Дитяча хвилинка. Товариство чайних драконів

Принцеса + принцеса” Кейті О’Нілл – це надзвичайно мімімішний дитячий графічний роман про пригоди. Та пригоди – це щось казкове і прекрасне, але від повсякдення доволі віддалене. І поки я міркувала, чи може оте саме повсякдення бути не менш казковим і привабливим, як виявилося, що новозеландська письменниця й ілюстраторка на це питання вже відповіла. Ще й як може! – начеб каже нам “Товариство чайних драконів“.

DSCN9877

Товариство” – це також казка, що розповідає приблизну ту ж саму історію – про те, наскільки непросто бути собою. Тільки звитяги й подвиги тут відсунуті убік, бо ця книжка про… можна сказати, що про мистецтво. А ще – про ремесло. Але головно – про дружбу та взаємопідтримку, про вразливість та крихкість, а ще про чар та тягар традицій.

DSCN9883

Головна героїня “Товариства чайних драконів” – маленька Ґрета, донька ковальки. Їхнє шляхетне ремесло вже потроху відмирає – бо кому в негероїчні потрібні гарні мечи? – але батьки раз по раз нагадують: у Ґрети талант, Ґрета має продовжити сімейну справу. А сама дівчинка тим часом випадково рятує дивну істотку і відкриває для себе принципово інший світ – затишне та церемонне царство власників чайних драконів.

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. Товариство чайних драконів”

Дитяча хвилинка. Harriet the Invincible

Що робити, якщо ви читали “Принцеса + Принцеса” і вам здалося, що комікс якось надто швидко закінчився? Чи якщо вам подобаються ретелінги і хотілося б частіше читати кумедні перекази улюблених казок? Чи ви фанатієте від гризунів і теж вірите, що маленькі пухнастики ще зможуть врятувати нам всім світ? Відповідь на всі ці питання ще кілька років тому дала американська письменниця й ілюстраторка Урсула Вернон. Вона написала казку про відважну принцесу з поважного хом’яцького роду. А потім ще одну. І ще. І от нині їх вже шість. Але сьогодні – лише про першеньку.

DSCN9805

Колись давно у далекому королівстві народилася довгоочікувана спадкоємиця трону – премила принцеса Гаррієт. Подальші події спрогнозувати не складно: на хрестини забули запросити злу фею-щурицю, прокляття, вере… ні, не веретено, колесо, ні, не від прядки, звичайне хом’ячине колесо – і всі обов’язкові діла. У свій дванадцятий день народження принцеса мусить заснути вічним сном, поки принц її не розбудить. Що буде після – всі знають заздалегідь. Але що має бути перед тим?

Любов до Harriet the Invincible спіткала мене на третій сторінці. Оцій.

Продовжувати читання “Дитяча хвилинка. Harriet the Invincible”

Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок

Практично кожна книжка заслуговує на розлогий окремішній відгук. Але є й такі, що аж просяться “Порівняй нас!”. Час від часу я пишу “спільні” відгуки на дві-три книжки, що їх об’єднує вузький жанр чи тема/проблема. Та іноді цікаво саме порівняти. І от для таких випадків слугуватиме нова рубричка “Дзеркальце, дзеркальце” (так, саме те, що на стіні). Час від часу я порівнюватиму подібні книжки – скажімо, максимально наближені за проблематикою, або історичні романи, що розповідають про одні й ті ж самі події, або (назва зобов’язує) ретелінги однієї і тіє ж казки. Але найпростіше порівнювати нехудожні книжки на одну тему. З цього і почну. Сьогодні в дзеркальце подивляться дві книжки про великих жінок – український проєкт та міжнародний.

DSCN9716

У випадку з цими двома виданнями порівняння не просто напрошується саме. Воно підкрадається посеред ночі, сідає на голову і тихо шепоче на вухо: “Невже думала уникнути?”. Та куди ж мені!

