На полиці з українськими виданнями з жіночої історії є діляночка, до якої я боюся підступатися. Та, що стосується радянських репресій ХХ століття. Але хай там яке воно травматичне, це важливе читання. Тож нещодавно знайшла в собі сили прочитати доволі несподівану книжку-колаборацію КСД та Likbez, що вийшла друком 2018 року.

“Долаючи тишу” – це зібрання монологів-спогадів 27 жінок, які брали участь в підпільницькій діяльності. Марта Гавришко в передмові одразу попереджає: це не сирий матеріал усної історії, не розшифровки інтерв’ю, це те, що пройшло сито не тільки її редагування, а й самих респонденток. Тобто, якщо жінки про щось не хотіли говорити – їх не силували. Якщо вони хотіли прибрати щось зі сказаного – на те воно й виходило. Тож це дуже специфічне читання: з одного боку, причесаний, але таки документ, з іншого – такі собі малюнки Роршаха, де біле, несказане, часом важить не менше, а то й більше за промовлене. І це робить і без того страшне читання, ще жаскішим. Бо якщо розповідали про таке, то про що могли мовчати.

Розповідали про різне. Хтось більше про те, як партизанили, хтось – докладніше про табори. Хтось про вишкіл, хтось – про стосунки в родині. Хтось про патріотизм, хтось – про панчохи. Частина оповідачок уникали проблемних сторінок, частина – розповідали, як є.

Коли йдеться про дружбу з величезною різницею у віці, найпростіше уявити собі няшне дитя молодшого шкільного віку й мудрих бабусю чи дідуся, готових відкрити малечі весь світ широкий. Власне, не дивно, чому складається таке враження, бо сюжет поширений й багатий. Для мене чи не найулюбленішим текстом такого плану є “Літня книжка” Туве Янсон. Та й загалом в дитинстві я такі книжки обожнювала, бо сама була тією дивакуватою дитиною, якій з дорослими розмовляти було цікавіше. А от тепер мені стало цікаво, що буває, коли в дітей вичерпується няшність. Відповідь отримала трохи несподівано – з листування Астрід Ліндґрен з юною фанаткою, що минулоріч вийшло українською.

Історія, що стоїть за “Твої листи я зберігаю під матрацом…“, проста, але по-своєму фантастична. Невід’ємною складовою слави Астрід Ліндґрен був нескінченний потік листів від шанувальників. Зазвичай письменниця ґречно дякувала за увагу й на тому все. Але 1971 року вона отримала черговий лист і… схоже, він її добряче вибісив. Дванадцятирічна Сара розповідала, що хоче стати акторкою і нехай тьотя Астрід їй в тому посприяє якось, вона ж мусить знати людей з кіно, правильно? За її книжками ж кіно знімають, правильно? Сара, правда, вважає, що лайняне кіно за книжками тьоті Астрід знімають, і діти-актори там нездари, і взагалі – світ добряче паскудне місце, але нехай тьотя Астрід допоможе, що їй, шкода? Коли я читала цього листа, то все не могла збагнути: це як же зірки стали, що воно не опинилося у сміттєвому кошику десь після цього пасажу:

А скоро вийде Еміль. Я сподівалася, що Еміля не зачеплять. Аж ні, його теж зіпсують. Ти не уявляєш, що ти створила.

Продовжувати читання “Сара до Астрід – прийом. “Твої листи я зберігаю під матрацом…”” →

Початок року – то не є початок року, якщо не зробити останній щорічний пост. Улюблені дудли повертаються! Час зібрати в одному місці гуглівську красу, присвячену творчості письменниць з усього світу. То кого ж Гугл вшановував минулого року?

Серед цих жінок були:

• Сожурне Трус – аболіціоністка, втікачка від рабства, зі слів якої була записана автобіографія колишньої рабині

• Сильвія Плат – визначна американська поетка ХХ століття, авторка одного з найпронизливіших романів про депресію “Під скляним ковпаком“

• Бучі Емечета – авторка шістнадцяти романів, одна з найвідоміших у світі нігерійських письменниць

Продовжувати читання “Дудли-2019. Жінки-письменниці та їхні твори” →

Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Продовжувати читання “Цитатник. Софія Яблонська про жінок, яких зустріла в Марокко” →

Поки весь ляльковий світ з ентузіазмом чекає анонсів продовження серії Barbie Inspiring Women (кажуть, там буде Роза Паркс), я нарешті вполювала один з минулорічних релізів. Барбі-Фріда Кало в мене вже є, барбі-Амелія Ергарт підскочила в ціні більш, як в два рази, тому поки що лишається недосяжною, а от хороший цінник на барбі-Кетрін Джонсон таки вдалося спіймати якраз під день народження. Дві ляльки – це не три, але уже видно, що серія в процесі колекціонування.

