(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Продовжувати читання “Чи є життя після війни? “Руїни бога”” →

/Замість дисклеймерів/ У мене доста складні стосунки з текстами Енн Тайлер – і то зважаючи, що читала я їх небагато. Але є між нами якийсь дивний світоглядний розсинхрон. Це ніби гостювати у малознайомих, але дуже привітних людей: тебе всаджують за стіл, не питаючись насипають в тарілку щось їстівне, але не оптимістичне, ти це чемно з’їдаєш, дякуєш, дивлячись в тарілку, і швиденько втікаєш. Неґречне: “Знаєте, я такого взагалі-то не їм!” – краще проковтнути разом із першим кусником. Люди ж старалися! От і тут майже теж саме. Ні-ні, я таке читаю… але не таке, не настільки таке, не в той бік розгорнуте і не для того.

Найсвіжіший на сьогодні роман Енн Тайлер (як не рахувати участь в проекті Hogarth Shakespeare із переспівом “Приборкання норовливої“) не лише нагадує про її власні класичні твори, але й чимось невловимо схожий на ще один бестселер – тільки попереднього книжкового сезону  – “Іди, вартового постав” Гарпер Лі. Схожий олдскульністю, старомодною розважливістю, якимись класичними прийомами та образами і схильністю розв’язувати конфлікти методом “Якось воно буде”. Але є нюансик. “Вартовий” – це давній рукопис, з якого поздували порохи. “Блакитне мереживо долі” – текст, написаний у 21 столітті і такий, що ніби апелює до сучасних реалій. Здебільшого якраз “ніби”.

А у 1936 році Джуніор закохався у будинок.

Ні, спершу, вочевидь, він закохався у свою дружину, тому що на той час він уже був одружений, його жінку звали Лінні Май Інман. Але він ніколи не розповідав багато про неї, тоді як про будинок на вулиці Боутон міг говорити годинами без упину.

Колись талановитий тесляр та дизайнер-самоук Джуніор Вітшенк побудував будинок для чужої родини і доклав певних зусиль, щоб він став його власністю. А щастя своє побудувати на чужому незначному нещастячку було не дуже складно: бізнес Джуніора пашів здоров’ям, донька вдало вийшла заміж, син знайшов собі не настільки блискучу партію, але мав з дружиною четверо дітей – програма побудови Родинного Гнізда (з усіх можливих великих літер) завершилась успішно. Але історія та реальність – дві несправедливі подружки. Минуло кілька десятиліть, і от уже Джуніор та Лінні Май давно в могилі, їхні діти – літні й нездорові люди, а внуки нівроку виросли – от тільки величезний будинок-маєток без кондиціонерів, але з пихатим ґанком їм більше не потрібен. У них свої життя і свої проблеми – місцями навіть кучеряві.

Продовжувати читання “Дім та його люди. “Блакитне мереживо долі”” →

Зі святом, сестри! Гарних нам текстів – написаних для нас, про нас і заради нас.

Не можу втриматися й не повісити це фото замість листівки. Дуже його люблю і до свіженького перевидання від Основ пасує.

Вважатимемо, що пані Симона приєднується до побажань.

Ті давні дні

Не дійсністю здаються, а сновиддям.

Та в пам’яті я дещо зберегла.

Зимові подорожі – річ прекрасна, але де в чому страшна. Залежність від погоди, необхідність тягати на собі кілька кілограмів одягу/взуття, вибудовування маршрутів з огляду на те, а де кожну годинку-півтори можна випити чаю – є трохи недоліків. Але серед них ніщо так ефективно не підгодовує параною, як вічнозелене: “Той чувак на мене чхнув! А раптом у нього грип, я не хочу грип!”. А тут іще ВООЗ майже кожного року знайде, чим порадувати. Веселі дні першої “каліфорнійської” зими для всього світу трохи призабулися, але кожного холодного сезону повертається улюблена гаряча тема: рано розслабилися, люди 21 століття, ви ще отримаєте свою “іспанку”, тільки наступного разу вона буде страшнішою!

І рівно оцій оптимістичній темі присвячено (пост)апокаліптичний роман канадської письменниці Емілі Сент-Джон Мандел. Уявіть собі надзвичайно вірулентний штам грипу: захмарна контагіозність, інкубаційній період в кілька годин, середня тривалість гострої фази – дві доби, смертність 99,9(9) відсотків. Тобто, власне “іспанку” в кубі, помножену на сучасні комунікації – міжконтинентальні перельоти, громадський транспорт та інші способи зібрати багато людей в одному приміщенні. Ласкаво просимо до “Станції Одинадцять” – книжки, де майже все людство вимирає на перших сторінках. А ті, що лишилися…