Казки на ніч для дівчат-бунтарок” – це всесвітньовідомий концепт-проєкт з категорії “Він підірвав Кікстартер!”. Створені Еленою Фавіллі та Франческою Кавалло короткі історії про сто видатних жінок викладені у форматі казок на ніч. Особливостями проєкту є власне оповідна інтонація, добір героїнь (дуже широкий) та розмаїття ілюстрацій – для книжки малювали близько шістдесяти різних художниць з усього світу. “Це зробила вона” – концептуально подібний проєкт, але суто український – лише українські героїні, лише українські автори та художники. До того ж всі есеї писали різні люди і створювали до них ілюстрації так само. І це теж відіграє свою роль. Кожен з проєктів має продовження, але я з ними ще не знайома, тож спиратимуся лише на перші “серії”.

Про загальний підхід. Порівнювати ці дві книжки з точки зору “А про кого вона” доволі складно. Адже в цьому випадку західне видання має очевидну конкурентну перевагу – там і героїнь вдвічі більше, і вибір набагато ширший. Але це умовно слабке місце. По-перше, “Це зробила вона” виграє на полі емоційних інвестицій – про своїх цікавіше. По-друге, добір героїнь, схоже, відбувався за принципом значущості – історичної, культурної, політичної. Фактично, ідеться про те, щоби показати, чим славні українки. У “Дівчатах-бунтарках” різнобарв’я буяє за радше за принципом – “Ви навіть не уявляєте, чим можуть займатися дівчата!”. Тому поряд з письменницями, науковицями та політикинями, тут є піратки (дві), татуювальниця, серфінгістка. Загалом складається враження, що в українській книжці більше культурних діячок, в американській – більше громадських активісток (це сильний момент – особливо, коли йдеться про освітні чи екологічні ініціативи в далеких країнах), спортсменок та жінок, які реалізувалися в бізнесовій чи прикладній сфері (від телекухарки Джулії Чайлд до модельєрки Коко Шанель). Цікаво вийшло і з диверсифікацією: для українського проєкту залучали численних жінок “українського походження”, в американському – пряма diversity з героїнями з Африки, Латинської Америки, Азії чи позначкою “перша/найвідоміша афроамериканка в своїй сфері”.

Продовжувати читання “Дзеркальце, дзеркальце. Дитячий нонфікшен про видатних жінок”

І сміх, і гріх, і нічне жахіття. “Жіноче тіло у традиційній культурі українців”

Виконуючи побажання аудиторії частіше розповідати про історичний чи культурологічний нонфікшен, рівно оте саме сьогодні і зроблю. Йтиметься про один з наймасштабніших українських етнографічних бестселерів. А якщо по-нашому – то про книжку, яку я читала з пачкою стікерів, олівцем і позначками формату “NB”, “Подумати”, “Сюжет?”, “Про всяк випадок”. Ні, Ксеня не подалася в етнологи-аматори. То просто писати фентезійні оповідання – не аж таке веселе й безтурботне заняття, як хотілося б думати.

dscn8706

Тааак, це оте саме, про що можна було подумати. Нарешті, нарешті я прочитала “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко у виданні КСД.

Трохи про зміст: “Жіноче тіло” – це науково-популярна версія уже знакової для української науки монографії, робота про народні уявлення про жіночу тілесність і соціальні ролі, що їх та тілесність визначає. На 200 сторінках (зі вступами, джерелами та дооовгими примітками) дослідниця розповідає про те, як це воно було – бути жінкою в українському селі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Про те, як вирішували проблеми під час менструації, про те, чому треба було ходити на вечорниці і що там робили, про те, в чому полягала цінність дівочої цноти як концепту для громади, якою була контрацепція, які перестороги “працювали” під час вагітності, як лікували сифіліс, і яке щастя наступало разом з клімаксом. Але це дослідження не тільки про тілесність як таку, але ще й про страшне слово “гендер” – тобто про соціальну складову фізіології, про дивні повір’я, часто безглузді обмеження, безальтернативні прескрипції та глибини й низини міфологічного мислення. Під час читання регулярно хотілося хапатися за голову, сміятися, червоніти від фінського сорому, а один раз – піти і когось придушити (спойлер: там, де йшлося про комору).