Результати розпакування та дрібні деталі:

Продовжувати читання “Barbie Inspiring Women Katherine Johnson Doll: трішечки NASA в ляльковій кімнаті” →

Розповідаючи про мій блог, знайомі кілька разів характеризували мене як: “А це Ксеня – людина, яка вміє класно розповідати про гарні книжки”. Мовляв, написати довгий і в’їдливий відгук на книжку, що не сподобалася, – справа недовга і по-своєму доволі приємна. А от коли книжка хороша й хороша очевидно – то вже інше діло. Така оцінка мене дуже гріє довгими зимовими вечорами, але… Але мушу зізнатися: я теж маю цю проблему. Мені дуже складно розказувати про книжки, настільки ідеальні, що до них можна зробити тільки одне зауваження (та й те – технічного характеру), а вся розмова може вкластися в захоплене: “Уаааааааау!”. А проте час від часу треба робити над собою зусилля. От сьогодні й роблю.

“Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію” я прочитала ще минулого літа перед довгими роз’їздами, але так і не встигла тоді про них розповісти. А розповідати є про що, адже це видання увійшло до списку найголовніших книжок мого читацького-2018. Якщо коротко, це збірка міні-біографій 15 художниць різних епох, написаних мистецтвознавицею Бріджит Квінн та стильно проілюстрованих художницею Лізою Конгдон. Якщо дуже-дуже коротко – це ідеальний мистецтвознавчий нонфікшен, як я його бачу. І спробую пояснити це бачення чотирма причинами.

Причина перша: Бріджит Квінн пішла шляхом, що мені неймовірно імпонує. Вона зухвало і з насолодою підважила стару-добру тезу “Мистецтво – це нежіноча справа” і розповіла про художниць, які творили, творять і продовжуватимуть творити історію мистецтва – і саме такого, яким ми його уявляємо за замовченням, і такого, про яке ми ніколи не чули або не замислювались. Характерною в цьому сенсі є історія Юдит Лейстер, яка була написала “найвишуканішу роботу” Франса Галса, але упс, невдобно вийшло, коли правда з’ясувалася.

Причина друга: при всьому цьому дослідниця не пише про своїх героїнь як про “загальнолюдьок”. Вони не тільки Митці, вони ще й жінки – отак просто. Квінн детально зупиняється на трагічній долі Артемізії Джентілескі, на яку багато в чому вплинуло жорстоке зґвалтування; розповідає історію про те, як анімалістка Роза Бонер офіційно отримувала дозвіл носити штани; докладно пояснює, наскільки значущим стало візуальне відображення власного материнства у творчості Паули Модерзон-Бекер; згадує, як Еліс Ніл “лікували” мирним і жіночним шиттям; глузує з того, як про Лі Краснер сучасники висловлювалися в дусі “Страшненька, звісно, але ну нехай…”; коротко переповідає, якою несподіванкою стала творчість пані професорової Луїз Буржуа для середньокласового оточення її чоловіка – та нагадує про інші історії, більшість з яких з художниками-чоловіками просто не сталися би. Можна завжди шанобливо зробити вигляд, що “Високе мистецтво не має статі”, але це не так. А на шляху до мистецтва гендерні перешкоди можуть мати критичне значення.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи. “Неймовірні” Бріджит Квінн” →

Нонфікшен-читання – справа довга і відповідальна, особливо коли йдеться про книжки не для загального розвитку, а для цілком конкретної користі. З іншого боку, між монографією, цікавою вузькому колу спеціалістів, та науково-популярним виданням для середньостатистичного читача є комплект різниць. Але іноді ці різниці змішуються, розплавляються та прикипають до дна каструлі так, що й не відірвати. Отака книжка трапилася мені минулого літа, і читала я її практично півроку. Окей, більшу частину цього часу я її урочисто не читала, лише завдяки героїчному зусиллю не забула на столику у фудкорті аеропорту імені Ференца Ліста, а потім у Києві запхала на далеку полицю і зробила вигляд, що ми з цим ошатним томиком незнайомі. От від слова “взагалі”, пані книжечко, я вас уперше бачу!

