Бігаючи списком номінантів та лавреатів Міфопоетичної премії, цього разу я зупинилася на переможниці у дитячо-підлітковій номінації-2000. “Хранителька Народцю” Френні Біллінґслі в анотації обіцяла більш-менш стандартну молодіжну історійку про _обрану_ із надзвичайними здібностями. На ділі так воно і є, але атмосферно книжка помітно вирізняється серед іншого сюжетно схожого янг-адалта.

Несподіванка №1: це чесна готика. Вірніше, навіть погляд на готику “зсередини”: готичці сумно, готичці млосно, готичка в депресії і не дуже добре розуміє, як їй взаємодіяти зі світом.

У невиразно-вікторіанському похмурому місті є похмурий притулок для сиріт “діккенс-стайл”. У похмурому притулку є ще більш похмурий підвал. А в тому підвалі живе похмурий Корин. Похмурим Корин був завжди, а от Корином він став лише чотири роки тому. Бо саме тоді Коринна втомилася від Humiliation (одне з ключових слів у тексті), яке супроводжує життя дівчини, й вирішила стати хлопцем. Не те, щоб хлопам-сиротам велося принципово легше, та лише вони можуть розраховувати на кар’єру Хранителів Народцю.

Несподіванка №2: тут такий хтонічний Народець! Мимохіть згадується, що Otherfolk взагалі-то багато всяких. Але той Народець, який треба пасти – це якась збоченна суміш лангольєрів, гоблінів та гремлінів із сільськогосподарською спеціалізацією. Неприємний такий Народець із традиційно-негативістськими інтересами: ну там збіжжя згноїти чи худобу зурочити. Потворок треба годувати (обов’язок номер один) та слідкувати, аби не бешкетували (обов’язок номер два). А якщо на тих вже шиза напала – треба ставати в ментальному проламі (заплатити життям, якщо “щось пішло не так” – це обов’язок номер три).

Продовжувати читання “Між кельтським морем та готичним підвалом. The Folk Keeper” →

Днями на сайті ВВС були опубліковані результати опитування критиків, які визначали найкращі британські романи.

На прохання публіки, я спробувала нашвидкуруч перекласти одну з дотичних статей. Hephzibah Anderson намагається з’ясувати: як так вийшло, що перші три сходинки в топ-100 посіли книжки, написані жінками.

“Найпотужнішими британськими романістами є жінки. Принаймні такі результати демонструє організоване ВBC Culture опитування критиків, метою якого було сформувати сотню найвизначніших британських романів. Перше місце в ній посів “Мідлмарч” Джордж Еліот, слідом за яким йдуть “На маяк” та “Місіс Деловей” Вірджинії Вулф. Також місця у першій десятці обійняли “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, “Буремний перевал” Емілі Бронте та “Франкенштейн” Мері Шеллі, лишаючи місце для маневру тільки двом письменникам-чоловікам – Чарлзові Діккенсу з “Великими сподіваннями“, “Холодним домом” та “Девідом Коперфільдом” і Вільямові Теккерею із “Ярмарком суєти“.

Продовжувати читання “Найкращі британські романісти – жінки? (переклад)” →

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

Абсолютно випадково набріла у Флібуста-завалах на дитячу повість індійської письменниці. Повість обіцяла розповісти про дівчинку на тлі Другої світової війни. Якщо чесно, я навіть не знала, чого чекати, та автоматично налаштувалася на драму-драму: жах, боротьба, соціальна справедливість та палкий антиколоніалізм (ну в радянські ж часи книжку видали).

А ні, там все доволі весело, приємно й пізнавально. Перетягую з Гудрідз:

Мой друг Бобби by Gita Bandyopadhyay

My rating: 4 of 5 stars

“Моя сім’я та інші звіри” – дівоча версія. Одинадцятирічна бенгалка Міні живе в родині своєї одруженої сестри в Бірмі. Родина включає в себе чотирнадцять собак, чотирьох котів, мавпочку, двох папуг, кількоро кролів та всіляке пішоходне птаство. А! Ну й згодом там ще й з’являється няшний гімалайський ведмедик. Тільки він швидко росте.

Дуже мила повість про епізод з дорослішання дівчинки. Передмова намагається хутенько налякати: “Девочек в индийских зажиточных семьях обыкновенно держали в доме, не давая им много свободы, вот почему в книге мало подробных описаний Мандалая, его окрестностей, уличных сценок, — словом, всего того, на что обязательно обратил бы внимание мальчишка, целый день шныряющий по улицам”. Але все не аж так страшно: Міні гасає деревами, керує своїм маленьким царством, рушає на полювання і виховує ведмежа.

Взагалі було цікаво читати автобіографічний текст про доволі вільне дитинство дівчинки з мусульманської (хоча, схоже, добряче секуляризованої) сім’ї наприкінці 1930-х. Можливо, тут допомагає “невизначений статус”:

“Я уже не ребёнок, но ещё не совсем взрослая. Бабушка, когда на меня рассердится, говорит:
«Скоро тринадцать, уже большая. В прежние времена в твои годы замуж выдавали. Нет того чтобы по хозяйству помочь — только и знаешь, что по дому носишься. Избалована больно. Отец виноват, он тебя распустил!»”

А, може, й справді родина без зайвих закидонів. Але є, є й там безцінні моменти.

“Что Джамаи-бабу человек необыкновенный, было ясно с того самого дня, как он явился свататься к сестре. Пришёл — высокий, красивый, по виду ничего не скажешь, но когда заговорил, отец ушам своим не поверил. Отец его спрашивает:
— Какое приданое за невестой вы рассчитываете получить?
А тот вроде удивился:
— Это вы насчёт посуды и разных там тряпок? Ерунда всё это! Если уж приданое необходимо, так хорошо бы достать пару настоящих овчарок-колли, обученных в одном знаменитом швейцарском питомнике.
Что было делать? Не отменять же свадьбу из-за причуд жениха? Но собаки собаками, а невеста не может без приданого. Пришлось и то и другое готовить. Собак отец всё-таки выписал. Долго хлопотал, и в конце концов приехали из Швейцарии две здоровенные собаки. Дедушка с бабушкой были настолько потрясены, что кинулись в Калигха́тский храм молиться о благополучии молодожёнов. Я к тому времени подучила немецкий. Так, несколько слов — чтобы общаться с собаками, и у меня с ними сразу наладились отношения”.

Отакі веселі люди.
View all my reviews

Шкода, що нічого іншого я в цієї письменниці не знайшла. Але, принаймні, одну симпатичну книжку ми можемо почитати.

ЗІ: а ще в радянському виданні дуже класні ілюстрації, на яких (як і на обкладинці) головна героїня завжди вдягнена по-європейському. Аж не знаю, на що це має натякати.

Учорашня звістка про Барбі-Аву Дюверне змусила зробити нарешті свій власний (бо тисячі їх в інтернетиках) каталог барбі-селебритіз. Фанатів екшн-фігурок своїм власним Айрон Меном чи Локі під подушкою не здивувати, але все ж таки це цікавий кейс: як і чому люди стають ляльками.

З персонажами культових фільмів/ігор усе зрозуміло – певні обличчя вони отримують просто “у спадок”. Але поміж персонажних ляльок є й деяка (значно менша, зрозуміло) кількість суто портретних. Коли йдеться не про Барбі-Скарлет чи Барбі-Сабріну, а про Барбі-<підставте потрібне ім’я реальної людини>. As for me, другий випадок набагато крутіший, бо йдеться про те, що конкретна людина стала брендом, іконою та зразком для наслідування. Воно, звісно, відтінок сумнівності такої слави не скасуєш (ото вже найвищий рівень об’єктивації!), але все одне маю до таких ляльок сентимент. Теоретичний “Я теж так хочу, коли виросту”, бо фактично жодної такої портретки в мене нема.

Але то все лірика. На практиці ж значна кількість барбєйських знаменитостей є американськими співачками. Також зустрічають акторки, танцівниці, телеведучі, тепер от кінорежисерка є. Трапляються навіть монарші особи, а чому б і ні.

До цієї останньої категорії належить реліз кількарічної давнини – “Королівське весілля”.

Що цікаво: лялько-Вільям – портретний, а от під герцогиню Кейт розписали один зі стандартних молдів. Але вийшло нічого.

Також Маттел випустив був ляльку присвячену іншому культовому королівському князівському весіллю. Моя заповітна мрія – страшних грошей коштує.

Продовжувати читання “Позичені обличчя: Барбі-версії відомих жінок” →

Кілька розмов про нескінченні цикли підліткового чтива та про початі й закинуті трилогії змусили мене нарешті навести лад в недочитаному. Вирішила подивитися, за що ж я колись не дуже ефективно бралася. Ну й зрештою визначитися, котрі галери ще заслуговують на увагу, а які справедливо почують: vaya con Dios. І тих, і інших назбиралося чимало, але любов до красивих циферок змусила обрати чарівну десятку.

NB: в цей непристойно суб’єктивний рейтинг потрапили по чотири трилогії і по одному довшому циклу, і всі такі, з яких я читала тільки першу книжку. Про почесних недобитків “Та ж мені залишився лиш один том!” напишу іншим разом, і там коло буде ширше за янг-адалт.

Почну з аутсайдерів. Наприклад, тут знайшлося тепле місце для славнозвісної (і то навіть культової у злегка екзальтованих колах) трилогії Лейні Тейлор.

Я чесно дочитала “Доньку з диму і кістки” до кінця, і добре розумію, що в ній подобається. Теоретично мені самій мало припасти до душі: є Прага (та дрібка Магрибу), є художниця, інтересне поєднання магій, з яких найсмачніше дещо алхімічно-вівісекторське. Але також там поєднуються сюжетні штампи, які в одному казані моя свідомість вже не перетравлює: паралельні світи, варіація на тему посмертного існування навпіл із невмирущим коханням, Ромео та Джульєта, зрештою там є Ангели. Ні, не аж прям фольклорно-християнські, але ні, дякую. