Здається, Форум пішов і забрав із собою нормальну погоду. З тим, що зараз, просто не хочеться мати справу. І з-під теплого картатого пледа (тм) вилазити також не хочеться. Та й накуповані з нагоди високого видавничого сезону книжки з тим пледом чудово поєднуються.

А оскільки високохудожні фотосесії – то не моє, книжки погодилися на знімки по-домашньому і дозволили познайомитися ближче. Тож під катом – справжні інтимні місця книжок, зазирнути у які мріють люди, що – як і я – цінують та планують інтернетні закупівлі. Так, це вони – потаємні сторінки з вихідними даними, щоби ніхто – ані перекладач, якщо є, ані редактор, ані коректор – не залишився непоміченим. Ну і наклади – люблю рядочок з накладом, хоча деякі видавництва вперто рятують мене від такого задоволення.

Продовжувати читання “ПідФорумні надбання. Потаємні місця книжок” →

Уфф, радісно (це збоченне почуття, але разом з тим) констатую, що фінальний вішлистовий акорд під Форум у порівнянні з базовим виходить коротким (що не може не тішити гаманець). А оскільки цієї осені Львів мені таки не світить, то можна спокійно виписати собі останні позиції та почати планувати поетапні книжкові закупи аж до квітня. Тож без чого, скоріше за все, не обійтися?

Без фентезійного янґ-адалту. Дивовижа, але в Україні видають порівняно свіжу книжку! Не дуже люблю “партійники”, але відгуки на Лі Бардуґо непогані. Судячи з усього,  претендує на роль одного з провідних видавців модного-підліткового-перекладеного. Не можу не схвалити цей чудовий намір (уже є ця книжка).

А, до речі, про підліткове та спекулятивне, але ближче географічно. Матимемо ще одну міжавторську антологію – ну як повз таке пройти? (і цю вже маю – онде відгук)

Далі трохи всякого.

Продовжувати читання “Низький старт. Форумний вішлист номер два” →

Хоча найлогічніше підбивати якісь результати наприкінці року, я люблю ще й влаштовувати проміжні сесії. Сьогодні для цього якраз годящий день, тож тут буде зібрання дрібних, кумедних і безглуздих фактів про моє читацьке літо.

Наприклад, таких:

• Літо середньочитацьке: протягом трьох місяців було прочитано 46 книжок (якщо сьогодні дочитаю черговий графічний роман і повернуся нарешті до The Snow Child – буде й 47) – це справді середній показник, але зазвичай влітку більше виходило.
• Літо непослідовне: я втягнулася в #літо_читання, але не дуже активно. З тих небагатьох умов, які для себе намалювала, повністю ніц не реалізувала. Зате склала кілька помічних списків читаного/нечитаного, ковтнула десяток історичних романів, хоча планувала 16, і приготувала лише дві “книжкові” страви (але маю плани на осінь).
• Літо читання дуже відомих книжок. За цей сезон мені трапилося 11 текстів, у яких на ГудРідз більш як 50 тисяч оцінок, а 8 з них – перевалили за 100-тисячну межу. Відчула себе в тренді 🙂
• Літо не-читання відкладеного: я героїчно дотримувалася заборони на книжкозакупівлі майже до кінця серпня, але не можу сказати, що успішно “поїла” старі запаси. Ті паперові книжки, до яких рука тягнулася, здебільшого цього ж року придбані. Гарне японське слово “цундоку” звучить вже драматично. Хоча я була казала, що не рахую нечитані книжки, нарешті спробувала це зробити. Зупинилася на пункті “149”, але не впевнена, що точно порахувала все-все-все.
• Літо читання коміксів та графічних романів. Ці жанри я ще минулого року для себе перевідкрила, але лише з весни читаю їх справді активно. За літо вийшло 7 (майже 8, так).
• Літо здолання епічного “довгочитая”, попри те, що я казала в пункті про цундоку, все ж таки дещо все ж вдалося подолати. Smokes and Mirrors Ґеймана почала читати влітку 2011-му. І осьо в липні дочитала нарешті.
• Літо нових читацьких зобов’язань: після довгих роздумів я все ж вирішила взяти ще одним наскрізним викликом читання #топ100_жіночої_фантастики від Bookriot.
• Літо, коли читання було єдиним способом подорожувати: здається, це перше літо за багато років, коли я взагалі не виїздила за межі міста. Трохи дивне відчуття.
• Літо виходу за межі звичного простору: презентація букблоґерів в книгарні Є, гостювання на сторінках блоґу Yakaboo, участь у фоторозповіді про домашні бібліотеки – це було надзвичайно насичене блоґ-подіями літо. Кінець кінцем я повірила, що з цього справді щось виходить. А, дивлячись на збільшення аудиторії, здається, повірила не лише я. Дякую, що читаєте – для мене це дуже важливо!

