Цитатник. Еліза Ожешко про скляну стелю та дискримінацію у ХІХ столітті

Читання деяких книжок провокує пекучий сором. Найчастіше це якимсь чином пов’язано із сюжетом. Іноді – з навколосюжетними обставинами. А подеколи – із обставинами позасюжетними. І так вже виходить, що не завжди цей сором “фінський”… Подібна книжка мені трапилася на початку осені, а дозріла написати я про неї лише от зараз. Та й те лише тому, що флешмоб #склянастеля нагадав.

Той аспект сорому, що для мене не-фінський, пов’язаний із аж надто сталими традиціями власного читання. Я вже натренувалася вичитувати щонайменші емансипаційні проблиски в британській та американській літературі, носитися з ними, класифікувати мотиви… А слона під носом помічати не навчилася. І от мені соромно. Соромно, бо лише зараз здогадалася почитати Елізу Ожешко.

eliza_orzeszkowa

Я не знаю, чому вирішила, що польсько-білоруська письменниця – це якась більш-менш стандартна і не конче цікава народовка, що затято писала виключно про стражденних селян на радість майбутнім укладачам радянських хрестоматій. А вийшло плюс-мінус, як з Кобилянською – в школі вперто годують “Землею“, а там у доробку є таке, таке!

Марта“, яку я читала – це коротка, але абсолютно міська повість про тяжке жіноче життя. Фабула проста, як дві копійки: в молодої жінки помирає чоловік, тож лишається вона з малою дитиною, але без грошей. Вона збирає докупи крихти стриманого оптимізму та рушає на пошуки роботи. Панянка з порядної родини, “мы все учились понемногу”, французька, географія, малювання… Але, г’юстон, ми маємо проблему: виявляється, знайти пристойну роботу геть непросто. І тут критичний реалізм обіймається з протофемінізмом, і вони розчулено витирають одне одному виразно сентиментальні сльози. З літературної точки зору, сюжетні нитки в цій повістинці безпардонно тріпотять хвостиками критикам на втіху. Але попри певні недоліки, її дуже страшно читати. Бо, як вдуматися, з другої половини 19 століття змінилося небагато. Залишилося лиш з’ясувати, кому має бути соромно через це.

Трохи найяскравіших цитаток під катом. Що називається: знайдіть n відмінностей з тим, що можна почути зараз (болд мій).

Продовжувати читання “Цитатник. Еліза Ожешко про скляну стелю та дискримінацію у ХІХ столітті”

Мохова королева. “Природа всіх речей”

Під час мого марафону з читання історичних романів книжки траплялися всякі: здебільшого концентровані на приватному, часто – з мелодраматичним акцентом і незрідко з помірним або не дуже ухилом в обговорення прав жінок. Тоді до переліку найяскравіших читацьких вражень потрапили “Компаньйонка” та “Інес моєї душі“. А тепер от я прочитала ще один роман-квінтесенцію “Все, що мені хотілося б прочитати в історичному романі”. Тут справді є все – доля жінки, сімейна драма, “тло епохи”, помірно-затишна нуднуватість, тихий сюжет для голосних думок і несподівані сплески яскравості. А це я всього лише подужала книжку, яку палко чекала українською – переклад The Signature of All Things Елізабет Ґілберт.

pohodzenia_vsih_rechej_0

Однієї зимової днини 1800 року в містера та місіс Віттекер, що з Філадельфії, народилася донечка Алма. Дівчинка зростала високою, кремезною, негарною з лиця, страшенно впертою і надзвичайно розумною. А оскільки батьки в неї були непересічні: тато-селфемейдмен – торговець рідкісними та лікарськими рослинами, мама – шанований паросток династії голландських ботаніків – то дитинство в цієї дівчинки було також нестандартним. “Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка добре їсть і гарно почувається, не вмерла від надмірної науки”, – свято впевнена Беатрікс Віттекер. І була б це повість про жінку, якій особливості виховання та майже необмежені ресурси дозволили зануритися в наукову діяльність з головою, якби однієї уже весняної днини до маєтку Віттекерів не завітав маловідомий, але неймовірно обдарований художник-ботаніст. Ні, це не історія кохання, хоча і кохання також. “Природа всіх речей” – це натуральна ода людському розуму, готовому знищувати перешкоди, та лише тоді, коли на те стає сміливості.