Продовжувати читання “І сміх, і гріх, і нічне жахіття. “Жіноче тіло у традиційній культурі українців””

Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент”

Іноді трапляється таке читацьке щастя, коли одна книжка примудряється охопити одразу кілька тем з категорії найулюбленіших. А ще буває, коли ця книжка приходить не сама, а із “сестрами” – і тоді читацьке щастя стає безмежним. У мене – фанатки подорожніх нотаток натуралістів та етнографів, любительки фентезі й поціновувачки прожіночої проблематики в художній літературі – отаке “збірне” щастя настало, коли дізналася про “Мемуари леді Трент“.

Коротко про серію: “Мемуари леді Трент” – це фентезійний цикл американської письменниці Марі Бреннан. На сьогодні він включає п’ять романів та (щонайменш) одне дотичне оповідання. Героїня книжок – леді Ізабелла Кемхерст, яка живе у фентезійному аналогу вікторіанської Британії. Але живе не постійно. Ізабелла – затята натуралістка, життєва мета якої – вивчати драконів по всьому світу.

З усього циклу я поки що прочитала лише перші дві книжки і це практично суцільні феєрверки і радість впізнавання. NB: але такі бурхливі емоції цикл викликає далеко не в усіх читачів, бо він і тематично, і, головне, стилістично доволі своєрідний. Адже він є пародією на мемуари/подорожні нотатки вчених джентльменів ХІХ століття – тільки тут їх пише леді, яка має дуже нестандартне захоплення.

Коротко про сюжети: усі книжки написано з ретроспективної точки зору – вже літня леді Трент згадує молодість і розповідає про давні пригоди. Це трішки дратує, адже формулювання: “Тут про це говорити зарано, дочекайтеся, поки я напишу наступні томи” зустрічаються регулярно. Перші два романи розповідають про самий початок наукової кар’єри Ізабелли – від дитячих експериментів до першої експедиції, де вона була повновісною учасницею та співорганізаторкою.

Продовжувати читання “Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент””

Вісник екранізацій. The Breadwinner

Оскарівські перегляди здорової людини – це системно дивитися основних претендентів, як це робить моя близька подруга. Оскарівські перегляди по-нашому – абсолютно випадково подивитися на тижні _перед_ двох номінантів і дуже дивуватися такому збігу. Минулого тижня ми отак переглянули два пункти з оскарівського меню повнометражних мультфільмів. Один з них – переможна стрічка “Коко” – справді чудовий мульт. Але розповісти хочеться про інший. І хоча я не планувала включати до “Вісника екранізацій” кіноверсії книжок, що їх сама не читала, але в цьому випадку не можу стриматися. Спроби знайти першоджерело – повість Дебори Елліс – наразі лишаються марними, а не написати про “Годувальницю” просто неможливо.

77cff7c27baaa1033ab77136e130fd2f5533caa92be51780f17d07dfb50b3e14-1024x1024

Мама Парвани – письменниця, тато – вчитель, у неї є старша сестра і молодший братик та дім, в якому царюють любов і творчість. А от за межами дому все не настільки райдужно, бо Парвана дорослішає в місті, яке до дівчат ставиться вороже – в Кабулі, в якому панує Талібан. Одного дня батька Парвани заарештовують і родина опиняється на межі голоду: жодна жінка не має права вийти на вулицю (не кажучи вже про працювати чи хоча б купити їжі) без супроводу чоловіка. Малюк Закі заледве навчився ходити, спроба пані Фатіми визволити чоловіка завершилася невдачею, тому єдиний шлях – написати до родичів і пообіцяти видати старшеньку Сораю за когось із кузенів – аби лишень родину вивезли за межі міста. Та в Парвани інші плани. Одного дня вона перевдягається в речі, що лишилися по старшому братові і пірнає в незнайомий світ – страшний, ворожий, але значно ширший за той, що вона знала досі. Заради блага родини Парвана перетворюється на Аатіша, отримуючи разом з іменем тягар відповідальності за сім’ю і дрібочку незнаної свободи.