Залишайтеся, як то кажуть, з нами! Бо треба ще щось цікаве на осінь вигадати.

Разом з кількома іншими дівчатами-блоґерками розповіла Марічці Удуд про те, де, як і що я читаю.

За посиланням – про книжки і місця для читання, про навички книжкових хробачків та про особливості упорядкування книжкового простору.

Ота фотка згори – це трохи ідеалізоване уявлення про те, де я читаю. Бо найчастіше читаю у ліжку. До ліжка, між тим, менше метра. Йєп, моя особиста бібліотека (неособиста в іншій кімнаті, її я не фотографувала) – це частина інтер’єру спальні. І добре, що ніхто не бачив, яких еквілібристичних вправ потребувала та фотосесія!

Під катом двійко фоточок з тих, що не увійшли до статті (хай будуть, не дарма ж я мучилася)

Продовжувати читання “Віконце у читацьке повсякдення” →

Я все ще не купую книжки (одненька англійською – не рахується), і це не дає спати спокійно. Не в останнє тому, що видавничий маркетинг починає прокидатися перед Форумом. Тому на цей раз список бажаних книжок буде помітно довшим. Бо можна ж хоч помріяти!

Здається, цьогоріч українські видавниці наново навчать мене перечитувати книжки. Онде лежать на полиці подаровані “Зелені помідори” та комубуківська “Місіс Делловей” і ще кілька улюблених творів тільки анонсували. Наприклад, Видавництво Старого Лева відкрило для себе Трейсі Шевальє. Починають з найвідомішого (завдячуючи екранізації) її твору, але нехай так. (Ніби й не перечитую книжки, а тут не втрималася і купила)

Також є в них трохи цікавого дитячо-підліткового. Про педагогічні експерименти, як варіант.

Або про переживання дитиною горя (уже майже маю).

Продовжувати читання “Книжкове літо. Черговий вішлист” →

Від часу нашої блоґерської здибанки мене поволі жує одна думка. Серед запитань з залу було логічне й передбачуване, але таке, на яке дуже важко відповісти одразу: якими є ваші критерії оцінювання книжок. Консенсус зупинився на пункті “Сподобалося чи не сподобалося”, і я також за нього голосувала. Але продовжила міркувати щодо того, чи є щось спільне у книжок, які мені подобаються або категорично не подобаються.

Про те, як саме поповнюю вішлист, я вже якось писала. Але книжка, що теоретично здається цікавою, і така, яка претендує на роль улюбленої – це дещо різні книжки. Тому вирішила скласти шпаргалочку для себе й читачів і виокремити по сім рис, які підвищують шанс на симпатію до твору, або ж відправляють його на уявний смітник “І більше ніколи!”.

Тож, книжки, які мені подобаються, найчастіше (так, дивилася за статистикою ГудРідз) відповідають одному чи декільком отаким критеріям:

(NB: що йдеться про достатньо якісні для комфортного читання тексту, візьмемо за константу)

• Книжка містить в собі багато нових та незвичних знань, пропонує нові погляди та логічні ланцюги (це стосується і художньої літератури, і – особливо – нонфікшену).
• Книжка дає голос незвичним оповідачам (про що йшлося і в попередньому пості) – екзотичним, упослідженим, таким, що взагалі мало висловлювалися в історії літератури або за них висловлювався хтось інший.
• Твір розкриває нестандартну (або з нестандартної точки зору) соціальну структуру – у першу чергу, це стосується софт-фантастики та фентезі, але не виключно. Класові питання, взаємодія соціальних груп – оце от усе і тому подібне.
• У книжці є цікава жіноча лінія. Згадуючи одну бесіду в коментарях, ні, жіноча лінія не обов’язково має бути романтичною, навпаки, найкращий випадок – це та чи інша форма більдунгзроману, яка допомагає простежити еволюцію героїні в заданих умовах.
• Ну й бажано, що б крім цікавої жіночої лінії в творі взагалі був цікавий сюжет. Зізнаюся чесно, я до таких штук ласа. Ніби розумію всю прєлєсць романів-есеїв, дзюйхіцу, потоку свідомості (хоча модернізм в цілому розумію дуже… обмежено), але щиро люблю старі добрі сюжети. Причому а) сюжет не конче мусить бути карколомним, головне – психологічно замотивованим; б) цілком може йтися про якісну фабульну літературу, написану настільки професійно або цікаво з іншої точки зору, що стандартизацію захопливого (це важливо!) їй можна й пробачити.
• Дуже-дуже толерую нелінійну структуру оповіді. Переплетені сюжетні лінії, паралельні сюжети в різних місцинах або епохах, ігри з часом, зворотній відлік, зміна оповідача – і то не вимагатиму від нього чи неї надійності, сюжетне кільце (як, наприклад, у Кейт Аткінсон)- що закрученіше, то краще, навіть, якщо доведеться малювати схему.
• А ще я дуже люблю прояви інтертекстуальності. Ну, знаєте, копиці алюзій, мандрівні сюжети, переспів міфологічних чи фольклорних мотивів, реверанси в ремінісценціях, неприховані цитати, влучні пародії – постмодернізм не проп’єш…