А ті, що лишилися, живуть серед уламків цивілізації маленькими комунами, що дуже сторожко ставляться до незнайомців. Хоча Мандел охоче вдається до флешбеків, в яких описує перші тижні та роки після Колапсу, вона не приділяє великої уваги руйнації світопорядку. Людей майже не лишилося, серед тих, хто вижив – забагато дітей та підлітків, підтримувати інфраструктуру нема кому, бензин, авіаційний гас, антибіотики та інші приємні залишки минулих часів скінчилися доволі швидко, в містах жити неможливо, а людей зі зброєю краще уникати, хоча, здається, більшість з них патрони вже використали, але арбалети та ножі ніхто не скасовував. Триває Двадцятий рік по Катастрофі, життя вже стало спокійнішим: найбільш буйні перебили одне одного, схильні до тоталітаризму (релігійного в тому числі) вже організували свої осередки, які інші оминають двадцять п’ятою стежкою, мисливці полюють, хлібороби вирощують, що виростять, оптимісти “перевинаходять” верстати для друку газет та поширюють чутки, що, ніби, десь ціле місто освітлює себе електрикою! І оцим атомізованим, небезпечним, але не сказати, що таким вже антиутопічним світом їздить “Мандрівна Симфонія” – трупа музикантів та акторів, що грають Бетховена та Шекспіра. Чому Шекспіра? А кого ж іще?

Продовжувати читання “Світ новий оцей. Station Eleven” →

На межі загальноканікулярного режиму та загального мені чомусь закортіло повернутися до призабутої рубрички “Книжкові теревені”. І поговорити сьогодні про такий збоченний варіант вішлисту як “Книжки, яких ще нема”. Упевнена, що цей омріяний список існує в усіх читачів. Я – не виключення. А ще щонайменш один раз в моєму житті книжка з такого списку зненацька матеріалізувалася: я була певна, що вона є в українському перекладі, тому гордо ігнорувала російський, але після року пошуків з’ясувалося що “Ні, нема”,  а ще за півроку з’явилася звістка, що таки буде. Намріяла… Тому зараз вирішила скласти собі невеличкий списочок, щоб потім було з чим у руках висувати претензії до ноосфери.

Оскільки “книжок моєї мрії” у мене, як подумати, кілька сотень назбирається, вирішила обрати лише три категорії тих “мрій” і вписати до кожної по п’ять книжок, яких так не вистача.

Категорія перша – недоперекладені книжки

З огляду на особливості розвитку вітчизняного книжкового ринку їх таких багато. На фото – прозорий, як дистильована водичка, натяк.

Мрія 1 (глобальна): любе Видавництво Старого Лева! Чудова Діана Вінн Джонс була доволі плідною письменницею, яка лишила по собі десятки захопливих та яскравих романів, повістей та оповідань. Але навіть якщо не говорити про десятки, не згадувати про класний “Болиголов у вогні“ і красномовно мовчати в деяких інших випадках, не можу не нагадати: про чарівні замки була трилогія. Так, у “Мандрівного замку Хаула” та “Повітряного замку” є продовження – непряме, але важливе для світу, створеного авторкою. Ну видайте, ну будь ласочка!

Мрія 2 (на півдорозі до ствердження): іншим знаковим циклом, що його цього разу в НК-Богдан полишили напризволяще, лишається Земномор’я Урсули ЛеҐуїн. Тут, правда, є нюанс: перевиданням завідує КМ-Букс, і вони, ніби, анонсували цикл повністю (йєп, там шість книжок, не чотири). Але після сольного виступу перекладача про “скуйовджене пір’ячко”, я щось вже не впевнена, що на останні книжки з циклу дійсно варто чекати… Дорога світобудово, коли я жартую про “закриття гештальтів”, я маю на увазі не це.

Мрія 3 (майже безнадійна): і ще одне привітаннячко НК-Богдан. У скороченій та відцензурованій формі воно звучить приблизно так: “Мені так хотілося порадити людині продовження Оксфордського циклу, але ж його не збираються перекладати!”. Кулуарні звістки про те, що видавництво незадоволене продажами неймовірно прекрасної “Книги Судного дня” і не планує друкувати переклади Конні Вілліс надалі, роблять мені нестерпно боляче. Жива класика, одна з найцікавіших (і найтитулованіших) американських фантасток, найкраща серія про подорожі в часі серед усього, що я читала… Як це – не видавати?

Мрія 4 (мені не горить, але чому б і ні): а цього разу вітання полетить до КСД, який такі штуки дуже любить. Мені щастило, я поки що всерйоз не встрягала, та ризик з’явився-таки разом з “Містом кісток” Касандри Клер. Це ненайкращий зразок підліткового урбан-фентезі серед читаного, але взнати, що там буде далі, хотілося б. От просто зараз стартував другий сезон серіальної екранізації, а друга книжка де?

Мрія 5 (згорів сарай, гори і хата): шукаючи трилогії для участі в книгоманському челенджі я майже спокусилася “Лексиконом демона” Сари Різ Бреннан. Майже, бо українською (ніколи такого не було, і от знову) видані лише дві книжки. Я не горда, третю можна й англійською, як припече, але ж тенденція, тенденція не радує. А, герої тут вчергове – НК Богдан.

Категорія друга – неперекладені книжки

Скоротити весь список до п’яти позицій – це негуманне заняття, але спробую. Просто вкажу те, без чого життя мені не миле от зараз, бо насправді таких книжок дуже багато.

Продовжувати читання “Надрукуйте мені книжку! Неіснуючі видання, які страх-як-хочеться прочитати” →

Географічний аспект читання – це ще один момент, на якому мене минулого року спіткали дрібні невдачі. На рекорди я й не претендувала (на відміну від 2015-го), але все одне – мапа вийшла якась надто біла. Додалося кілька порівняно екзотичних країн, зате прогалики намітилися там, де не чекали – замість Фінляндії, Бельгії, Італії – країн, що потрапляли до списку читаного щороку. Жодної країни з Центральної Америки, нічого магрибського, мінімум далекосхідного не діло це, не діло.

Отаке.

My Reading List has been to: Armenia, Argentina, Austria, Australia, Brazil, Belarus, Canada, Switzerland, Chile, People’s Republic of China, Czech Republic, Germany, Spain, France, United Kingdom, Georgia, Croatia, Ireland, Israel, Iran, Iceland, Japan, Malaysia, Nigeria, Netherlands, Norway, New Zealand, Pakistan, Poland, Russia, Sweden, Slovakia, Turkey, Ukraine, United States, South Africa.
Get your own travel map from Matador Network
Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Географія читання” →

Оує, я повернулася до Києва і буду потроху підсумовувати рік, що майже минув. Але робити якісь практичні узагальнення – це якось не по-нашому. По-нашому – розповідати про провтики, дрібні негаразди, приємні відкриття та цікаві цифри. Перший пост із серії більше стосуватиметься отих “провтиків та негараздів”, бо цього року я влізла в кілька челенджів і дізналася дещо нове і сумне про власні читацькі звички. Ну, або – якщо чесно – не нове, просто переконалася, усвідомила і буду тепер із цим жити далі 🙂

Дещо нове №1: як і підозрювала, абсолютне фіаско живе саме там, де й конкретні списки книжок до прочитання. У січні я склала короткий список з гостей “Полички нечитаного” і заприсяглася, що неодмінно прочитаю, бо інакше соромно буде. Кгхм.  Мені соромно, я прочитала лише третину, хоча збиралася героїчно долати все. Не змогла, просто не змогла, бо самий принцип бісить: як це, такі вузькі межі? Але принаймні один масштабний довгочитай пішов в минуле – влітку вдалося дожувати “Дим та дзеркала” Ґеймана (і це було шосте літо жування цієї збірки).

Продовжувати читання “Читацький 2016-й. Виклики та челенджі” →

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

Продовжувати читання “#DarknessFALLs. Сезон завершується” →

Від Форуму, до якого я завзято збирала відомості про новинки, минуло вже майже три місяці. Гадаю, вже час формулювати новий вішлист. Тим паче, що він буде чесним вішлистом. По-перше, свята вже на порозі, а кращий подарунок – це книжка. По-друге, у мене все одне рецидив мораторію на купівлю паперових книжок, тому тут я сама собі не конкурентка.

Вішлист цього разу вийшов якимсь аж надто строкатим. І в жанровому сенсі, і навіть в… часовому? Адже тут є книжки, які вийшли до Форуму, а я їх просто не помітила. Але також частина видань – це лише анонси, в кращому випадку відкриті до передзамовлення. Проте традиційно – хочу все.

Ну, от наприклад, хочу тепла, а тепло останнім часом у мене асоціюється з фільмами/серіалами/книжками про Африку. Одна така книжка має ось-ось вийти – роман на документальній основі, присвяченій доньці місіонерів фермерів, якій закортіло літати (ура, Санта приніс книжку! – а тут пост про неї).

Схоже, африканська тема Нашому формату добре зайшла. Але не лише вона. Видавництво вперто торує шлях до вузького кола моїх фаворитів – тобто таких, що найкраще потурають моїм трохи екзотичним смакам. Останній рік пройшов під знаком: “А що сталося, що НФ видає стільки цікавезного жіночого фікшену?”. Не знаю, хто добирає ці проекти, але цим людям треба відправляти вітальні листівки. Чого це мене так розпирає? Селесте Інґ виходить українською!

