Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

Продовжувати читання “Стара школа. “Стрелы королевы”” →

Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

“Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

Продовжувати читання “Як безліч рік в одне впадають море… “Сіль для моря, або Білий Кит”” →

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Продовжувати читання “Червоний слід. “Багряна королева”” →

#YakabooBingo має цікавий ефект – я постійно складаю в голові списки книжок, що можуть підходити під той чи інший пункт. З цього можна було б зробити кілька оповідань з десяток випусків “Двічі по п’ять”, але один з літніх завис у чернетках (реанімувати чи вже пізно?), зате осінні ідеї буяють. Отак раптово утворився списочок, твори з якого закривають одразу – щонайменш – два квадратики. Бо я маю пунктик щодо орієнтального фентезі.

Я дуже старалася обирати якомога різноманітніші культурні корені, але виходило не завжди.

У п’ятірці читаного книжки дуже різні – деякі я дуже люблю, деякі лишили по собі неоднозначне враження.

Пункт перший – єдина з п’ятірки книжка, перекладена українською. “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс – це трохи умовне продовження “Мандрівного замку Хаула“, в основі якої лежить переспів Аладдіна. Переспів доволі симпатичний, хоча мені тут недоклали активних героїнь. Без Софі щось воно не те.

Пункт другий – дилогія, де тих активних героїнь хоч греблю гати. “Казки сироти” Кетрін Валенте на початку цього року взяли мене в полон і, здається, так і не відпустили. Монументальний твір, два томи, чотири внутрішні книги і безліч закручених навколо себе впізнаваних і не дуже сюжетів і сюжетиків. Багацько з них мають виразний орієнтальний колорит – усіх ґатунків, що можна собі уявити (про ці книжки писала тут).

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Казковий вітер зі сходу” →

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Продовжувати читання “Лімб на одну персону. “Поки я не впала”” →

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Продовжувати читання “Чужими словами. “Фанатка”” →

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Продовжувати читання “Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”” →

Продовжувати читання “Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання” →

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

“Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Продовжувати читання “І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика” →

Невблаганна статистика каже, що я не стала читати навесні суттєво менше, хоча враження є саме таким. Але от з писати про прочитане проблеми маю очевидні. То сьогодні на календарі вже 2 травня, а в ефір іде тільки третій звітний пост #ФабулаКнигоманія2017. Щоби масштаби катастрофи стали геть очевидними: якщо я ще дещо підчитаю, то вже цього тижня можна буде писати пост про четверту п’ятірку. Тому саме час розповісти як і чому я обирала книжки для попередньої порції читаного.

Пункт “Книжка, написана співавторами”

Що: Beautiful Darkness Фаб’єна Вельмана та компанії – сюрреалістичний графічний роман-горор.

Чому: чомусь мені одразу здалося, що в моєму списку виконаного співавторською книжкою неодмінно має бути котрийсь комікс чи графічний роман, де пишуть/малюють різні люди. Бо ж синтетичні жанри тим і цікаві – як відбувається взаємодія різних підходів, творчих засобів, стилістичних манер. А “Прекрасна темрява” – це дистильований випадок – тут текст дві людини створювали, а малювало відоме подружжя художників. Вийшла штука дуже своєрідна – романтично-няшні акварельні ілюстрації різко контрастують із бридкувато-сатиричною історією про те, як невдало робінзонували крихітні істотки, що повтікали з тіла померлої дівчинки (є відгук на Гудрідз).

Пункт “Книжка з нещасливим фіналом”

Що: “Мілева Айнштайн” Віди Оґнєнович – цікавий зразок сучасної європейської драми.

Чому: як подумати, то тексти за мотивами реальних подій для цього пункту – варіант ідеальний. Тут спойлер в чистому вигляді спойлером не є (принаймні, не більшим, аніж стаття у Вікіпедії), тому потрапляння книжки в цю етично-проблемну для сумлінних читачів категорію нікого не має засмутити. Обдарована студентка Мілева вийшла заміж за обдарованого студента Альберта. Нічого доброго з того не вийшло. Але всі і так в курсі (є відгук на ГудРідз).

Продовжувати читання “Весняне сповільнення. Третя п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017” →

До Книжкового Арсеналу лишається ще місяць, але від уже озвучених анонсів паморочиться в голові. Тому я сумлінно посапала попередні вішлисти на предмет вже купленого-подарованого, підчитала трохи запаси та свіжі надбання (і героїчно вийшла майже на те, з чого починався цей рік – ДН був дуже плідним) і готова до жадібних пароксизмів. Укладаючи попередній “передарсенальний” вішлист, я чомусь була впевнена, що потенційно цікавих книжок стане на ще один пост. Але ні, як все увіпхати в один запис – вийде щось дуже негарне та майже нечитоме.  То вирішила трохи розподілити мрії між різними кошиками. Сьогодні поділюся захцянками з дитячо-підліткового асортименту. Але далі обов’язково буде!

У дитячому сегменті панують книжки, на які приємно дивитися.

По-перше, книжка-картинка про Фріду Кало.

По-друге, добірка “мишачих” книжок (є у мене маленька мрія – колекціонувати ілюстровані книжки про гризунів та деяких комахоїдів, але поки що реалізувати її не вдалося).

“Миші” вже прочитані, відгук лежить отут.

Ну і дрібка класики, що непрямим шляхом подарувала російській мові слово “краснолюд”.

Продовжувати читання “Вішлист до Арсеналу. Частина перша: дитяче й підліткове” →