Оскільки темою на всеньке #літо_читання я обрала історичні романи із (бажано) незвичним побутовим колоритом, було б чесно скласти п’ятірки з книжок, які я вважаю гідними представницями цієї категорії,  а також таких, які ще планую прочитати (не факт, що цього літа, але ж). Серед прочитаного у мене переважно будуть відомі і дуже відомі тексти. А от TBR складають малопопулярні, проте потенційно цікаві тексти.

П’ятірка читаного

Перший пункт з усіх найменш побутовий та найбільш знаменитий. “Вулфголл” Гіларі Мантел прогримів одразу, заполірувався Букером, швидко отримав телеекранізацію та залишається одним з найвідоміших історичних романів нашого часу. І він справді дуже крутий. Власне, на мій смак, це і є ідеальний “персоналізований” історичний роман про роль особистості в історії. Томаса Кромвеля – юриста на службі Генріха VIII – у версії Мантел важко назвати приємним чолов’ягою, але він цікавий. І цікавий, в першу чергу, ходом думок. Попри те, що йдеться про доволі класичну для жанру сюжетну схему із скирдами історичних персонажів та реальних подій, на ділі “Вовчий зал” радше є романом ідей. Тільки таких, які негайно втілювалися в життя, – на радість чи горе їхніх авторів чи виконавців.

У другому пункті також йдеться про історичних осіб. Тільки “Дивовижні створіння” (ненавиджу російськомовну версію!) присвячені визначним, але з політичної точки зору – менш масштабним подіям. Тут у центрі оповіді стоїть та знервовано зиркає в різні боки Мері Еннінґ – піонерка палеонтології, що зокрема познайомила сучасний світ із іхтіозавром. Трейсі Шевальє стримано, але безжально показує, в якому кутку в 19 столітті було місце жінки в науці. Особливо, якщо жінка молода, неосвічена та з бідної родини.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Історичні романи” →

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

“У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?

Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.

Аніта Амірезвані “Кров квітів“.

Де та коли: Іран 17 століття.

Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.

Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.

Смачна цитата:

Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.

Далі.

Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання” →

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика” →

Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Продовжувати читання “Графічна пауза. Годинка для фан-сервісу” →

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Щось чи не головна (принаймні, за масштабом розголосу) англомовна книжка-2015 вийшла українською так тихо й делікатно, що я б не повірила в її довгоочікуване існування, якби не побачила на стенді у “Букві”. Слідом за “Пересмішником” КМ-Букс видрукували і Go Set a Watchman – центрову для мене книжку “арсенального сезону”.

Обов’язковий для розповіді про цю книжку дисклеймер: я прочитала “Пересмішника” вже дорослою. Майже тоді ж я дивилися знакову екранізацію з Грегорі Пеком. Я не є американкою. Коротше кажучи, мої етичні авторитети стоять на місці, вершини моральних підвалин не розплавилися, і звістка про те, що “Атикус – РАСИСТ!!!” сприймається не як катастрофа, а радше – “Ну логічно ж все розказано, чого ви?”.

Про історію рукопису, здається, знають вже всі, тому трішки про сюжет. Минуло років майже 20, відгомоніла війна, соціальні зрушення, які вона по собі лишила, набирають силу; а Джін-Луїзі Фінч уже 26, і вона є модною нью-йоркською дівчиною, що раз на рік приїздить до Мейкома у відпустку. Під час чергового приїзду найбільшою проблемою мали б бути кавування з не дуже приємними людьми та вайлувате вирішення питання “А чи хоче Джін-Луїза заміж за хорошого, проте не дуже підходящого хлопця?”, а довелося переживати морально-етичний землетрус. Бо загострення расових протистоянь витягли назовні те, що порядні люди вголос не кажуть. І тут раптом з’ясовується, що білі обладунки Атикуса Фінча в очах його доньки є добряче поплямованими.

Як такий “Іди, вартового постав” є романом виховання відкладеної дії, адже йдеться там про запізнілу й болісну ініціацію, утвердження самості всупереч батьківському авторитету та якоюсь мірою – пошук себе. Скаут, яку носить в лабіринтом зі шматків минулого та теперішнього, неважко зрозуміти (сама переживала кілька криз ідентичності, коли близькі люди чинили _неправильно_ або ж їхні дії мали критично неприємний вигляд). Хоча й тут без “але” не обійшлося.