Роман Елізабет Ґілберт приголомшує. Грубезний том на 700 сторінок дарує можливість прогулятися майже всім 19 сторіччям, а заразом ще й зазирнути у 18-те. Цікаво, але в цьому випадку ми маємо щиро цілісний текст, який можна майже без втрат розрізати на декілька творів – рівно за пунктиром “офіційних” частин. І в кожному випадку отримаємо дуже різні жанрово, але суголосні інтонаційно повісті/короткі романи. Частина перша – це чудовий авантюрний роман про юного зухвальця з бізнесовою клепкою в дивному місці. Знову закон парних книжок діє! Історія піднесення Генрі Віттекера багато в чому нагадує мені нещодавно читаний роман про схожу (але стріклі історичну) фігуру – також асистента сера Джозефа Бенкса. Частина друга – якісний повільний роман виховання із всіма притаманними йому жанровими особливостями. Частина третя – вже справжнісінька родинно-любовна драма про неможливе кохання. Частина четверта – реверс першої – перетравлює пригоди у меланхолійний колоніальний тревелог на мотив “Чи є на Землі десь рай, якщо навіть Таїті вже зіпсували?”. І нарешті п’ята частина – це вже чесний і дистильований роман ідей, побудований навколо роздумів та наукового піднесення. Що з них крутіше? Усе, бо це все ж таки один роман – щільний і прекрасний.

Продовжувати читання “Мохова королева. “Природа всіх речей””

Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху

“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.

Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.

boocover3

Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.

Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.

За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.

— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.

А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.

— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.

Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.

У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху”

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building
Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693
Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Продовжувати читання “Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок”

Пустельний фемінізм в казкових декораціях

Помірна, але невгасима пристрасть до ретелінгів час від часу заводить на дивні манівці. Здебільшого моє читання не виходить за межі західноєвропейського чи далекосхідного фольклорних дискурсів — якось так карта лягає. Але іноді так хочеться чогось екзотичного, що й пофіг, коли переспів на мотив “Тисяча та ще однієї ночі” виконує канадська письменниця. Тим більше, що заспів у такому варіанті звучить… свіжо.

29558694

Володар пустелі Ло-Мелхіїн — гарний правитель. Під його владою вщухли війні, багатіють купці, процвітають ремесла й витончені мистецтва, кожне має оливкову олію на столі, а життя, здається, ось-ось перетвориться на казку. Але Ло-Мелхіїн — поганий правитель. Бо добробут та спокій в його державі забезпечений сотнями людських жертв. Хоча… Щодо “людських” ще можна посперечатися. Данина, якої чекає Ло-Мелхіїн від підданців — дівчата. Ні, не обов’язково найгарніші чи найобдарованіші. Йому все одне — дружини Ло-Мелхіїна нечасто переживають першу шлюбну ніч, а протриматися тиждень — вже неабиякий подвиг. Одна втіха — такі дівчата після смерті хутко стають богинями для своїх родин, але кому від того легше?

Казалось, мужчины всегда готовы закрыть глаза на неприятное ради приятного. На жуткие статуи — ради мелодичного пения фонтанов. На смерть своих дочерей — ради выгодной торговли.

Але підемо з кінця. Роман Е. К. Джонстон (за ініціалами ховається жінка на ім’я Кейт) сумлінно тримається берега ваді східної казки. Невизначений хронотоп (лише наприкінці оповіді стає зрозумілим, що в героїв ще цілком собі бронзовий вік), “кругове” сприйняття часу, сюжет-уроборос, буйні метафори, розкішні шати, солодкі слова, ну й головне — джини. Це не проговорюється прямим текстом, але іншої назви для істоти, яка полонила місцевого монарха, у мене не знайшлося. Але “демон” — також робочий варіант.

Продовжувати читання “Пустельний фемінізм в казкових декораціях”

Книга тіла й слова. “Детская комната”

Мінімально художні книжки, присвячені знаково трагічним подіям – штука (імовірно) важка для писання, і точно складна для читання. Бо коли йдеться про цілком реальні долі людей, що їх типізували та злегка причепурили, щоби сприймалося бадьоріше, не знаєш, з якою міркою до них підходити. Це ніби не документальна проза, цінна фактами та простором для висновків. Але й не таке худло, на адресу якого легко процідити: сюжет не тойво, герої якісь картонні і досить вже видушувати емоції! Тому бралася до читання обережно, а потім з полегшенням зітхала, коли Валентині Ґобі вдавалося оминути чергову яму з болотом на цьому шляху. Не всі оминула, щиро кажучи, але там така тема, що балансування між правдою художньою та правдою життя – навіть для класиків-класиків завжди було складним завданням.