Це може здатися дивним, але у першу чергу The Breadwinner привернув мою увагу не сюжетом і проблематикою, а іменем авторки. Цей мульт зробила команда під керівництвом Нори Тумі – співрежисерки The Secret of Kells та аніматорки Song of the Sea. Щоби не робила ця людина – я готова бігти й дивитися. А тут ще й: “Ого, це про афганську дівчинку і життя під Талібаном? Оце так бінго!”.

Продовжувати читання “Вісник екранізацій. The Breadwinner”

Париж під водою та інші історії. The Paris Winter

Іноді читання ідеально синхронізується з реальністю. Останніми тижнями сонце періодично затуляла сіра мряка, вогкий холод пробирав до кісток, а з Парижа долітали  звістки про невпинне зростання рівня води у Сені: не аж так, як за вікопомної повені 1910 року, але теж добряче – тривожно жебоніли новини. І тут така я під коциком довго, дуже довго, читаю книжку про холодну й неприємну паризьку зиму… і повінь 1910 року. Буває і таке.

Париж – Місто світла, романтики та шаленого богемного життя часів Belle Époque… але все це круто, коли є гроші на зайвий круасан. У молодої англійки Мод Гейтон з грошима сутужно: майже всі свої невеличкі статки, отримані по смерті батька, дівчина вклала в освіту. Художню освіту. Мод малює змалечку, а тепер у неї є план: вивчитися в одній з численних дівочих академій мистецтва та розпочати в англійській глибинці кар’єру портретистки/пейзажистки з репутацією “Ооо, міс Гейтон вчиталася живопису в Парижі!”. Чудовий план, але прекрасне місто в одну з епох його розквіту – не аж таке привітне місце для жінки, в якої немає грошей. Мод побоюється, що ще однієї паризької зими в злиднях її здоров’я не витримає, але раптом наша героїня витягає щасливий лотерейний білет. Російська багатійка Таня Кольцова, що вчиться в тому ж класі, допомагає Мод знайти місце з проживанням – компаньйонкою та викладачкою живопису й англійської для юної мадемуазель. Життя вдалося, Париж одразу стає привітнішим та затишнішим, талант Мод розквітає, як і її учениця… Але з господарями Мод – братом і сестрою Морель – щось не те. І мова навіть не про те, що чарівна Сільві – опіумна наркоманка з нестабільною психікою.

Я дуже давно хотіла прочитати “Зиму в Парижі“. Британку Імоджен Робертсон до  того знала лише за першим історичним детективом в декораціях Британії XVIII (це єдина її книжка, перекладена російською). “Знаряддя темряви” – книжка цікава, але щось в ній здавалося недокрученим. Як виявилося, The Paris Winter слабує на ту ж саму хворобу – цікавезний матеріал, але хочеться пошукати викрутку і трішечки підправити.

Продовжувати читання “Париж під водою та інші історії. The Paris Winter”

Ця чарівна емансипація. Sorcerer to the Crown

Серед найтяжчих читацьких зізнань в моїй практиці одне з головних місць вже роками посідає маленьке, але трохи пришиблене: я не люблю вичитувати письменників бібліографіями. Причина проста: якщо автори не дуже подобаються – в цьому нема сенсу. Якщо автори помірно цікаві – завжди прикольніше пошукати щось несподіване (хоча настрій почитати щось_гарантоване_ теж бува нападає). А якщо письменниця чи письменник мені дуже подобається – то важко змиритися з думкою про те, що можна прочитати все. Можна, звісно. Але як жити далі?

Та іноді буває важко втриматися, і от просто зараз я вкотре підійшла до цієї драматичної межі: прочитала перший і останній на сьогодні роман Цзень Чо. Ретроспективно: Цзень Чо – малазійська письменниця з китайської родини, живе в Англії, пише переважно малу прозу (власне, стала відомою, завдячуючи чудовій збірці оповідань Spirits Abroadотут я про неї писала) – орієнтальне фентезі, орієнтальний кіберпанк, орієнтальний магічний реалізм масштабом від “Симпатично”до “Афігєть як круто!”. А от її єдиний наразі роман про Англію та англійських чарівників. Але не без фірмової “східнинки”.

25615305

Неназваний рік, Британія воює з Наполеонівською Францією, гребе під себе колонії та непокоїться через падіння загального рівня магії в країні. Хто в цьому винен? Очевидно, новий Королівський чарівник Захаріас Віт. Молодикові лише 24 роки, він поза всі сумніви талановитий чудотворець, але обійняв посаду за підозрілих обставин (власне, смерті попереднього Королівського чарівника – його опікуна та вихователя), ніхто ніколи не бачив його фамільяра, і він… ну, ви знаєте, як би це сказати… чорношкірий.

Народжений рабом Захаріас Віт – і справді не та людина, яка буде свято зберігати давні традиції британської магії. Протягом роману обдарований чарівник примудриться пережити кілька замахів на своє життя, відвідати Чарівну країну та отримати аудієнцію в короля фейрі, влізти в міжнародну політику, розрулити битву між сиреною, драконом та громовим чудовиськом, закохатися та започаткувати найскандальнішу магічну реформу. Цей дивак чомусь вважає, що високому мистецтву чарів можна навчити… жінок. Щоправда, не дивно, що він так вважає після знайомства з міс Прунеллою Джентльмен.

Продовжувати читання “Ця чарівна емансипація. Sorcerer to the Crown”

Хроніки дорослішання з кількома зупинками. “Не така дівчина”

Здається, будь-яку розповідь про автобіографічну книжку Ліни Данем має сенс починати з дисклеймерів: “Дивилася/не дивилася “Дівчат” – бо розмови про “Не таку дівчину” починаються з цього питання. Ні, я не дивилася “Дівчат“, що серед плюс-мінус моїх одноліток  є цілком собі культовим серіалом. Просто не мій жанр. Проте не можна сказати, що “Дівчину” я читала “з чистого аркуша”. Цей текст теж на півдорозі до культового – як феміністична публіцистика. Ну, от десь так я його прочитала. Взнала багато нового. Трішки навіть про себе.

DSCN3236

З жанру “Нехудожнє, профеміністичне, веселе про дівочі проблеми” мені раніше траплялася хіба що “Бути жінкою” Кейтлін Моран, але автоматична спроба порівняти ці книжки – марне заняття. В обох випадках йдеться про автобіографічні начерки, але Моран від свого досвіду переважно відштовхується і пише есеї-узагальнення про те, як тяжко жити жінкою. Ліна Данем у свою чергу пише про те, як тяжко жити Ліною Данем.

Такий підхід не менш цікавий, але має свої недоліки. Один з найяскравіших я вже якось озвучувала подрузі: “А потім мені почало здаватися, що про сексуальне життя Ліни Данем я знаю значно більше, ніж мені колись хотілося б”. Є таке. Та, по-перше, я більш чи менш уявляла, на що йду. По-друге, читати про те, “як тяжко жити Ліною Данем” було цікавіше за нотатки про універсальний дівочий досвід. Середньостатистичною дівчиною я й сама була. А в цій книжці чіпляє трішки інше.

Продовжувати читання “Хроніки дорослішання з кількома зупинками. “Не така дівчина””

Що глибше в ліс… Poisoned Apples

Виявляється, ретелінги бувають і таким. Переказами найвідоміших казок. Розрахованими на підлітків. З виразно феміністським ухилом. Поезіями.

