Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Продовжувати читання ““Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри” →

Високий сезон формування річних обіцянок у розпалі, і в книжкових блогах найпопулярніша тема – читацькі плани на цілий рік. У моєму випадку писати такі плани – справа абсолютно безнадійна. Я вже перевіряла: прочитується максимум третина з обов’язкового, бо за горизонтом точно майорить щось цікавіше та актуальніше. Тож мені можна спати спокійно. Хоча…

Еврика! В одному з можливих форматів ідея все ж таки вигляда життєдайною! Вирішила зібрати стосик книжок, через вперте нечитання яких мені вже соромно. Йєп, йдеться про давні (й не дуже) паперові запаси. Якісь з цих томисьок купувалися навмання, й потім  під них не знаходився годящий настрій. Інші – вже розпочаті й закинуті. Дещо – кілька років як. Ще інші – мастрид, перед яким я ніяковію трохи… Ну а щоб не виникла спокуса ігнорувати цей страшний подразник – беру не дуже страшну кількість. По одній книжці за місяць – це майже елегантно.

Що ж там на мобілко-фото?

Продовжувати читання “To-Read-List 2016. 12 книжок, не-прочитання яких я собі не пробачу” →

Із героїчними зусиллями та допомогою Тієї-Таки-Матері затягла ці галери у порт. Не знаю, чому на останніх етапах було так важко і постійно хотілося читати те, що геть не відповідає умовам. Але подужала – ну й молодець, піду з’їм цукерок.

У порівнянні із листопадовою версією мені залишалося закрити 10 квадратиків – це п’ята частина усього виклику. Тому, згідно із заповітом сусідського президента, довелося трохи перетрахнути річний список прочитаного. На щастя, там знайшлося двійко книжок під два пункти. Ну а фінальна версія картинки отака.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Добила” →

Традиційний перший пост року.

2015-й минув – і добре. Це був складний, проблемий й подеколи страшний рік, протягом якого читалося дуже нерівномірно. Тому загальний результат трохи гірший, аніж у попередній 2014-й. Деякі виклики подолано, інші проігноровано. Але кількісний челендж було взято.

Чесно зізнаюся: аби досягти такого результату в останні дні мухлювала безбожно! У тому числі через систему враховування книжок на ГудРідз. Не посоромилася додати окремими пунктами два оповідання: кожне з них отримувало якусь фантастичну премію, читала я їх англійською, тож сумління спить. Хоча це трохи спотворило статистику для #bookchallenge_ua, але я знаю, якою буде моральна компенсація – прочитаю кілька книжок, які туди не записати (чоловічого авторства, да-да-да).

Але годі розводитися. Мені вже не раз казали, що оці мої пости люблять за картинки. Картинки під катом.

Продовжувати читання “Мій читацький 2015-й. Статистика й картинки” →

Наближається Новий рік, і скоро (ну, може, не дуже, скоро, може, під Арсенал) українські видавництва розкажуть, що нас чекає в наступному книжковому році. Дехто вже розповів про найперші майбутні гарячі новинки. Інші – встигли дещо видати наприкінець. І від мого попереднього огляду з’явилися книжки, які хочеться собі покласти хоча б під віртуальну ялинку.

Найбільше теоретично потішили “Основи“. Вони видали мумі-тролячий комікс!

Поки що лише один, але скільки там людині треба для щастя!

І ще одна книжечка, яку я була пропустила, на перший погляд виглядає дуже втішно. Абсолютна дитяча класика із США, ще й в чудовому виданні – це круто. Але ціна за це круте видання якась трохи ой. І що тепер робити, я ж уже збиралася читати її англійською…

Продовжувати читання “Останній вішлист-2015” →

Новий рік вже на порозі, можна робити традиційні читацькі обіцянки.

Оскільки головним викликом більшу частину наступного року буде #bookchallenge_ua, то занурюватися глибоко в інші схеми мені вже якось не хочеться. Саме тому (як вже писала на Фейсбучиках) в якості челенджу із закресленням квадратиків я обрала порівняно просте вікторіанське бінго.

Урочисто обіцяю, що робити все буду по-чесному: умовно пронумерую згори вниз зліва направо – й кожен наступний пункт обиратиме Святий Рендом (щось тут Желязни запахло).

А, ну й для зручності контролю повішу цю картинку на окрему сторінку й позначатиму прогрес там. А в постах звітуватиму щотри книжки. Думаю, все вийде, як жеж інакше.

Кінець року на порозі, деякі підсумки вже можна фіксувати. Наприклад, я дуже сумніваюся, що щось зміниться в моїй географії читання.

До мега-мети – прочитати тексти більш як з 50 країн – дострибнути не вдалося. Людський фактор винен: під кінець року простіше не читати взагалі, аніж читати те, що корисне для челенджів. Енівей, це був хороший рік, і наступні гіршими не будуть, бо я таки прокачала навички пошуку книжок із порівняно екзотичних країн. А оскільки моя версія #bookchallenge_ua включає в себе пункт про неєвропейські та непівнічноамериканські книжки – цяя доля й не омине.

Ще додам, що використати всі запаси росту цьогоріч не вдалося. Провисли Латинська Америка та Африка, було що робити в Азії, СНД та (переважно) Балканській Європі. А також зазначу, що на цій мапі мала б бути позначена Кенія. Проте у Ґрейс Оґот я прочитала лише одне оповідання, та ще й російською (окремішні короткі тексти вношу в статистику лише коли вони _окремо значущі_ та/або прочитані англійською).

Отакі справи, малята.

 

Продовжувати читання “Географія читання-2015. Мапа” →

Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…

 

Мене нещодавно питали, чи замовляю я книжки напряму у видавництв, і як там із сервісом. Звісно, що замовляю, мені на пошту сходити простіше, аніж мониторити книгарні, а от сервіс… сервіс буває різним. І якраз зараз маю купку прикладів, які показують, де в цій сфері можна й треба шукати підводні камені.

Самій трохи дивно, але факт: цього року я дарую майже виключно книжки (так, це був спойлер). Підтримала відчизняного виробника на доволі солідні гроші, але без пригод не обійшлося.

Номінація “Швидко, чітко, а це шо таке?” йде в руки однієї з інет-книгарень, афільованих із Абабагаламагою (видавництво на сайті підкреслює, що торгує не власноруч, а то все лише партнери).

Оформлення замовлення відбувається просто. Купити можна з післяплатою, деталі та адресу уточнюють телефоном, відправляють швидко.

Сюрприз номер 1 – посилка йшла зі Львова (сама винна, могла б і уточнити). Сюрприз номер два – доплата за поштові послуги. Півкілограмова посилка, загорнута в папір, обійшлася в 25 грн. Воно ніби й небагато, але проблема в тому, що я добре знаю тарифи. Ну, просто для наочності: днями відправляла двокілограмову бандерольку за неповні 22 гривні – і майже сім з них пішло на конверт з бульбашками.

Далі:

Продовжувати читання “Різдвяний шопінг. Як пережити замовлення в інет-книгарнях видавництв” →

У передсвяткові дні писати (та що там писати – навіть читати!) щось нема ані часу, ані натхнення. А от картинки показати – це ж миле діло!

Тим більше, я давно хотіла зафіксувати для історії стан своїх книжкових полиць. Здається, вже роки чотири, як збираюся. Але кожного разу це мало приблизно такий вигляд: “Ось подочитую те, що на певні місця стане, і тоді…” Що саме буде “тоді” не уявляю, бо кількість недочитайок стрімко росла. Так жити не можна, і нехай все, що поки що живе в неохайних купах, висітиме каменем на совісті. Може, наступного року подочитую і порозставляю.

А мої нинішні полички такі:

(під катом багато-багато-багато фото, які можна збільшувати, але чому це не робиться за кліком – ще не знаю) Продовжувати читання “Хто у шафі живе? Книжкові полиці-2015” →

Бігаючи списком номінантів та лавреатів Міфопоетичної премії, цього разу я зупинилася на переможниці у дитячо-підлітковій номінації-2000. “Хранителька Народцю” Френні Біллінґслі в анотації обіцяла більш-менш стандартну молодіжну історійку про _обрану_ із надзвичайними здібностями. На ділі так воно і є, але атмосферно книжка помітно вирізняється серед іншого сюжетно схожого янг-адалта.

Несподіванка №1: це чесна готика. Вірніше, навіть погляд на готику “зсередини”: готичці сумно, готичці млосно, готичка в депресії і не дуже добре розуміє, як їй взаємодіяти зі світом.

У невиразно-вікторіанському похмурому місті є похмурий притулок для сиріт “діккенс-стайл”. У похмурому притулку є ще більш похмурий підвал. А в тому підвалі живе похмурий Корин. Похмурим Корин був завжди, а от Корином він став лише чотири роки тому. Бо саме тоді Коринна втомилася від Humiliation (одне з ключових слів у тексті), яке супроводжує життя дівчини, й вирішила стати хлопцем. Не те, щоб хлопам-сиротам велося принципово легше, та лише вони можуть розраховувати на кар’єру Хранителів Народцю.

Несподіванка №2: тут такий хтонічний Народець! Мимохіть згадується, що Otherfolk взагалі-то багато всяких. Але той Народець, який треба пасти – це якась збоченна суміш лангольєрів, гоблінів та гремлінів із сільськогосподарською спеціалізацією. Неприємний такий Народець із традиційно-негативістськими інтересами: ну там збіжжя згноїти чи худобу зурочити. Потворок треба годувати (обов’язок номер один) та слідкувати, аби не бешкетували (обов’язок номер два). А якщо на тих вже шиза напала – треба ставати в ментальному проламі (заплатити життям, якщо “щось пішло не так” – це обов’язок номер три).

Продовжувати читання “Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper” →

Днями на сайті ВВС були опубліковані результати опитування критиків, які визначали найкращі британські романи.

На прохання публіки, я спробувала нашвидкуруч перекласти одну з дотичних статей. Hephzibah Anderson намагається з’ясувати: як так вийшло, що перші три сходинки в топ-100 посіли книжки, написані жінками.

“Найпотужнішими британськими романістами є жінки. Принаймні такі результати демонструє організоване ВBC Culture опитування критиків, метою якого було сформувати сотню найвизначніших британських романів. Перше місце в ній посів “Мідлмарч” Джордж Еліот, слідом за яким йдуть “На маяк” та “Місіс Деловей” Вірджинії Вулф. Також місця у першій десятці обійняли “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, “Буремний перевал” Емілі Бронте та “Франкенштейн” Мері Шеллі, лишаючи місце для маневру тільки двом письменникам-чоловікам – Чарлзові Діккенсу з “Великими сподіваннями“, “Холодним домом” та “Девідом Коперфільдом” і Вільямові Теккерею із “Ярмарком суєти“.

Продовжувати читання “Найкращі британські романісти – жінки? (переклад)” →