Більшою за мою любов до тематичних антологій є, мабуть, лише моя дивовижна схильність недочитувати їх до кінця. Але серед кількох томисьок, покинутих цьогоріч напризволяще, є дві дочитаних книжки. Обидві українських видавництв і обидві – підліткові. Про “Чат для дівчат” я ще, може, колись розкажу, а сьогодні буде трохи про “Книжку заборон і таємниць“.

Укладена Володимиром Арєнєвим збірка з шістнадцяти текстів, приміряється облаштуватися у ніші “читання з ліхтариком під ковдрою” – видання для підлітків та про підлітків, яке говорить про гарячі для тих підлітків теми – “відверто, сміливо, іноді – провокаційно” (обіцяє анотація). Заборон та таємниць в текстах справді багацько. Сміливо, відверто і навіть провокаційно – трохи є. З підлітковістю дещо гірше. До мого любого янґ-адалта належить лише десь третина оповідань (плюс найбільший текст – повість самого пана упорядника). Інші – це чесний середній шкільний вік. Власне, видавництво дбайливо проставило позначку “10+”, і я би це радо вітала, якби не кілька “але”. Те, що там є дорослі тексти, де просто герої (ну, так вийшло) підлітки, то таке, буває. Але є ще “Автострада” Лукаша Орбітовського – сюрреалістичне оповідання, серцевиною якого є історія про моторошну пригоду ліцеїстів-випускників, проте рамочкою – алкомарафон тридцятирічних хлопів, що згадують юність. “10+” кажете?

Та все ж, більшість текстів – це чесний про-підлітковий наратив про шкільні проблеми, нерозуміння з боку дорослих, труднощі соціалізації та тому подібне. Деякі – дуже прості, інші мають айсбергового масштабу підтексти та добрячі затексти. Є позачасові і є гранично актуалізовані. Є про впізнавані сучасними школярами реалії, але є й підкреслено ностальгічні тексти. Не всі рівної ваги та масштабу узагальнення і не всі рівно цікаві. Тому я по-волюнтаристському вирішила коротенько розповісти лише про ті, що мені самій здалися найяскравішими. Їх вісім – рівно половина.

Продовжувати читання ““Підковдрове” читання. “Книжка заборон і таємниць”” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Некалендарна зима вже прийшла, я собі читаю дуже зимовий містичний трилер, але осінні обітниці – це святе. Тому сьогодні про мій маленький марафон – коротко і з картинками.

(Оскільки з об’єктивно-суб’єктивних причин під кодовою назвою “АААААА, шоста Цивілізація!” я поки що читаю дуже мало, то довелося узгодити із сумлінням два читацькі рішення. Перше – #DarknessFALLs буде подовжено до середини грудня. Бо хочу-таки, щоб у нього було три випуски (а писати раз на десять днів протягом місяця банально не вистачає матеріалу). Друге – через це моє Вікторіанське бінго буде подовжено на 2017 рік. Це в мене з такими челенджами вперше, але чомусь снаги нема – просто не хочеться читати те, що запланувала, просто зараз. “Отаке”).

Перш за все хотілося б зізнатися: те, що в порядних домах вважається за guilty pleasure, – робить мене щасливою. Давно мені так затишно не читалося, як оце тепер – коли дозволила собі об’їдатися фентезятиною, полохливими дитячими казками та похмурими детективами. Читацькі канікули – це все ж таки прекрасно! І мені ще не набридло.

Що ж там знайшлося – у темряві?

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Перший випуск” →

Маленькі книгоманські радощі – дуже тішуся, коли з’являються не просто класні книжки – а потенційно цікаві книжкові серії. Саме тому до основних осінніх читацьких планів входило вполювати щось із підліткових новинок Академвидаву. Для цього довелося доїхати аж до Запорізької книжкової толоки (Ксеня не ходить битим шляхом), але воно того було варте.

Хоча у вішлисті в мене було дві книжечки з дебютанток серії, першим пощастило “Солоним поцілункам” Ольги Купріян. Фух. Радію. Це ще не омріяний янґ-адалт (тут книжка на 13-15 років, а не на 16-19, що мені все ж ближче і цікавіше), але це вже доволі пристойна підліткова проза, за якою у нас тут останнім часом ганяються зацікавлені.