20359699

Здається, слово “поезії” треба було друкувати одночасно болдом, курсивом та капсом, тому що настільки я свої читацькі горизонти вже давно не розширювала. Тим не менше, судячи за усім, збірка Poisoned Apples Крістін Гепперманн не є чимось надзвичайним – книжки зі схожими анотаціями мені вже якось траплялися. Ну от такий вузький напрямок в сучасній американській поезії – спроба говорити з дівчатами-підлітками про їхні проблеми, використовуючи загальновідомий культурний інструментарій. І виходить це доволі цікаво.

Крістін Гепперманн – не лише поетка, а ще й дитяча письменниця та літературна оглядачка відомих американських видань – як критикеса спеціалізується на сучасному янґ-адалті. Тому першим враженням від її саркастичних варіацій на тему казкових переспівів було очікуване: “Ото тітку дістали!”. Але чим глибше в ліс, тим більше в цих віршах було гніву, болю та розпачу. Сама авторка у післямові каже, що деякі теми є дуже болючими і за звичайних обставин торкатися них надто страшно. А казки… Казки – це давній і перевірений спосіб замотати лячну правду у метафори, що їх з легкістю зчитає цільова аудиторія. А головне – це спосіб вимовити те, про що в голос говорити не прийнято або неприйнятно.

Продовжувати читання “Що глибше в ліс… Poisoned Apples”

Життя гірке, брехня – солодка. “Дерево лжи”

Минуло вже три місяці 2017 року, але я лише зараз серйозно взялася за свою гарячу десятку. І першою з письменниць до категорії “От і познайомилися” перейшла британка Френсіс Гардінґ. Я довго крутилася навколо її фентезійного дитячого циклу, але нарешті… ні, не українською, російською переклали, можливо, уже найвідомішу з написаних нею книжок. Премії (і то не лише галузеві), шикарна критика, розголос, переклади, подарункові видання. The Lie Tree, “Дерево брехні” побачило світло лише у середині 2015-го, але доля в нього складається блискуче. І це справді дуже хороша книжка для молодших підлітків – непроста і неприємна, та все ж цікава і здатна щиро говорити про вагомі проблеми.

32329587

Родина чотирнадцятирічної Фейт похапцем збирається і переїжджає на маленькій віддалений острівець. Офіційна версія – батька Фейт, превелебного Еразмуса Сандерлі, покликали взяти участь у розкопках, він ж бо знаний палеонтолог. Неофіційна версія – газетами пішов поголосок про те, що шанований експерт підробляв найвідоміші свої знахідки. Фейт пишається та захоплюється своїм батьком і вона готова докласти всіх зусиль, щоби допомогти йому врятувати професійну та сімейну репутацію. Та на дворі лише друга половина 19 століття, і від розумної дівчинки очікують лише гарної поведінки та сумлінного ставлення до надважливої мети – привчити молодшого братика-шульгу їсти та писати правою рукою. Але Фейт не збирається сумирно сидіти вдома, коли батько випадково помирає, мати починає дивно поводитися, а легенди про чудесне дерево, що живиться неправдою, виявляються не такими вже вигадками.

Порівняння – на диво нав’язлива річ, тому перша думка, яка виникає під час читання “Дерева брехні“: “Ухти, готична “Кальпурнія Тейт!”. Так, тема поневірянь та емансипації упосліджених однолітків – це популярний мотив сучасної дитячої літератури. Але між Кальпурнією Тейт та Фейт Сандерлі різниця полягає не лише в тому, що героїня американської письменниці “живе” майже на тридцять років пізніше. Кальпурнія – “Джеррі Даррел у спідниці”, юна натуралістка, яка мріє стати ветеринаркою та отримає таку-сяку підтримку з боку родини (принаймні, у неї є дідусь!). Фейт Сандерлі цікавиться не стільки живими тваринами, скільки мертвими (це я про палеозоологію, ви не подумайте), але вона живе в геть інакшому світі. Світі, де дівчинка однозначно не може мати таких інтересів.