DSCN0258

Kinderzimmer (а для більшості іноземних видань німецьку назву цієї французької книжки поки що не змінювали – і правильно робили) є рівно тим, що обіцяє анотація. Це доволі короткий роман (а суто технічно – радше повість) з однією й прямою, як поліно, сюжетною лінією, однією ідеєю та однією головною героїнею. Але якраз того важкого фактажу, про який вже йшлося, там на добрячу сагу о три томи вистачить. Навесні 1944 року Сюзанну (позивний “Міла”), паризьку шифрувальницю Спротиву, заарештовують та відправляють… кудись. Кудись – це Равенсбрюк, жіночий концентраційний табір, “славний” між усім іншим тим, що був однією з центрових баз нацистських медичних експериментів. Вижити в “Жіночому пеклі” – надважке завдання. А в дівчини ще й є таємниця, яку вона радо готова сховати сама від себе. Сюзанна – вагітна. І вона знаходиться якраз в такому місці, де як не експериментують  з абортами на пізніх термінах, так запроваджують досліди “живучості” новонароджених. Зворотній відлік пішов. Вибач, Сюзанно, але тобі нема куди бігти.

Продовжувати читання “Книга тіла й слова. “Детская комната””

“Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

DSC_1481
Тюльпани тут символізують все ще актуальну суфражистську весну, а не красу та ніжність, якшошо

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам'ять. Вибрані есеїМетафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Продовжувати читання ““Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм”

Скарби книжкової шафи. “Безіменна”

Я вже тиждень чи довше на Інстаграмі та у Фейсбучику дражнюся й всім обіцяю відкрити нову блоґ-рубричку. Сьогодні дійсність мене остаточно присоромила. І перший огляд призабутих, часто  малопопулярних чи просто не дуже відомих з тієї чи іншої причини, але однозначно крутих книжок хочу присвятити ненайтиповішому для українського ринку томиську.

DSC_1439

Безіменна“, що її 2012 року видала “Кальварія“, – явище небуденне. Це справді дуже пристойна антологія оповідань американських авторок (переважно 20 століття). Цитуючи анотацію:

Презентована антологія має феміноцентричний характер, що зумовило підбірку винятково жіночих імен літературної історії США ХХ ст. та визначило її тематичний стрижень — конструювання художньої моделі жіночої ідентичності. Структурована за хронологічним принципом, вона дозволяє помітити внутрішню динаміку, що характеризує розуміння проблеми жіночого самовизначення.

Переклад творів, включених до антології, здійснено групою молодих випускників Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Буду чесною: до перекладів питання є,  до частині – навіть чимало. Але, якщо трішки абстрагуватися, залишається чудова книжка із доволі ґрунтовною передмовою, короткими біографічними довідками і логічною добіркою персоналій (хоча мені дуже не вистачало Енні Пру, але то вже таке). А от що тут добре – то це якраз обіцяна презентація “динаміки” літпроцесу та ретельне ставлення до розмаїття наративів. Зрозуміло, що в 224 сторінки багато не увіпхнеш, але гарна спроба розмітити літературну мапу.

Що ж там є?

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Безіменна””

Червоне, як кров, чорне, як вугілля, та взагалі не біле. Six-Gun Snow White

Зазвичай значна кількість ретеллінгів (не всі, звісно, але) йде одним з двох шляхів. Перший – переписування казки-казки. Ця казка може стати деталізованою й приземленою (як книжки Робін МакКінлі), змінити стилістику (як у Френні Біллінгслі), відкорегувати фокус, тему, ідейне навантаження – але залишитися плюс-мінус тією ж самою казкою. Другий – постмодерне використання казки як напівфабрикату, коли йдеться про впізнавані символи, але кінцевий продукт вже є чимось принципово іншим (ні, я не тикаю пальцем в Анджелу Картер, хоча могла б). Та іноді  переказу вдається зависнути в повітрі чи навіть пройти лезом ножа: вивернутися навиворіт, але зберегти оповідну манеру або ж (і це важливіше) логіку оригіналу. Одним з таких – справді нечастих – випадків і є “Шестизарядна Білосніжка“.