Людці-Мілці заледве виповнилося чотирнадцять, а життя в неї стрімко сходить на пси. Батьки розлучаються, найближча подруга може залишитися на другий рік, з хлопцем щось не дуже клеїться, ще й груди так і не виросли – нема чим заповнити викот улюбленої червоної сукні. У Мілки купа проблем і лише одне літо (вік такий – кожне літо як останнє), щоб спробувати їх виправити. Майже не-спойлер: не все в житті можна відредагувати, тож дівчинці доведеться зрозуміти, як це – вчитися змінювати ставлення до того, що змінити не можна.

Суто сюжетно “Солоні поцілунки” – це зразок неймовірно популярної зараз (як не серед читачів, то точно – серед письменників) канікулярної прози “Як мене провело літо”. Тоненька книжечка вміщає десь три місяці (травень-липень) стандартно підліткового життя: сварки з батьками, кризи ідентичності, любовні негаразди і нові мешти. Те саме підліткове життя – алілуя! – живе (пардон за банальність) та впізнаване. І не позбавлене специфічних проблем.

(Характерну для української дитячо-молодшопідліткової літератури проблему “Солодкі дітки в безпроблемному вакуумі” повість Ольги Купріян вирішує з такою завзятістю, ніби над текстом хтось із секундоміром стоїть. Уже перший десяток сторінок (нефігурально, я ж рахую) задає високу планку, бо там згадуються: французькі поцілунки, еротичні сни, швидке зростання, недостатньо швидке зростання в районі “верхніх дев’яноста”, трудова міграція, брак спілкування із батьками-трудоголіками, дихотомія “красива чи дурна”, вчительський булінг, не-трудова міграція та дружба на відстані, місячні, дружня заздрість, дружба, яка тріснула через хлопця (і чи була то дружба?), і пустка в житті замість фігури старшого брата, що мав лейкоз і помер багато років тому. Whoa! Оце темпи!)

Продовжувати читання “Літо: інструкція з переживання. “Солоні поцілунки”” →

Здається, я таки визначилася із головною осінньою книжкою цього сезону, хоча та осінь ще навіть до середини не добігає, а книжку прочитала ще на початку вересня. Головною осінньою книжкою буде “Урізька готика” Галини Пагутяк. По-перше, вона справді осіння, тільки це не золотаво-блискуча осінність, а та, що сіра мряка, дощ, болото. Депресія і безвихідь. Нудьга і безнадія. Одним словом, типова листопадова книжка. А, по-друге…

(А по-друге, це книжка, яку я мусила б зненавидіти, а натомість вона лишила дуже складні, але однозначно позитивні відчуття. Так, з огляду на все, зазначене вище, – сум, сірість, знудженість. А просто це той випадок, коли досконалість форми нав’язує свої правила, і вже все рівно, що ти там любиш чи хочеш читати… “Урізька готика” – це дуже повільна книжка. Я не переношу повільного читання. Воно мене мучить, вимотує всі жили з нервів і не дає нормально спати вночі. Можливо, в тому є щось нейрофізіологічне: найкомфортніший темп сприйняття інформації для мене – це доволі швидкий. Я швидко читаю, судячи за замірами – десь в півтора-два рази швидше за середньостатистичні показники (і знаю лише одну людину, яка читала б швидше за мене, не рахуючи тих, хто використовує спеціальні техніки, та й то є мій брат). Я не можу слухати аудіокнижки, відколи навчилася читати сама (а як любила платівки з казками!). Я не здатна витримати відеолекції (і не дивлюся купу всякого цікавого в ютьюбі), а під час звичайних виживала лише завдяки ретельному конспектуванню, бо інакше шансів на збереження концентрації не лишалося. Тож будь-який примус до уповільненого сприйняття – це формене “Програма здійснила неприпустиму операцію і буде закрита”. Читати “Готику” було боляче майже фізично. Але воно того вартувало.)