Та життя – сувора штука. Днями я витягла стражденне томисько з шафи, змахнула з нього порохи і почала читати, щоп’ять хвилин жаліючись то реально доступним людям, то в месенджер: “Ну, я просто більше не можу!”. Виявилося, що їх просто треба було перетерпіти. Їх – це вступний розділ та розділ “Історіографія та джерела”. Бо змістовна частина цієї роботи – один з найкорисніших текстів у моєму житті, 120 сторінок, густо заклеєних анотованими стікерами, чотири п’ятих з яких можна рясно конспектувати – бо точно ще згодиться. Ця неймовірна книжка – “Колись русалки по землі ходили…” Юлії Буйських – вражаюча наукова робота з етнології, яка невміло прикидається наукпопом.

Схема, за якою я коротко розповідала про “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірини Ігнатенко, наче непогано себе зарекомендувала, то за нею знову і піду.

Трохи про зміст: у передньому слові етнологиня Юлія Буйських пояснює, що останнім часом сфера її наукових інтересів змістилася в бік антропології релігії, але колеги порадили їй створити науково-популярне видання, засновуючись на попередніх дослідженнях “нижчої міфології”. Ідея, без жартів, на мільйон! Те, що зараз продається широкому загалу як “Наша прадавня віра” – у більшості випадків не витримує не те, що наукової критики, але й просто вдумливого прочитання із зіставленням джерел. Власне, у першому розділі “Русалок” дослідниця докладно зупиняється на проблемах синкретичних культів, вторинній фольклоризації (от все ж таки – страшними людьми романтики були, за ними тепер розгрібати й розгрібати), а також розглядає конкретні кейси навроді, що таке “Берегиня” і звідки вона взагалі взялася. Далі науковиця простежує шлях вивчення українського фольклору і нарешті переходить до того, заради чого оце все затівалося – до розгляду жіночих образів в український демонології. Спираючись на численні джерела (від робіт фольклористів ХІХ століття до польових записів самої Юлії Буйських та її колег), учена знайомить з базовим корпусом героїнь української нижчої міфології. Чим знахарка відрізнялася від відьми? Звідки бралися потерчата та за яких умов вони ставали русалками? Хто такі мавки і чи бувають чаклунки вроджені, а чи тільки навчені? За яких умов можна було зустріти свою Долю чи Недолю і що саме П’ятниця робила з порушницями робочих приписів? Яка з виду була Смерть і чи відрізнялася вона зовні від Холери? Як приборкувати ходячих мерців (от розкажіть, розкажіть, що зомбі – це тлєтворний вплив західного кінематографу!) і чи обов’язково “дводушники” мусили шкодити громаді? І це я ще так, коротенько переказала, там ще багацько цікавезного!

Продовжувати читання “А наша відьма супроти вашого чумака! “Колись русалки по землі ходили…”” →

Улюблена щорічна рубрика знову в ефірі! Жіночо-літературних дудлів, як на мій погляд, у 2018 році було небагато (а проте версія “Ксеня зажерлася” теж цілком робоча), зате ті, що були, – воістину на будь-який смак. Протягом минулого року Гугл вшановував пам’ять дуже відомих авторок і, як завжди, прицільно розповідав про менш відомих світовому загалу (а то й просто призабутих) письменниць. Як завжди, спостерігати за тим було дуже цікаво. І, як завжди, серце радісно стискалося кожного разу, коли йшлося про письменниць, перекладених українською, а жадібно – коли чарівні картинки презентували творчість тих, про кого хочеться дізнатися більше.

Тож хто були ці героїні дудлів-2018?

• Вірджинія Вулф. Більше, більше згадок про Вірджинію Вулф, вона того варта! Цікаво, ніхто ще не зібрався видати українською її щоденники?

• Кларісе Ліспектор – відома бразильська письменниця, дещо з малої і “середньої” (повість, тобто) прози якої почало друкувати Видавництво Анетти Антоненко.

• Октавія Батлер – провідна зоря американської чорної фантастики, авторка з букетом Г’юґо, Неб’юл та Локусів, де українські переклади – хто ж його зна…

Продовжувати читання “Дудли-2018. Письменниці та їхні твори” →

Два Форуми знадобилися мені, щоби нарешті вполювати одне з потенційно найцікавіших нонфікшен-видань на українському ринку. Чому з найцікавіших? Бо цікавлюся “повсякденною” культурологією, історією побуту, а моя зацикленість на художніх текстах про життя в тилу за часів Другої світової війни – уже, здається, загальновідома. Тому пройти повз “Життя після окупації: побут киян 1043-45 рр.” Оксани Овсіюк було просто неможливо. “Мій” період, і ще й робота української історикині? Ааааа, хочу-хочу, давайте швидше!

Про книжку загалом

Увага – дисклеймер: “Життя після окупації” – це монографія. От монографія-монографія – з історіографічним розділом, з переліком джерельних баз, з довгим списком літератури і посторінковими посиланнями. А ще – з ретельним аналізом тієї частини джерельних баз, що складають статистичні дані, отже там багато (і нуднувато) про цифри. Увага – дисклеймер-2: наукова коректність і відповідність етикету українських академічних текстів (з усіма характерними особливостями, навроді “також зазначимо”, “згадані категорії”, “таким чином” та розмаїттям пасивних конструкцій) не завадили прочитати книжку практично за день. По-перше, бо дуже цікаво. По-друге, бо поза обов’язковими елементами наукової пташиної мови, авторка має дуже приємний стиль.

(Я про це окремо пишу тому, що лежить он на полиці добряче почата книжка, яку просто не можу змусити себе читати далі попри дуже привабливу тему, бо там офіційно заявлений наукпоп насправді є мало адаптованим для загалу науковим текстом і читати його майже фізично боляче.)

“Сфера інтересів” цього видання – побут киян, яким він був після звільнення з-під окупації і до літа 1945 року. Період дуже цікавий, бо, здавалося, для мешканців найстрашніше лишилося позаду, але війна триває і попереду ще багато випробувань. Основні розділи присвячені легендарному квартирному питанню (включно з поясненнями як швидко і за яких обставин до Києва повертали блага цивілізації aka комунальні послуги) і принципам розподілу незруйнованого житла, організації харчування (як постачання продуктів, так від(роз)будови системи общєпіта) та відновлення забезпечення товарами повсякденного вжитку: від одягу до меблів. Читати все це дуже цікаво, робота направду класно структурована, а обсяги опрацьованої інформації змушують тремтіти від лячного захвату (друзі кажуть, що в київських архівах дуже холодно). Єдине, чого мені не вистачало – то це прямої мови, бо тема така, що воно аж напрошується. Трохи посилань на его-документи тут є, але не вони були основним джерелом, і розподілені цитати очевидців нерівномірно.

Продовжувати читання “Цитатник. Оксана Овсіюк про побут киянок після окупації” →

Наприкінці минулого року я писала про монографію “Жінки в традиційній українській культурі” Оксани Кісь, мовляв, “такий матеріал би в руки маркетингово розкачаного видавництва навроді КСД – чисте ж золото, а не матеріал”. Минуло кілька місяців і (+25 до віщунських скілів) КСД анонсувало збірку статей з жіночої історії під редакцією Оксани Кісь. Бінго! – сказала я і побігла купувати, як тільки “Жінки” з’явилися у продажу.

І це правдешній скарб для домашньої бібліотеки, з якого хочеться ніжно здувати заблукалі порошинки та якнайхутчіш познайомити з тими небагатьма книжками-товаришками, що їх маю. Наукпоп з гендерних студій у нас не так вже й часто видають, а коли це ще й жіноча історія на українському матеріалі, то хочеться бігти й хапати, поки дають. І недаремно, треба сказати, вхопила – дуже вартісне вийшло читання. Хоча й нерівне.

Дисклеймер: фахово рецензувати подібне видання мені не дозволяють ані підготовка, ані совість. До того ж в половині випадків довелося лізти би в методологічні хащі, а це жанр, що більше пасує довгим посиденькам за вже третьою чашкою чаю (ну є в домі історик, що ж поробиш), а не короткому відгуку. Тому я трохи розкажу про збірку крізь призму якраз “популярного” прочитання і поділюся своїм топ-5 розділів.

Здається, “Українські жінки у горнилі модернізації” ніде напряму не називаються збіркою статей (та й статті, як я вже казала, тут звуться розділами), хоча фактично якраз нею і є. Ну, окей. Не-збірка складається з 11 розділів, де репрезентуються різні аспекти жіночої історії з другої половини ХІХ і до середини ХХ ст. Жіноче життя в традиційному суспільстві (власне, витяг з тієї самої монографії); боротьба українок за освіту на теренах двох імперій; суспільна активність жіноцтва за часів Першої світової війни; роль та місце жінки у ранньорадянському дискурсі; політична боротьба галичанок у міжвоєнний період; жіночий досвід виживання у найстрашніших суспільно-політичних катастрофах 20 століття – Голодомор, Друга світова, ГУЛАГ – не-збірка охайно минає всі ключові віхи, що тільки можуть спати на думку, коли йдеться про певний історичний період. Робить вона це, правда, трохи нерівномірно, але на те є причини, зокрема – неоднаковість досвіду за умови проживання в різних країнах.

Продовжувати читання “Скарби книжкової шафи: “Українські жінки у горнилі модернізації”” →