Продовжувати читання “Скаут та Ідеалізм. “Іди, вартового постав”” →

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Продовжувати читання “Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”” →

Учора перед сном мене накрив “кепський” настрій. Не в тому сенсі, що поганий, а просто я сама для себе побула Кепом Очевидність. Бо нарешті намацала ввічливе пояснення, що не так із тим здоровезним пирогом історичних мелодрам, що його випікає (переважно) КСД, а я від нього потроху шматочки відкушую.

Якщо залишити осторонь спірні критерії, навроді якості тексту та стилю в широкому значенні, основний вододіл, пояснила собі я, проходить на межі перетину двох кіл – фабульності та “проблемності”. Тобто, до чесних мелодрам претензії через клішований сюжет висувати ніби й нечемно. Але у випадку саме з історичними мелодрамами, що їх активно взялися писати/публікувати українські авторки, є тонке місце, де сюжетний штамп перетворюється  на ідейний (як не ідеологічний), демонстративна “правда життя” швиденько виходить в режим “На білий-чорний розрахуйсь!”, а бажання зробити _правильно_ дбайливо уніфікує можливі морально-етичні проблеми. Нє, навіть в кондових мелодрамах все небезнадійно (зрештою, он уже в текстах про Голодомор почали згадувати, про цілком сусідський “стук” з банальних корисливих мотивів), але читання тексту, де в персонажів з мораллю та етикою все складно, а градус “правильності” набагато нижчий середнього за індустрією, – освіжає.

“Останнє бажання” Євгенії Кононенко якраз такий текст, що не закований в жанрові кайдани і тому не спішить зробити читачам правильно й приємно. Фабула там доволі невибаглива: загадковий незнайомець випадково передає Валерієві Іваку втрачений рукопис батька останнього. Товариш/пан Іван Івак був особистістю непересічною – радянським письменником-класиком із досвідом “роботи в органах”. Причому таким досвідом, що ані він сам, ані родичі спокійно жити з ним не навчилися.

А що має значення для цієї оповіді? Невже лише те, що чоловік, який був справним катом, а потім став таким-сяким письменником, який написав оповідання “Кат”, перекладеного всіма мовами соціалістичного табору, кого на роботі у видавництві називали товариш Вердуґо, любив дружину, любив сина, зворушливо любив дочку?

Структурно “Бажання” текст непростий: у ньому шмати автобіогріфії Івана Івака, що конспективно, але яскраво розповідає про своє дитинство під окупацією, часи роботи “отам” та особливості творчого шляху радянського класика, пересипані коментарями його живих нащадків, які сперечаються, чи треба татові/дідові/вашому старому вірити чи ні, а якщо вірити – то в чому саме. А родичі та й всі навколишні персонажі, до речі, також цікаві та опуклі – люблю художню прозу Кононенко якраз за цей талант кількома штрихами вималювати виразний характер… Але щодо конспективності я, між тим , не перебільшую – технічно маємо спробу вмістити в обсяг та схему повісті матеріал для товстезного роману. Спробу відверто зухвалу. Час від часу основний оповідач спокійно заявляє: так, то було доволі цікаво, але я про це детально розповідати не буду, нехай хтось інший напише!

О, наративи тут взагалі шикарні: чого лише варта звичка старшого Івака невимушено перемикати першу/третю особу, що додає смаку і без того ненадійній оповіді. А коли вступає хор Minority Report’ів – окремих думок – усіх наявних родичів, то історія почина хитатися навсібіч, ризикуючи поховати надто уважних читачів в алегоріях, замовченнях, красномовних деталях та підкреслених узагальненнях. “Останнє бажання” водночас є цікавою спробою показати, як відбуваються конструювання та деконструкція наративу очевидця історичних подій (і з цієї точки зору, річ абсолютно постмодернова), але також – простою та прозорою притчею. Притчею про забуття та спокуту, про право на мовчання та обов’язок говорити. Іван Івак свій вибір зробив, його рідні – також. Але поза межами цього окремого тексту все ще майорять непроговорені травми, незаписані досвіді, несформулювані оповіді. Матеріалу одного лише 20 століття українській літературі для осмислення стане надовго. Аби лише спокуса говорити _правильно_ не перемогла.

Ця книга – безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому – він живий.

Х.Л. Борхес

Серед хаотичного читання іноді зустрічаються відголоски ідеальних книжок. Ідеальних з майже-платонівської точки зору: ніби десь _там_ існує Написана-Спеціально-Для-Мене-Книжка, і час від часу мені щастить схопити її відбиток в чужій свідомості. От нещодавно одна така трапилася: об’єктивно добре написана, але дивна, для когось нудна й трохи примхлива.

Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася і одразу померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила доволі довге, хоча й нещасливе життя, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила коротше, аніж попереднє, життя, і померла. Обвиття пуповиною, слизький дах, Бліц, іспанка, ще раз Бліц, знову іспанка, і черговий Бліц… Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи й спробувала оминути деякі попередні помилки. Усе одне померла. Але ж (одної зимової ночі)…

У “Житті за життям” Кейт Аткінсон використовує просту й навіть не дуже елегантну ідею: що буде, коли одна людина проживатиме своє життя знову і знову. З невеличкими варіаціями. З контрольованими невеличкими варіаціями, керувати якими ще треба навчитися. А потім вчитися тому знову і знову. Її Урсула Тодд – табула раса, яка поступово перетворюється на погано вимиту шкільну дошку: з-під нової задачки з геометрії проглядає шмат чийогось твору, а отам, у куточку, якась схема з біології… чи то був запис хімічної реакції? Урсула народжується за кілька років до Першої світової, і – якщо їй ну дуже щастить – переживає ще й Другу. Або не переживає, і тоді треба починати жити з самого початку і з ризиком цього разу схибити майже на старті, ще не розуміючи, з якого боку виглядати фініш.

І текст роману тут є рівно таким ж самим не дуже переконливим варіантом дошки. З одного боку, “Життя” є майже ідеальною вправою зі стилю – це сферична “аткінсон” у вакуумі, де соціальною проблематикою щедро ділиться цикл детективів про Джексона Броуді, родинним укладом дрібних псевдо-джентрі та залежністю від фантприпуску – “Людський крокет“, а воєнні реалії підморгують ще й з відстані її славетного дебюту – “За лаштунками музею“. Якщо це – самоцитування, то, як на мій смак, напрочуд вдале, бо це вже те саме “Why so meta?”, за який я люблю чесний постмодерн. А, враховуючи, як Аткінсон любить начиняти романи алюзіями, то копирсання в тексті перетворюється на окреме задоволення.

З іншого боку, сюжет обумовлює структуру. Множинні життя Урсули Тодд розгалужуються стежками, сходяться, розходяться, схрещуються, доповнюють одне одне чи подеколи вступають в агресивні протиріччя. А тими стежками бродять навколишні персонажі, які кожної наступної ітерації можуть продемонструвати щось нове в характері, чи виступити з “класичних своїх” позицій чи замінити собою когось іншого. Світ “Життя за життям” розповзається ризомою, приманюючи необережних читачів на нав’язливі дії та багатозначні деталі, які чекпойнтами розкидані текстом, і виловлювати це “checked” (є художник чи художниця! є лялька! є роман із одруженим чоловіком!) – самодостатня збоченна радість.

Припускаю, що ця фірмова множинність може дратувати, бо “до діла” там справа доходить довго й не сказати, що впевнено. Але, здається, це була книжка, яку я могла б читати нескінченно, снуючи між деревами в тому сюжетному садочку та досліджуючи численні повороти та відгалуження. Аж таке читацьке щастя не світить, але в “Життя” є умовне продовження – про молодшого брата Урсули Аткінсон написала окремий роман. Там інша сюжетна “фіча”, але зараз найцікавіше – яке ж саме урсулине життя було обране за основу, на якій розбудовуються чужі сюжети. Тільки одного шкода: якщо я прочитаю A God in Ruins, то нечитаних романів Кейт Аткінсон в мене вже не лишиться.