17563309

У невиразному тисяча вісімсот якомусь там році багатий власник шахт із нюхом на дорогоцінні копалини знаходить новий скарб – прекрасну дівчину кроу на ім’я Співуча Рушниця. Ані сукня, як сонце, ані сукня, як місяць, ані сукня, як зоряне небо, ні жоден інший подарунок не спокусив красуню. Прямі погрози були ефективнішими. Містер Х. забрав індіанську дівчину в свій каліфорнійський маєток і поринув у виховання з неї леді. Виховання приліплювалося кепсько, але тривало воно недовго. Як годиться у казках, невдовзі Співуча Рушниця померла від туги, але встигла народити донечку – із волоссям чорним, як вугілля з батькових шахт, із губами червоними, як рубіни з батькових копалень, із шкірою – не білішою за мідь із батькових копень. Але коли містер Х. одружився із “північною відьмою”, та швидко перейменувала дівча в Білосніжку та взялася наполегливо відбілювати шкіру пасербиці. Бо лише білу дівчину можна вважати за людину. А ти – тварина, люба Білосніжко, але ми ще зробимо з тебе хоч щось, йди-но, поцілуй матусю!

Продовжувати читання “Червоне, як кров, чорне, як вугілля, та взагалі не біле. Six-Gun Snow White”

Привид як метафора. Spirited

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

spirited

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини Сьюзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І Сьюзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у Сьюзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім Сьюзі та сусідського кота ніхто інший Генрі не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

  • живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблемами – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Продовжувати читання “Привид як метафора. Spirited”

Люди в шафі. “Мініатюристка”

Іноді затишне зимове читання виявляється не дуже затишним, хоча й залишається зимовим. У чергового дебютного бестселера – цього разу англійки Джессі Бертон – ідея була на мільйон! А от реалізація “пожиже”.

24424963

Кінець 17 століття, Амстердам багатіє й розправляє плечі господаря морів, Ост-Індська компанія набирає обертів, а Нелла з провінції виходить заміж – в Амстердам! за одного з акціонерів Компанії! Одне погано – родина нареченого не дуже привітна, в нього самого на молоду часу нема, але гроші все ж таки корисна штука. От і отримує Нелла в подарунок величезний, під стелю, ляльковий дім – в справжньому-бо їй хазяйнувати не дають. А так – нехай тренується.

Действительно ли этот кукольный дом – а как его еще назвать? – подходящий подарок для молодой женщины? Ей ведь уже не двенадцать лет, чтобы развлекаться такими игрушками. В Ассенделфте богатым девочкам дарили кукольные домики. Если бы ее отец не пропил все деньги, возможно, она тоже получила бы такой практичный подарок, помогающий научиться обращению с кладовкой и постельным бельем, с домашней утварью и слугами. Но ведь теперь у нее, восемнадцатилетней, есть собственный дом, настоящий, не так ли? И у нее нет нужды в макете, пусть даже инкрустированном черепаховым панцирем.

А далі – обіцяє нам анотація – траплятимуться дива: чарівний майстер мініатюри даруватиме Неллі начиння для її копії великого будинку. Незамовлене начиння, ще й підозріле – таке, що натякає на якесь збоченну версію життя цієї не дуже міцної родини. Хоча, чом лише натякає? Може, попереджує?

Продовжувати читання “Люди в шафі. “Мініатюристка””

Колообіг ресурсів в Китаї. “Земля благословенна” Перл Бак

Човгаючи списком Пулітцерівських лавреаток, нарешті зупинилася на премії-1932 – на “Землі благословеннійПерл Бак. Чомусь у теорії здавалося, що це найнейтральніший варіант, якщо порівнювати його із романами Еліс Вокер або Тоні Моррисон. А ніфіга, як з’ясувалося.

