От і настав час поговорити про ключові книжку року. І це не так вже й просто зробити. Перша чернетка топ-19 містила об’єктивно дуже гарні книжки, але я вчасно згадала, що зазвичай стараюся писати не про вершки з вершків, а все ж таки про те, що найбільше зацікавило. Гаразд. Зробила список з 19 найцікавіших та найнезвичніших книжок (приблизно, як минулого року) – він вийшов яскравим, трохи химерним, і десь так третина, як не більше, книжок з нього палко бісили мене під час читання. Знову щось не те! Тому вирішила скласти список з головних книжок. Головних для мене. Тих, що визначили не просто річне читання, а весь мій рік. Отут пазл нарешті склався. Поїхали?

Найнесподіваніша книжка: бувають такі книжки, що ти їх наче чекаєш українською, але насправді ні, бо “нууу, таке навряд хтось ризикне видавати”. А потім страшенно дивуєшся: та невже! Цього року такою книжкою став “Чайний канон” Лу Юя – один з дебютних проєктів молодого сходознавчого видавництва Сафран. Найперший в світі трактат про чай, найстарша для мене книжка, читана цьогоріч, і одна з найкрасивіших (про книжку є пост).

Найписьменницька книжка: маю маленьку пристрасть – я люблю… художні книжки про бюрократію, от чомусь на відстані робота цього механізму заворожує. І в 2019-му українська література поповнилася дуже яскравим романом про роботу системи і те, як в ній виживати/з нею зживатися людям. Єп, все це про “Клавку” Марини Гримич і пленум Спілки письменників.

Найближча книжка: у нас, як і за будь-якого іншого літературного процесу, прийнято час від часу суворо дивитися письменницям й письменникам у вічі: хто у нас тут голос певного покоління? Кандидати завжди знаходяться, але от мені не щастило. Слідом за деякими друзями й знайомими я чесно намагалася примірити на себе прозу Каті Бабкіної – але ні, не бриніло. А забриніли несподівано есеї  Ірини Славінської. “Мої запасні життя” – це справді щось дуже близьке до мого відчуття епохи, мого уявлення про власний і чужий досвід та дуже знайомий світ побутових дрібниць і непроханих думок.

Найнеймовірніші книжки: тут їх дві, а могло би бути три плюс артбук. Я давно чула про Софію Яблонську, але всерйоз відкрила її для себе тільки в 2019-му. Це було не просто круто – це запаморочливо! Шибайголова з кінокамерою, що вештається далекими куточками світу, навіки підкорила моє серце. З тревелогів лишився нечитаним лише один – і я його свідомо відтягую, бо як же “Більше пригод Яблонської не буде?” (про першу книжку – “Чар Мароку” є пост-цитатник).

Найприємніше прощання: але один цикл про пригоди мандрівниці я завершила-таки. Правда, фентезійний. Минулого року дочитала три останні томи “Мемуарів леді Трент” – пенталогії Марі Бреннан про відважну натуралістку-дослідницю драконів. Третя книжка: мило, як завжди. Четверта книжка: ой, щось я почала знуджуватися. П’ята книжка: АААА, вона прекрасна просто вся! З Ізабеллою ми попрощалися, але душу гріє думка про те, що в цієї серії є умовний сиквел-вбоквел – про молодшу родичку леді Трент.

Найвікторіанська книжка: минулого року я трохи зраджувала улюбленій епосі – в сенсі, майже нічого не читала, зате встигла написати апологію неовікторіанства як літературного напрямку. Допоміг вихід українською якраз дистильованого зразка – “Змія з Ессекса“. Цей роман трохи занадто декоративний, але він несподівано добрий і до героїв, і до читачів. Оптимістичне неовікторіанство – це було дивно (той самий огляд на замовлення можна прочитати на Літакценті).

Найяскравіші книжки: тут зібралася трійця орієнтальних плюс-мінус фентезі романів, вірніше, два з них – типове героїчне фентезі, а ще один – радше магічний реалізм. Книжка про дівчину, яка дізнається про існування світу девів (більше тут), довгоочікуваний другий роман Цзень Чо про малазійських відьом в чарівній Англії (більше тут) та не менш очікуваний другий роман Янзце Чу про те, як малайську глибинку сколихнула поява тигра-перевертня – а ще трохи про дуже різні форми емансипації підрослих дітей, зумовлені різними статями (більше тут).