“Несказане” – це з тих випадків, коли я переконую себе, що ось-ось прочитаю цю книжку англійською, бо якжеж можна таке не прочитати (і йду читати щось фентезійне). А тепер і гострої необхідності нема. Фух. (Не втрималася, передзамовила, і навіть мораторій на закупівлі не завадив – пост про книжку)

Продовжувати читання “За два тижні до Різдва. Останній вішлист 2016 року” →

Фух, відгриміло, проголосували. Як каже постер, цьогоріч книжки-номінантки зібрали більш як три з половиною мільйони голосів (тихенько помріяла про репрезентативну читацьку премію в Україні, але до GCA теж є питання якраз по лінії репрезентативності). Енівей, місцями результати передбачувані до сліз, але в інших випадках подивитися на них було справді цікаво. Ну і вже можна укладати собі список гостромодного читання на перші місяці 2017 року. А заразом – влаштувати маленький тоталізатор: як гадаєте, що з високорейтингових переможців/номінантів ризикнуть видати українські видавці? Кінга не рахуємо, він уже є.

Номінація “Художня література“: цього року перемогла чергова родинна драма з трилер-елементом за авторством Ліян Моріарті (як її ім’я передає КМ-Букс, що взялися за один з попередніх романів). Truly Madly Guilty я не розглядала, як серйозний варіант на почитати, але чому б і ні. Утім всі мої фаворитки мотиляються в кінці першої десятки. А Girls – роман про дівчат-підлітків в секті Менсон-стайл, що я вірила в їхню перемогу, посіли лише третє місце.

Номінація “Детективи/трилери“: минулорічна сенсація, коли Короля забила, як мамонта “Дівчина у потягу“, не повторилася. На першому місці – “Кінець зміни” Стівена Кінга (треба вже хоча б “Містера Мерседеса” прочитати). До речі, на третій сходинці зупинилася та сама Рут Веа, яку почали видавати в Нашому форматі – а книжка, зрозуміло, інша.

Номінація “Історичні романи“: знову ж таки, без сюрпризів, хоча… Тут читачі ГудРідз вирішили солідаризуватися з National Book Award. Перемогла “Підземна залізниця” Коліна Вайтгеда. Оцю книжку справді хотілося б побачити українською. Між тим, Lilac Girls, до яких я ставилася з обережним оптимізмом, посіли аж друге місце. Круто для дебюту.

Продовжувати читання “GoodReads Choice Awards 2016. Чарівна двадцятка (та мої нещасливі фаворитки)” →

(Спонтанний пост-славослов’я про чужі маркетингові стратегії)

Сьогодні я розпаковувала свою першу барбі з нестандартною фігурою і подумала: йой, але ж мені дуже подобається те, що протягом останніх двох років започаткували та продовжують робити маттелівці! Нагадаю коротенько:

• вони урізноманітнили етнічний склад базових ігрових лінійок. Уже багато років, з глибоких вісімдесятих, в майже кожній великій компанії ляльок були різні подружки Барбі – чорна, латиноамериканка, азіатка, але не обов’язково одночасно. Цього принципу Маттел чемно дотримувався десятиліттями, але нещодавно щось десь прорвало, і з минулого року отаких диверсифікованих ляльок стало значно більше – і одразу великим гуртом. Для цього дизайнери постирали порох з молдів (типів обличчя), які давно вже не використовувалися, запустили в ігрову лінійку ті, що вважалися переважно колекційними, плюс до всього – наробили нових і то дуже класних (про початок цієї кампанії я якось писала);
• поціновувачам шарнірів вони виписали тих шарнірів із запасом. По-перше, створили лінійку Made to Move (22 шарніри – гнучкість, наближена до БЖД і багатьом ігровим лялькам до того незнайома). По-друге, почали випускати більше напівшарнірних чи шарнірних колекційних ляльок (тут вже думки любителів розійшлися, особливо, коли ошарнірили сілкстоун – одну із найдорожчих ліній, які робляться з особливого “порцелянового” пластику і раніше були ляльками-статуетками, в яких нічого не гнулося).
• а ще взимку в базову лінійку ігрових ляльок Fashionistas на додачу до original дизайнери Маттел виписали tall, petite та curvy – і про це писала ще з анонсів.
• ну й нарешті нудотна епоха рожево-бузкового, здається, відходить, що не може не радувати.

Стільки новацій протягом фактично півтора років трохи лякали – здавалося, що така радість ненадовго. Але переглядаючи анонси на наступний рік, я помітила, що ніхто наразі не зупиняється – навпаки, варіацій використання свіжих маркетингових надбань стає більше. А це означає, що більшає цікавих ляльок – і вони готові повоювати з думкою “Та ті барбі всі однакові!”.

Під катом трохи тенденцій-анонсів з картинками.

Продовжувати читання “Нові горизонти: оновлені формати Барбі на практиці (та в картинках)” →