Продовжувати читання “Життя гірке, брехня – солодка. “Дерево лжи””

Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии”

Що може вийти, якщо хтось вирішить схрестити в пробірці (глибокий вдих) роман виховання, пригодницький роман, романтичну драму, шпигунський роман, політичний детектив, військову драму, комедію звичаїв, трагедію звичаїв та все це зверху притрусити товстезним шаром лікнепового нонфікшену? У багатьох випадках – нічого доброго, і перша думка: може, краще залишити якісь два-три компоненти? А от американська письменниця Мішель Моран спробувала написати все це одночасно і в неї… Ви знаєте, вийшло. Небездоганно, текст і в жанровому, і в стилістичному аспектах хитає, як пальму в розпал тайфуну, та його цікаво читати. Але вона бралася за справді шикарний матеріал.

dscn1564

Маленька Сіта зростала в селі на півночі Індії. Мама в неї померла, тато – ветеран Бірманської війни, бабуня – та ще відьма, а замість братика у дівчинки є лише сестричка. Грошей на подвійний посаг в родини немає, тому старшій доньці загрожує “кар’єра” девадасі – храмової танцівниці (в кращому випадку, в гіршому – повії). Проте сільце їхнє належить до земель раджі Джхансі, а це означає, що для гарненької і сильної дівчинки є ще один шлях: вчитися, тренуватися і сподіватися, що коли підросте – вона пройде відбір до особистої гвардії рані. Сіта тренувалася, Сіта пройшла. А що проходила вона іспит на початку 1850-х, то передбачити її долю нескладно. Бо дружиною раджі Гангадара Рао на той момент була Її Високість Лакшмі Баї, якій судилося стати однією з найвідоміших жінок в історії Індії.

На перший десяток поглядів “Бунтівна королева” (з якоїсь загадкової причини в КСД переклали не оригінальну назву – Rebel Queen, а версію для британського ринку, причому знічев’я замінили в ній “королеву” на “принцесу”) складає дуже дивне враження. Загорнута в екзотичні декорації, історія дівчинки з бідної родини, яка пройшла Відбір і потрапила до чарівної школи елітного загону жінок-воїтельок, нагадує півтонни стандартно-сучасного фентезійного читання. І це дійсно доволі непоганий підлітковий роман дорослішання, сповнений звичних для нього деталей та сюжетних ходів – вибудовування ієрархії, перші паростки дружби, каверзи “головної дівки на селі” – шкільна проза detected. А декорації екзотичні, так. Яскраві барви, незвичні смаки  та чужі звичаї Мішель Моран змальовує з увагою, любов’ю та просто-таки кінематографічною яскравістю. Тому, якщо комусь посеред зими хочеться спеки та ароматів – можна сюди. Але варто не забувати, що і ця екзотика не є казковою, а доволі фантастична фабула збудована на міцній історичній основі.

Продовжувати читання “Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии””

Давай про мене і про тебе мовчати. “Несказане”

Щастя і радість! Українські видавці дотяглися до “напіввисокої” полиці і почали видавати популярні тексти вагомих авторів. Тобто такі, що і продаються на батьківщині дуже гарно, і премії (зокрема не галузеві) активно отримують. А коли такі тексти ще й не класика жанру, а є видрукованими протягом останніх кількох років, то щастя і радість стають безмежними. З банальної причини “Не думала колись побачити це українською, але ж онде воно, на полиці стоїть!”.