Світ роману Галини Пагутяк – це повільно-циклічне буття галицького села “за цісаря”. Живуть собі люди, восени бульбу копають, між копаннями ховають близьких, докопують врожай і повертаються до свого доволі безрадісного життя. У неділю ходять до церкви, а потім у шинок – попліткувати про нового дідича та послухати корабельного агента, який американськими землями чесний люд зваблює. Усе як усюди. Хоча… Є в Урожі і свої, суто місцеві, “розваги” – не заговорювати до перехожих вночі, стерегтися тинів та завжди бути готовими піти підпалити опирів.

Продовжувати читання “Морок, твань, (не)людська туга. “Урізька готика”” →

Особиста кампанія “Підтримай розвиток фантастичного книговидання в Україні” має приносити хоч якісь плоди. Зростання кількості видрукованих перекладів в останні два роки, звісно, радує, але в більшості випадків ті книжки не купую, бо “Дякую, я це вже прочитала”. Інший шлях – вишукувати щось цікаве питомо українське. З цим, зрозуміло, складно, але бувають і приємні видавничі сюрпризи. От КМ-Букс вирішили додати до свого пакету антиутопійок твір української письменниці Наталки Ліщинської, оповідання якої доводилося зустрічати на конкурсах від “Зоряної Фортеці”. Ну як жеж таке не прочитати?

На щастя, невиразна анотація доповнюється змістовною передмовою (її, до речі, написала знана письменниця Дара Корній), але та залишає бентежне почуття. NB: почуття не розвіялося, бо книжка виявилася трохи не про те, що обіцяли. Вірніше саме про те, але не з тим фокусом. Тому, якщо хтось, як я, трактуватиме обіцянку: “Це не просто вправно й талановито розказана фантастична історія, це спроба автора достукатися до наших сердець, до кожного з нас, бо майбутнє саме собою не відбувається, то ми своїми вчинками, діями чи навпаки байдужістю, зарозумілістю, вірою у всемогутність науки, творимо його”, – в дусі “То має бути соціальна фантастика зі складними етичними переливами і внутрішніми конфліктами”, то ризикує помилитися. Етичні переливи тут швидко вкорочує екшен, а півтора внутрішні конфлікти під кінець виходять на позалюдський рівень.

Якщо коротко, то “Нова людина“ – це доволі стандартна біопанк-антиутопія з дещо дивними похідними. Люди навчилися робити (за дуже дорого) генетично-модифікованих діточок – гарних, розумних, успішних, аморальних. Генетично-модифіковані діточки підросли, не оцінили спроби діпрів (дітей природи) обмежити їхні громадянські права і вирішили… Правильно, убити всіх людей, слава Бендеру! (Десь я вже схоже читала, але там конфлікт був виразнішим і логічнішим…) Хоча, ні, не всіх – малі діти вижили (а, головне забула – знову маємо епідемію з вірусом-розумахою, який виморює людей вибірково), з малих дітей мають вирости вправні та слухняні раби. Хоча деякі дорослі діпри також пережили пандемію і готові пручатися.

Продовжувати читання “Виживальницький біопанк по-нашому. “Нова людина”” →

У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу” →

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Продовжувати читання “Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”” →

Учора перед сном мене накрив “кепський” настрій. Не в тому сенсі, що поганий, а просто я сама для себе побула Кепом Очевидність. Бо нарешті намацала ввічливе пояснення, що не так із тим здоровезним пирогом історичних мелодрам, що його випікає (переважно) КСД, а я від нього потроху шматочки відкушую.

Якщо залишити осторонь спірні критерії, навроді якості тексту та стилю в широкому значенні, основний вододіл, пояснила собі я, проходить на межі перетину двох кіл – фабульності та “проблемності”. Тобто, до чесних мелодрам претензії через клішований сюжет висувати ніби й нечемно. Але у випадку саме з історичними мелодрамами, що їх активно взялися писати/публікувати українські авторки, є тонке місце, де сюжетний штамп перетворюється  на ідейний (як не ідеологічний), демонстративна “правда життя” швиденько виходить в режим “На білий-чорний розрахуйсь!”, а бажання зробити _правильно_ дбайливо уніфікує можливі морально-етичні проблеми. Нє, навіть в кондових мелодрамах все небезнадійно (зрештою, он уже в текстах про Голодомор почали згадувати, про цілком сусідський “стук” з банальних корисливих мотивів), але читання тексту, де в персонажів з мораллю та етикою все складно, а градус “правильності” набагато нижчий середнього за індустрією, – освіжає.