А от те, чого не люблю, перерахувати важче, бо воно розповзається в різні боки. Проте спробую.

Продовжувати читання “Be – loved. Як книжці мені сподобатися (чи змусити себе зненавидіти)” →

Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?

Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.

Аніта Амірезвані “Кров квітів“.

Де та коли: Іран 17 століття.

Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.

Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.

Смачна цитата:

Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.

Далі.

Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання” →

Відповідь на головне питання цього дня мене цікавить вже давно. З Форумом видавців простіше. По-перше, новинок так багато, що не завжди встигаєш за всіма під час ключової події (КА – молодці, але аж такі молодці вони, як на мої книжкові смаки, цьогоріч уперше). По-друге, невдовзі по Форумам приходять святкові сезони, і хоча вони в нас не настільки масштабні з ринкової точки зору, як на Заході, але хвиля _приємних_ новинок дається взнаки. Арсеналам щастить менше: здається, багатьох видавців спокушає можливість після весняного вибуху піти на “канікули”, збираючи сили під середину вересня. Воно все логічно, але влітку теж хочеться читати нові книжки. А їх буде обмаль.

Не дуже наполегливий, але постійний моніторинг доводить, що під кінець травня потроху оговтуються хіба що мейджори. Перші по-арсенальні “Чекайте невдовзі” анонсують здебільшого Видавництво Старого Лева (ніц мені цікавого), КМ-Букс (ніц цікавого) ну і ще дехто (але здебільшого в режимі “Буде Форум – буде пісня”). На тлі затишшя справжнім монстром традиційно здається КСД. Передбачувано – у них новий квартал на носі. Ну шо ж, буде сьогодні вішлист майже чисто тобі ксд-шний.

Номер один у списку бажаного передбачуваний, як груднева мандаринка. Давно обіцяна Донна Тартт прямує до українських читачів. Ще трохи, і всі читатимуть “Щигля“. Я, імовірно, також.

Продовжувати читання “Чи є життя після Арсеналу? Куций вішлист на кінець травня” →

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Продовжувати читання “Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”” →

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Продовжувати читання “Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”” →

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Продовжувати читання “Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)” →

Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Продовжувати читання “Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка” →

Цьогорічний Книжковий Арсенал мав такий спокусливий вигляд навіть в анонсах, що під нього довелося розробляти детальні букшопінгові плани. Мої регулярні вішлисти – це просто орієнтир в світі цікавинок. Але суворе життя й обмежені бюджети тихцем пропонують понавигадувати собі правил-обмежень. І добре, що пропонують. Пам’ятаю свій перший Форум, протягом якого я встигла купити все те потенційно цікаве, яке нормально вписувалося в межі заброньованих витрат, і навіть не спітніла. А вітрини новинок КА-2016 шалено радували великою кількістю необов’язкових класних книжок. Попри всі проблеми книжкового ринку, ми нарешті дожили до того моменту, коли серед багатьох варіантів можна обирати справді бажане та ще й купа некупленого лишиться.

Перепрошую за ліричну преамбулу. А тепер будуть слайди.

Усе, що притягла виключно для себе. “Порох із драконових кісток” люб’язно позичила Даша з BeautyAndGloom), усе інше – книжкова частина покупок. І за цим стосиком можна вже робити деякі висновки про мої маленькі правила букшопінгу.

Продовжувати читання “… and take my money! Арсенальний шопінг в картинках та правилах” →