Найпронизливіша книжка: вона теж певною мірою орієнтальна. В екзилі. Ru Кім Тхюї – це дуже компактний і дуже несподіваний текст про проживання травматичного досвіду – у тому числі, не свого покоління. А ще про імміграцію та еміграцію, жіночу долю, непрості шляхи материнства та любов.

Найкрасивіша книжка: тут знову незбагненний та загадковий Схід. Наприкінці 2019-го українською вийшов перший том “Монстриці” Марджорі Лю та Сани Такеди. На цьому приблизно все, бо це був комікс, на якому я усвідомила, що в комікси можна закохатися. І так, він шалено красивий.

Найзатишніша книжка: ви не повірите, я знов про книжку, збудовану на східній естетиці. Правда, цього разу опосередковано – через естетику чайної церемонії. Найзатишніша, наймиліша книжка, що трапилася мені у 2019-му – це “Товариство чайних драконів” Кейті О’Нілл.  Невеличкий графічний роман для дітей про долю, родинні обов’язки, пізнання нового, турботу і – так, про драконів та чай (про книжку є пост).

Найжаданіша книжка: якщо вже заговорила про дитячі книжки, то треба згадати про ту, котру шукала кілька років і знайшла в несподіваному місці. Nurk Урсули Вернон – це ілюстрована повість про (не)героїзм. Маленький головний герой впевнений, що нічого героїчного він зробити не може – він таки дійсно маленький, не дуже хоробрий і понад все любить, щоб шкарпетки лишалися сухими й було, що погризти. Але справжні пригоди… ні, не змінюють – просто допомагають по-новому глянути на самого себе. Ну і головне – це книжка про героїзацію землерийок! А тотемні тваринки – це святе.

Найстрокатіша книжка: кажуть, що в підлітковій літературі головне – сюжет. Скоріш за все, так і є. Але й сюжет можна загорнути у цікаву форму. “Ілюміне” Джея Крістофа та Емі Кауфман – це… ой. Пригодницька космічна сага з елементами горору, соціального роману та роману виховання. І це я тільки половину жанрів перерахувала. А ще це текст, що складається з “підручних” текстів – доповідних, чатлогів, мейлів, шматків коду, розшифровок відео з камер спостереження – оцього всього. Трохи божевільно, але прекрасно.

Найкласичніша книжка: я трохи зав’язала з переосмисленням класики, але іноді бува виходить. Минулого року треба було перечитати “Конотопську відьму” – текст, що я його замолоду практично зненавиділа з позалітературних причин. А тут припекло – і виявилося, що ця повість значно крутіша, ніж запам’яталося. У тому числі – стилістично. І, так, вона була дуже помічна.

Найкорисніша книжка: як би я не обурювалася тим, що “Колись русалки по землі ходили…” нечесно назвали науково-популярним виданням, бо воно структурно й стилістично ним не є, матеріал там дійсно шикарний, а ще – подарував мені поживу та підґрунтя для кількох сюжетів (пост про книжку).

Найпіднесеніша книжка: усі ми іноді потребуємо, щоб хтось поклав руку на плече і сказав: “Ти робиш/думаєш/уявляєш собі все правильно. Ти не одна – десь так воно і є”. Отакою книжкою, над якою я і сплакалася, і нетямилася від захвату, й конспектувала поради, а головне – змогла в дечому повірити в себе – для мене стала збірка “Останнє інтерв’ю” з Урсулою ЛеҐуїн. Який там редбул – отакий приклад надає крила!

Найвизначніша книжка: “Кишеньковий мандруарій“. Довгоочікуваний, яскравий, строкатий, олдскульний, не в усьому цікавий, рідний. І моє “Абрикосове море” у ньому (про збірку є пост).

Найголовніші книжки: ХХХ та х – три великі ікси і маленький іксик, що їх я минулого року перекладала. Боюся, такої близькості з текстами я ще раніше не відчувала. Навіть з власними це трохи інакша справа. Це був шалений і прекрасний досвід, а головне – я переконалася, що таки можу. Перший з іксів вже засвітили – це “Потаємне життя барв” Кассії Сент-Клер, а далі – чекайте на анонси. Можливо, навіть, #підАрсенал – якщо мені пощастить.