“Останнє бажання” Євгенії Кононенко якраз такий текст, що не закований в жанрові кайдани і тому не спішить зробити читачам правильно й приємно. Фабула там доволі невибаглива: загадковий незнайомець випадково передає Валерієві Іваку втрачений рукопис батька останнього. Товариш/пан Іван Івак був особистістю непересічною – радянським письменником-класиком із досвідом “роботи в органах”. Причому таким досвідом, що ані він сам, ані родичі спокійно жити з ним не навчилися.

А що має значення для цієї оповіді? Невже лише те, що чоловік, який був справним катом, а потім став таким-сяким письменником, який написав оповідання “Кат”, перекладеного всіма мовами соціалістичного табору, кого на роботі у видавництві називали товариш Вердуґо, любив дружину, любив сина, зворушливо любив дочку?

Структурно “Бажання” текст непростий: у ньому шмати автобіогріфії Івана Івака, що конспективно, але яскраво розповідає про своє дитинство під окупацією, часи роботи “отам” та особливості творчого шляху радянського класика, пересипані коментарями його живих нащадків, які сперечаються, чи треба татові/дідові/вашому старому вірити чи ні, а якщо вірити – то в чому саме. А родичі та й всі навколишні персонажі, до речі, також цікаві та опуклі – люблю художню прозу Кононенко якраз за цей талант кількома штрихами вималювати виразний характер… Але щодо конспективності я, між тим , не перебільшую – технічно маємо спробу вмістити в обсяг та схему повісті матеріал для товстезного роману. Спробу відверто зухвалу. Час від часу основний оповідач спокійно заявляє: так, то було доволі цікаво, але я про це детально розповідати не буду, нехай хтось інший напише!

О, наративи тут взагалі шикарні: чого лише варта звичка старшого Івака невимушено перемикати першу/третю особу, що додає смаку і без того ненадійній оповіді. А коли вступає хор Minority Report’ів – окремих думок – усіх наявних родичів, то історія почина хитатися навсібіч, ризикуючи поховати надто уважних читачів в алегоріях, замовченнях, красномовних деталях та підкреслених узагальненнях. “Останнє бажання” водночас є цікавою спробою показати, як відбуваються конструювання та деконструкція наративу очевидця історичних подій (і з цієї точки зору, річ абсолютно постмодернова), але також – простою та прозорою притчею. Притчею про забуття та спокуту, про право на мовчання та обов’язок говорити. Іван Івак свій вибір зробив, його рідні – також. Але поза межами цього окремого тексту все ще майорять непроговорені травми, незаписані досвіді, несформулювані оповіді. Матеріалу одного лише 20 століття українській літературі для осмислення стане надовго. Аби лише спокуса говорити _правильно_ не перемогла.

Один з найсумніших моментів у читацький практиці – це коли в улюбленого автора чи авторки закінчуються ще не прочитані книжки. А коли вони закінчуються ну майже зненацька!, і наступної чекаєш рік, два, п’ять із ризиком взагалі не дочекатися – це вже особливе “задоволення”. У мене такий список “Ну що ж ви так!” доволі довгий, але одне з почесних місць у ньому посідає Марина Соколян.

Не буду переконувати себе, що серед її творів мені подобається геть усе (тим більше, дещо із ранніх я так і не… подужала), але є той майже-рік: від літа 2008 до весни 2009 років, коли я вишукувала книгарнями все на той момент доступне, був прекрасним. Бо породжував ясну віру у світле майбутнє української фентезійної літератури. Постмодернова забавка “Кодло“, при згадці про яке утаємничені прижмурювали очі (а я так і не розпитала знайомих могилянців, де там висоти глибин); кабалістично-конспірологічні “Сторонні в домі“; міфологічна й сонячна “Ковдра сновиди“; захопливий урбан-фентезі-сюжет в “Новендіалії” і збоченно-євангелічний “Херем“, який я щиро вважаю одним з найкращих сучасних українських творів, бо ну дуже моє… Після того були ще “Вежі та підземелля“, де розкішний світ був марно використаний на простеньку підліткову фабулу, ще й обірвану на жирній комі. Ну й – після кількох років очікування – “Серце гарпії“, цікаве структурно й жанрово, але надто шаблонне у типових сучукрлітових персонажах. А хочеться ж іще!