1085

Коротенько: “Земля” – це таке собі середнє арифметичне між правильно вибудованою соціально-реалістичною (в хорошому, не в радянському, сенсі слова) сімейною сагою та черговимвипуском “В мире животных”. Дитинство доньки місіонерів Перл Сайденстрикер минало в Китаї, і туди ж вона згодом повернулася дорослою, отримавши американську вищу освіту. Вона прожила там багато років, прославилася завдяки “китайській” трилогії, перша книжка з якої принесла їй Пулітцерівку, а цикл загалом – Нобелівку у 1938-му. Тобто писано роман із знанням реалій і великою симпатією до Іншого. Але спроба писати від імені цього Іншого (до того ж – своєрідно втілена: наприклад, оповідь з точки зору неписьменного китайського селянина, що й гадки не має про християнство, містить в собі підкреслено відверті біблійні алюзії) змушує замислюватися не над долею героїв, а над тим, наскільки адекватно Бак змальовує реальність. Ну, за часів маоїзму її прямо звали “культурною імперіалісткою” – хто б оце сумнівався, та деякі питання справді виникають…

Разом з тим, масштаби гуманітарної діяльністі письменниці беззаперечні. Вона серйозно доклалася до створення практики міжнародного усиновлення і все життя захищала права меншин. У тому числі – жінок. І саме це зробило для мене читання “Землі” настільки страшним.

Щодо того, що? як? і чому? Перл Бак акцентує в своїй підкреслено спокійній романній оповіді, можна сперечатися. Але те, як вона пише про долю китайських жінок на межі 19 та 20 століття – це хтонічний жах, як він є. Причому, судячи з того, що траплялося читати в інших джерелах, – жах цілком правдоподібний і не “аж так” перебільшений. А найцікавіше те, що плюс-мінус ті ж самі речі в більш сучасних текстах (у тій ж “Сніжній квітці…” Лізи Сі) сприймаються легше. Гадаю, це тому, що ті тексти писані з точки зору суб’єктів, які бунтують проти нелюдських практик. У “Землі” ж докладно проговорюється доля жінок-ресурсів з позиції патріарха. І це страшно.

Під катом трохи цитаток. Від деяких мало не нудить, я попередила.

Продовжувати читання “Колообіг ресурсів в Китаї. “Земля благословенна” Перл Бак”

Анджела Картер про шлюб та проституцію

Поки прогресивні та ретроградні кола у соцмережах ламають лагалайз-списи, мені – вважай випадково – трапився неочікувано бадьорий опис отого самого в художній літературі. Трапився у “Ночах в цирку” відомої британської постмодерністки. І хоча за суттю своєю _прогресивний бордель_ у Анджели Картер – це цілком деконструктивістська забавка, що має дуже віддалений стосунок до реалій, читати міркування її героїнь щонайменш повчально. Бо воно прикольно ілюструє комплект стандартних аргументів обох сторін.

NB: в цитатах йдеться про Лондон кінця 19 століття та офіційне “пристойне” місце, в якому зростала головна героїня.

Продовжувати читання “Анджела Картер про шлюб та проституцію”

Хто косить ту траву, що біля дому? Американський серіал про дружин перших астронавтів

І ми нарешті додивилися найцікавіший для мене серіальний реліз цього літа. На превеликий жаль, проект не є щасливцем, адже продовження в нього не буде. А шкода, бо він незвичний та прикольний. Проте у нас є 10 серій, і вони варті уваги. То про що мова?

Перебіг космічних перегонів 1960-х у масовій свідомості відбився у картинках запусків, посмішці Гагаріна, фотках далекої Землі  та безмертному That’s one small step for a man, one giant leap for mankind. А, виявляється, навіть медійна реальність була значно складнішою. Я, наприклад, не знала, що США в космос збиралися усім табором, де свій фронт робіт був не лише в астронавтів, інженерів, програмістів – але ще й у піарників в настільки широкому значенні. Адже серед них volens nolens працювали жінки, які таку долю для себе не обирали. Працювали вірними подругами “Наших Хлопців” – такими ідеальними дружинами, що степфордські нервово розмазують помаду в куточку. Для когось це було втіленням найсміливіших мрій, для когось – комплектом страшенних траблів. І про те, і про інше вичерпно розповідають у АВС-ішному The Astronaut Wives Club.

Лишень я дізналася про існування такого проекту, як дух перехопило від того, якою шикарною є ідея показати настільки відомі події з геть незвичного боку. Згодом виявилося, що виконання трохи підгуляло, але результат все одне дуже цікавий – з усіма його плюсами та мінусами.

Продовжувати читання “Хто косить ту траву, що біля дому? Американський серіал про дружин перших астронавтів”