедія чекає на мене у 12-13, я з обережною повагою ставлюся до “передпідліткових” coming-of-age історій. У них легко схибити, легко перетиснути, легко _недодати_ – і змалювати Кінець-Дитинства непереконливо, або надто нейтрально, або ж невиправдано драматично. Порівняно нещодавно читала книжку, яка ніби й непогана, але якраз оцей момент зафейлила просто-таки зразково. А тут трапився охайний аж до певної невиразності текст, який щось тріпонув у серці.

Згадуючи мій мега-проект, у 2014 році Міфопоетичну премію за твір для дитячо-підліткової аудиторії отримала Голлі Блек за “Лялькові кістки”… чи “Кістяну ляльку” – Doll Bones, коротше кажучи. Це повість про трьох дванадцятирічних друзів та їхню Велику Пригоду – спокійна, мила і лише трішки моторошна.

Наші часи, у маленькому американському містечку, що потроху конає собі (щось часто мені трапляється такий мотив у книжках) живуть та дружать баскетболіст й красунчик Зак, трохи затюкана сирітка Еліс та фантазерка Поппі з не дуже благонадійної родини. Цементом для дитячої дружби є Гра – багаторічна рольова фантазія, що пригрібає під себе усіх навколишніх барбі, м’які іграшки, екшн-менів та навіть деталі ландшафту, включно із замкненою в шафі антикварною порцеляновою лялькою. А коли зрештою Гру спіткає криза, генераторка ідей Поппі проголосить страшну звістку – лялькова Королева з шафи прийшла до неї уві сні та попросила поховати. Бо колись давно її зробили з дуже непростої кістяної порцеляни…

Книжка, що починається як дитячий горор, поступово набирає знайомі оберти – тут і стандартна “про-шкільна” класика, і “Гек Фін” і – чи не в першу чергу – той самий “Пітер Пен”. Це ретельно розрахована (настільки, що стає трохи нудно) історія дорослішання, присмачена пригодою та дрібкою соціальних негараздів. Гарний сетинг, чудова атмосфера, хороші герої – і трохи блідий результат

Продовжувати читання “Поппі Пен, мертва дівчинка та інші друзі” →

Трохи дивно закінчувати в листопаді те, що було розпочато влітку, але вже треба – припікає. Бо, по-перше, якось воно негарно виходить. А, по-друге, я ж обіцяла собі ще один челендж, який чудово пасуватиме до додаткових умов #bookchallenge_ua.

Тому нашвидкуруч закінчую огляд: а що ж я вже встигла прочитати із номінантів на Міфопоетичну премію.

Згідно із традиційним для цих оглядів зворотнім відліком: виявляється, 1999 рік був ще й не найгіршим.

Адже дорослу премію тоді взяв гейманів “Зоряний пил” – вже стара й майже добра історія про хлопця, що знайшов зірку.

А в дитячому шорт-листі того року з’явилася ще відоміша книжка. І так, я знову нічого не кажу про – цього разу першого – “ГП“, бо що ж тут можна ще сказати.

1998 рік теж у мене вийшов незлецьким.

У дорослій номінації першою серед рівних тоді стала Антонія Байєтт із своїм “Джином в пляшці “Солов’їне око“. Це маленька прозора й лірична повість про те, як корисно відвідувати музеї, їдучи на наукову конференцію до Туреччини.

Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (від початку до 1999 р)” →

Спостерігання за сабжевими дискусіями, що раз у раз зупиняються на проміжних станціях “Як треба писати?”, “Чого треба навчатися в класиків?”, “Що воліють читати поціновувачі?”, “На якого читача краще орієнтуватися?”, “Які цінності ретранслювати?” (не puppies, звичайно, але місцями також весело), іноді спонукає дослухатися до себе.

У тому, що стосується фантастики, в мене якихось особливих сумнівів не було. Давно зрозуміла, що рука так і тягнеться до свіжачка (і для мене проблемне питання: а чи справді треба вичитувати аж всенький Канон, якщо там багато чого особисто для мене застаріле й проблематично нецікаве).

Але “Н” – значить наочність. Ще два тижні тому зробила була гарненьку діаграмку, але забула викласти. Отже так виглядає моє фантастичне/фентезійне/всяке наближене читання в майже останніх 100 пунктах. Майже – бо відтоді ще дещо підчиталося – і все писане в останню п’ятирічку.

Переможна хода 21 сторіччя помітна неозброєним оком. 1950-ті – це Азімов та Віндем. Половина шістдесятих – Ле Гуїн. А успіх 1980-тим та (здебільшого) 1990-тим забезпечила Бараярська сага. “Отаке”.

А як виглядає ваше читання? Скоріше, щось старе чи щось нове? (незалежно від жанру).

Недарма завсідниці ФемБукс багато кажуть про море розливане цікавої ультра-сучасної (написаної переважно за останні десять років) жіночої фантастики. Чи фентезі. Чи містики – додайте потрібне. Я й ніби багато координатів в тому морі знаю, але часом трапляються такі шикарні сюрпризи, які фіг би за просто-так знайшла.

Остання така знахідка “Зоосіті” південно-африканки Лорен Б’юкес.

/читала російською, але повісити тамтешню обкладинку рука не здійнялась: вона не лише спойлерна, там ще й головна героїня з якогось бодуна білошкіра/

Цитуючи себе із ГудРідз:

Продовжувати читання ““Зоосіті”: Magic, Drugs, Apartheid” →