Та залишається лише запарити кави чи плеснути вина й гортати давно знайомі сторінки. Рівно це – правда, за допомогою додаткових картинок, – пропоную всім зробити сьогодні. Другий випуск “Книжкових подорожей” спробує за допомогою аматорських фоточок пофантазувати про дуже привабливо змальований Месабр із “Ковдри сновиди“.

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки.

Жарт 🙂 Інші фото, більш тематичні, під катом.

Продовжувати читання “Книжкові подорожі. Казковий Месабр Марини Соколян” →

Не можу сказати, чи люблю тревелоги, просто тому, що, мабуть, надто мало їх читаю. У споконвічній боротьбі нонфікшену зі злом з худлом останнє завжди переможе. А ще й, цитуючи фейсбучик: “Найскладніше під час читання тревелогів про місця, де вже була, – витрусити з голови _свою_ версію”. Тому почитати книжку Галини Пагутяк про коротку стамбульську подорож було цікаво, але – водночас – моторошно. І це майбутнє моторошно я добряче недооцінювала.

Традиційним тревелогом “Ура, побігли!” цей “Новий рік у Стамбулі“, власне, не є. Ні, в тоненький книжці є Стамбул, і там його чимало. Але це незвичне, незатишне, чуже місце, в яке оповідачка не встигає “вписатися” (та й не сказати, що того хоче). Тож маємо місто як тло і щільний потік тривожної свідомості, що малює на тому тлі сірі дощові візерунки. З певної точки зору, це форсовано некомфортний для читання текст. Почувалася, ніби мене силоміць запхали в чужу голову, я там забилася в якийсь дальній куточок, мені незатишно й незручно (в етикетному значенні цього слова), але варто лишень чемно випасти на лірично-героїчну хвилю і зробити вигляд, ніби все нормально, як сувора реальність однією-двома фразами знову виштовхує під софіти тієї чужої свідомості – “Нє-нє, сонечко, не сховаєшся, тут все про справжніх людей!”.

Отже: щиро, до зніяковіння правдиво, депресивно. Не в сенсі навіювання поганого настрою, а буквально – маємо тут ще й метафоризовану, звісно, але вкрай конкретну й переконливо чесну розповідь про депресію, якою вона є в немолодої й небагатої жінки-письменниці. Ну, можна узагальнити до “людини творчої професії” , але тут відверто проговорюється немейнстримний (як на нашу літературу) досвід.

Та все ж найцінніше, мабуть, – це можливість поглянути на знайомі місця чужими очима. Очима людини з нетаким досвідом, інакшими проблемами (які часом роблять дивний фінт і перетворюються на загальнозрозумілі), здатністю робити незвичні узагальнення (ага, і виштовхувати читачку-мене із зони комфорту палюче безапеляційними судженням-батогами, від яких можна печивком вдавитися) та бачити поезію не там, де очікуєш її знайти. Я вже не кажу, наскільки… корисно чи шо?.. спостерігати за плинністю поняття Інакшості в цій документальній повісті. Текст-калейдоскоп, потруси – і вже склалася інша картинка відчуження: туристичного-соціального-родинного-політичного-культурного-позакультурного-етнічного-нейро(не)типового-творчого-економічного-якоюсь мірою навіть екологічного – коротше кажучи, обирайте на свій смак і розсуд. Няшно-затишним (хоча тут є котики!) “Новий рік у Стамбулі” жодним чином не назвеш. Але це було корисно-цікаво. Пішла думати, бо є про що. Заразом – це чудовий привид перетрусити в голові “свій” Стамбул – сонячний, солоний, просякнутий запахом бубличків та зів’ялих троянд, галасливий, яскравий і такий, куди хочеться повернутися у будь-яку мить. Але Босфор в ньому також є.