Несказане” Селесте Інґ серед таких текстів посідає важливе місце. Авторка численних новел та есеїв, що виходили друком переважно в журналах, у 2012 році отримала за одне зі своїх оповідань Пулітцера (як з’ясувалося після перевірки – таки не Пулітцера, а Pushcart Prize, перепрошую). А двома роками пізніше видала перший роман, який дуже схвально зустріли і критики, і читачі. Успіх закономірний: “Несказане” – це дуже добре написана книжка про сім’ю та Інакшість, що безжально фіксує практичні прояви досвіду співіснування… як брати в широкому сенсі –  то культур. Для Штатів нині цей текст ще актуальніший, ніж кілька років тому, але те, що роман про складне життя американо-китайської родини надрукували в Україні – це сюрприз-сюрприз. Тож подякуємо Нашому Формату – це приємна несподіванка.

dscn1514

Одного весняного ранку гордість і радість всієї родини – шістнадцятирічна красуня-відмінниця Лідія – не спустилася до сніданку, а за кілька днів її тіло знайшли на дні місцевого озера. Одного весняного ранку зразкове життя родини з картинки тріснуло. Одного весняного ранку з’ясувалося, що уявлення про щастя і саме щастя – це дуже різні речі. Багато чого може статися одного весняного ранку, якщо він визріває протягом двадцяти років.

Родина Лі могла б стати чудової ілюстрацією до журнальної статті про успіхи мультикультуралізму: Джеймс – професор американської історії (трішки китаєць, але nobody’s perfect), Мерилін – казкова білява домогосподарка, яка всю себе віддає дітям (власне, одній дитині і з егоїстичних міркувань, але хто в тому копирсатиметься), Натан, Лідія та Ханна – чудові розумні діти, які мають досягти неабиякого успіху, адже Натан уже вступив до Гарварда! (а що в жодного з дітей друзів нема, то вже такі дрібнички). Проте родина Лі живе у 1970-х, тоді про уявлення про мультикультуралізм було дещо інше… Кому з них важче? Викладачеві, якого досі сприймають не конче серйозно й дбайливо проговорюють слова, а раптом він погано розуміє англійську? Дітям – єдиним не-білим учням на всю школу? Мерилін, якій степфордська ідилія все життя ввижалася в нічних жахіттях, а слово “лікар” досі болісно стискає серце? Та тут всім нестерпно важко, але нема з ким розділити цей біль.

Продовжувати читання “Давай про мене і про тебе мовчати. “Несказане””

Уперед і вгору. “Леді Африка”

Я вже колись казала, що з другої половини 2016 року пальму “Видавництво, що друкує найцікавішу художку про жінок” доволі несподівано перехопив Наш Формат. Але то я радше теоретизувала, спираючись на анонси, аж тут потроху в тому переконуюсь. І першим пунктом must-read стала “Леді Африка“, що її мені Санта під ялинку приніс.

Це був ідеальний подарунок, бо в романі Поли Маклейн є все, що я люблю: жіноча доля, цікаві історичні реалії, ще більш цікаві реалії соціальні, екзотичний антураж та емансипаційна проблематика. Крім того, “африканські” книжки поступово перетворили на головне читання цієї зими. Роман про Берил Маркгем чудово вписався в цю тенденцію.

dscn1508

Якось крихітна дівчинка Берил переїхала з батьками до Британської Східної Африки. Щоправда, комплект батьків у неї стрімко скоротився, бо матір кенійська глибинка чомусь не надихала. Мама із старшим братиком поїхала, Берил та тато лишилися. І для дівчинки почалося нове життя, яке в наших селах визначили б: “Шо це у вас дитина, як трава, росте!”.

Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом з Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни – батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене.

Трава виросла нівроку! Волелюбна і затята дівчина, закохана у вправність та швидкість, спочатку стала першою жінкою – ліцензованою тренеркою коней, а потім стала першою в тих краях професійною (тобто з правом здійснювати комерційні рейси) льотчицею. Потім буде найвідоміше: пролог до роману розповідає про зоряну мить Берил – у 1936 році вона стала першою жінкою, яка перелетіла Атлантику у напрямку з Європи до Америки. Але це було потім, а Полу Маклейн більше цікавить до.

Продовжувати читання “Уперед і вгору. “Леді Африка””

Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі””