(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Я вже якось писала, що конкретної дати перезапуску у новому форматі цей блоґ не має (відбулося це десь між кінцем березня та початком квітня минулого року), але початок весни – чудова символічна дата (і заразом велике болгарське свято). Кращого годі й шукати, тому урочисто проголошую Vaenn’s Day.

Від часів оновлення у цьому блоґу з’явилося близько 130 постів.

Трійця найпопулярніших це:

• про критерії поповнення читацьких вішлистів;
• про два історичні романи українських письменниць, в яких події відбуваються за часів Другої світової війни;
• про методичні матеріали до “шкільно-класичного” видання Ольги Кобилянської, що пропонують школярам подивитися на спадок письменниці і з феміністичної точки зору також.

Найпоширенішими теґами виявилися: загальночитацькі практики, читання за життє, історичне читання та фентезійне читання (тут усе логічно).

Найкращу рекламу я влаштувала ГудРідз (завдяки посиланням на профілі книжок), Вікіпедії (скромний, але постійний трафік для статті про тест Бехдель – та цим можна пишатися!) та ІМДб. А мене найбільше любив Фейсбук (лев’яча доля переходів), ЖЖ та дружній блоґ Етажерка, чий пост про бук-блоґерів (дякую, Ксеню!) суттєво змінив статистичне “обличчя”.

Цілі на найближчі місяці: встановити хоча б якусь притомну періодичність між умовними рубриками, трохи більше писати про фільми чи серіали, трохи частіше робити оглядові пости, для яких книжки будуть відбиратися за якимсь цікавим критерієм (навроді оцього – про піонерські книжки). А ще – прочитати томисько Women in England, 1760-1914: A Social History (цікаві факти з нього я пощу на Фейсбук-сторінці з хештеґом #‎reading_women_in_england_1760_1914‬ – долучайтеся, має бути цікаво!). Також готова приймати замовлення на відгуки (списки книжок, які я читала або хочу прочитати можна подивитися у ГудРідз-профілі, але якщо читано було давно – докладну розповідь не гарантую).

І ще одне: друзі, хто багато тут коментував – стережіться: можете найближчими днями отримати отакий лист щастя:

Продовжувати читання “Прийшла весна та перша річниця” →

Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

Продовжувати читання “Дочитайки. Дев’ять книжкових циклів, які було б класно догризти-таки до кінця” →

Жага няшності часом змушує передивитися свої читацькі плани на найближче майбутнє (а англомовні книжки – це той випадок, коли я цих планів все ж таки дотримуюсь). Чи то зменшення кількості вживаного цукру посприяло, чи в усьому винний голосний анонс “Гордості і упередження і зомбі“, але мене потягло на остеніану із чимось _таким_. А _таке_ спритно знайшлося в доробку письменниці з моєї річної гарячої десятки.

“Нотки молока й меду” – це плюс-мінус стандартний “регентський” любовний роман із розлитою текстом відчутною повагою до JA (ага, і численними алюзіями – в тому числі, на рівні персонажів) та стандартизованим сюжетом, що дбайливо відтворює основні кліше. Але, по-перше, тут це не баґ, а фіча: я – не остенітка, так, скраєчку стою, але деякі речі оцінила. А, по-друге, це все ж таки пристойне кантрі-фентезі (що його англомовні частіше звуть “доместік”) із однією з найцікавіших реалізацій “міноритарної” магії, що мені зустрічалися останнім часом.

Загальновідомою істиною є те, що кожна юна леді, яка мріє укласти гідний шлюб, має кохатися у витончених мистецтвах: живописі, співі, ґламурі. Міс Джейн Елсворт уже 28, вона негарна, не має привабливого посагу, зате має сестру, що легко затьмарює plain Jane. Але міс Елсворт завжди є бажаною гостею на будь-якому суаре, пікніку чи вечері. Міс Елсворт надзвичайно обдарована: її акварелі чудові, її голос дуже милий, а з пасмами ґламуру вона вправляється краще за будь-кого в їхніх околицях. І навіть модний (і дуже похмурий) професійний ґламурист містер Вінсент знаходить обдарування міс Елсворт такими, що інтригують.

Продовжувати читання “Ґламур як мистецтво. Shades of Milk and Honey” →

Якось так цікаво вийшло, що серед ізраїльських письменників на моєму читацькому шляху траплялися переважно бронзові класики, ну й, зрозуміло, здебільшого вони є чоловіками. А тут несподівано набріла на порівняно свіжу – 2005 року видання – книжку, написану жінкою. Анотація стверджує, що Сара Шіло є відомою дитячою письменницею. Повіримо їй на слово, адже про авторку вікі-статті існують лише в двох версіях – куца німецька (ну добре, хоч так!) та на івриті.

Отже “Гномы к нам на помощь не придут” (схожим чином назву роману переклали на більшість мов видання, а от англомовна відбилася від отари, і я її не схвалюю – тому слаґ німецькомовний) – перша доросла книжка Сари Шіло, є драмою про сім’ю, що ледве тримається купи після смерті батька-годівника. Мати Симона перебуває в депресії багаторічної витримки, старші діти – Кобі та Еті крутяться, як можуть – перший вже працює, друга – глядить молодших; середні – погодки Іцик та Дуді – впритул підійшли до перехідного віку (тм) і створюють проблеми; молодшим жеж – Хаїму та Ошрі – лишень п’ять рочків, вони народилися після смерті батька і мають дуже химерне уявлення про будову власної родини. А гноми? А гноми не прийдуть і не допоможуть навіть із дрібними господарськими справами, наполягає одна з героїнь. Де ж від них більшого чекати?..

Маємо майже повний комплект компонентів для соціальної прози – бідність, обмеженість можливостей, неповносправна дитина, неможливість отримати подальшу освіту, складні підлітки, дрібний кримінал – хіба що домашнього насилля в цій сім’ї, що шкандибає на всі ноги, нема. Зате живуть вони на півночі Ізраїлю десь так наприкінці 1970-х чи то на початку 1980-х. Що це означає, багатьом українцям тепер неважко уявити (так, це ще один дрим-кейс для наших видавництв): сирена прогавкує попередження й треба хутчіш бігти у бомбосховище, бо через кордон з Ліваном вже летять ракети-“катюші”.

От на такому тлі Сара Шіло розливає густі потоки свідомості п’ятьох старших персонажів. Більшість з них – люди, не сказати, що приємні; у кожного – своя правда, свої інтереси, своє бажання, своє уявлення про те, яким має бути родинне життя. А головне – свій шлях ескапізму, якими герої вже далеченько зайшли.

Продовжувати читання “Нечуйні гноми, обстріли та інші біди осиротілої родини” →

Як і багато хто з тих, що несамовито кидається на всі перекладені новинки, із прозою німкені Юдіт Германн я познайомилася чи не десять років тому. У 2007-му “Фоліо” видало другу за номером збірку з її прозового доробку – “Нічого, крім привидів”. Ну збірка й збірка, от тільки одне з тамтешніх оповідань міцно врізалося в пам’ять: короткий текст про меланхолію перебування в Тромсе, яке за масштабом впритул наблизилося до відвідин Лімбу. Але це особисте: з усіх кліматично-географічних особливостей життя в якихось місцинах полярна ніч лякає мене чи не найбільше… Так про що я? А! Про те, що перекладена ще у 2013 році чергова книжка Германн – цього разу повість, хоча все ж таки в новелах, дошкандибала до мене лише оце зараз.

Анотація до “Аліси” була поблажливою і обіцяла, що ця книжечка є “оптимістичнішою й світлішою за попередні”. З огляду на анонс сюжету:

“Аліса” – книга відомої німецької письменниці Юдіт Германн – це текст про життя, яке слід пристосовувати до усвідомлення чиєїсь смерті, щоб розібратися у собі, згадати все важливе і, зрештою, збагнути, що життя триває.

– повірити в це було складно. От тільки повість, яка починається реченням: “Але Міха не помер”, – і в кожній своїй главі презентує чиюсь загибель, і справді виявилася не настільки болісним читанням, яким могла би стати.

Аліса – звичайна жінка під сорок, про яку ми нічого напевно не дізнаємося. Крім того, що навколо неї помирають люди. Ні, Аліса – не серійна вбивця, не янгол смерті і навіть не провидиця, просто звичайна жінка, з якою трапляються звичайні речі. Усі люди смертні: хтось (за класиком) раптово, хтось – повільно й тяжко, а хтось вже сорок років спочиває на цвинтарі та комусь цей факт не дає спати спокійно. От і Аліса вчиться жити поряд із чужою смертю, проживати й переживати її.

Попри непросту тему й розмаїття тригерів ця маленька книжка, може, й не оптимістична, але справді світла. Нейтральність Аліси як героїні ніби нишком пропонує вдягнути на себе її ролі, порівняти з власним досвідом, влаштувати собі умоглядну репетицію “А як воно, коли отак”. І водночас Юдіт Германн розчісує цю страшну для сучасної людини тему, сплітає з неї косу-змійку й зав’язує кільцем. Смерть навколо нас, смерті не уникнути, смерть болюча, але нормальна. Миттєвому сприйняттю цього вічного мотиву моя читацька уява шалено опиралася. Але письменниця заходить з різних боків, пропонує різні сценарії, звертає увагу на різні емоції й почуття – і якоїсь миті майже переконує. В “Алісі” смерть не просто обов’язкова, вічна й плинна. Вона ще й якась проста й така побутова, що в чомусь – по-блюзнірськи затишна.

Спершу вона думала, що це нечувано, говорити з Ріхардом про його власний похорон, але замість цього все вийшло дуже природно. Нічого нечуваного. Ріхард сказав, що йому би хотілося, аби труну несли друзі, а не гробарі. Щоб не було священника, цитат, а якби на дворі була хороша погода, то це було би чудово. Марґарет записувала все у записник. Кому слід подзвонити, хто має прийти і щоб ні про кого не забути. Їжа на поминках, канапки зі сливовим варенням, котлети і пиво.

– Так ми і зробимо – пообіцяла Марґарет. – Так ми і зробимо, Ріхарде, це буде дуже гарний похорон.

“Отаке”. І якоїсь мірою ця повість є вправою не лише з емпатії, а й з просвітлення. Мені до справжніх глибин наших висот тут далеко, але я вдячна Юдіт Германн за таке емоційне “тренування”.

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →

Не можу сказати, чи люблю тревелоги, просто тому, що, мабуть, надто мало їх читаю. У споконвічній боротьбі нонфікшену зі злом з худлом останнє завжди переможе. А ще й, цитуючи фейсбучик: “Найскладніше під час читання тревелогів про місця, де вже була, – витрусити з голови _свою_ версію”. Тому почитати книжку Галини Пагутяк про коротку стамбульську подорож було цікаво, але – водночас – моторошно. І це майбутнє моторошно я добряче недооцінювала.

Традиційним тревелогом “Ура, побігли!” цей “Новий рік у Стамбулі“, власне, не є. Ні, в тоненький книжці є Стамбул, і там його чимало. Але це незвичне, незатишне, чуже місце, в яке оповідачка не встигає “вписатися” (та й не сказати, що того хоче). Тож маємо місто як тло і щільний потік тривожної свідомості, що малює на тому тлі сірі дощові візерунки. З певної точки зору, це форсовано некомфортний для читання текст. Почувалася, ніби мене силоміць запхали в чужу голову, я там забилася в якийсь дальній куточок, мені незатишно й незручно (в етикетному значенні цього слова), але варто лишень чемно випасти на лірично-героїчну хвилю і зробити вигляд, ніби все нормально, як сувора реальність однією-двома фразами знову виштовхує під софіти тієї чужої свідомості – “Нє-нє, сонечко, не сховаєшся, тут все про справжніх людей!”.

Отже: щиро, до зніяковіння правдиво, депресивно. Не в сенсі навіювання поганого настрою, а буквально – маємо тут ще й метафоризовану, звісно, але вкрай конкретну й переконливо чесну розповідь про депресію, якою вона є в немолодої й небагатої жінки-письменниці. Ну, можна узагальнити до “людини творчої професії” , але тут відверто проговорюється немейнстримний (як на нашу літературу) досвід.

Та все ж найцінніше, мабуть, – це можливість поглянути на знайомі місця чужими очима. Очима людини з нетаким досвідом, інакшими проблемами (які часом роблять дивний фінт і перетворюються на загальнозрозумілі), здатністю робити незвичні узагальнення (ага, і виштовхувати читачку-мене із зони комфорту палюче безапеляційними судженням-батогами, від яких можна печивком вдавитися) та бачити поезію не там, де очікуєш її знайти. Я вже не кажу, наскільки… корисно чи шо?.. спостерігати за плинністю поняття Інакшості в цій документальній повісті. Текст-калейдоскоп, потруси – і вже склалася інша картинка відчуження: туристичного-соціального-родинного-політичного-культурного-позакультурного-етнічного-нейро(не)типового-творчого-економічного-якоюсь мірою навіть екологічного – коротше кажучи, обирайте на свій смак і розсуд. Няшно-затишним (хоча тут є котики!) “Новий рік у Стамбулі” жодним чином не назвеш. Але це було корисно-цікаво. Пішла думати, бо є про що. Заразом – це чудовий привид перетрусити в голові “свій” Стамбул – сонячний, солоний, просякнутий запахом бубличків та зів’ялих троянд, галасливий, яскравий і такий, куди хочеться повернутися у будь-яку мить. Але Босфор в ньому також є.

 

Сабж короткий, що той лютий. Але зафіксувати свіжеобіцяне треба, хоча дещо з цих книжок вийде лише в березні. Просто наступний вішлист буде “під Арсенал” – красивий й розлогий, сподіваюся.

Хоча ті сподівання трохи засмутилися. Участь (навіть така куца, як моя) в #bookchallenge_ua змусила нарешті розкрити очі й побачити неприємне: українські видавці мене не люблять 🙂 Основні поклади мого читання складає сучасна перекладна література. Так от: з перекладами книжок, написаних жінками – і то не лише стандартно-мелодраматичних, а цікавого мейнстримного та преміального сегментів (я чемна, я мовчу про цікавезні sf&f останніх десяти-п’ятнадцяти років чи ті ж таки “жіночі” модні скандинавські та британські детективи) – все дуже-дуже сумно. Своєрідним зрізом може попрацювати перелік пропозицій, поданих із надією на державну підтримку за програмою “Українська книга”. Із дитячою парафією там ще все більш чи менш пристойно (“Астролябія” думає видати Беатрис Поттер!), із дорослою – сум і зубожіння. Нє, цікавих проектів вдосталь (переглядаючи те, що запланувало собі “Фоліо”, ледь слиною не вдушилася), але щось воно трохи не те. Збиратиму на пам’ятник тим видавцям, які насміляться видавати українською хоча б Етвуд! Та де там.

Але годі про сумне. Здається, у мене майже з’явилося улюблене маленьке видавництво. Бо “Видавництво Анетти Антоненко” обіцяє одразу дві класні книжки.

Збірку Ісабель Альєнде (уже маю книжечку)…

… та чудовий маленький роман Кларісе Ліспектор.

Фух, хоч десь щось зрушило!

Продовжувати читання “Останній вішлист зимового сезону” →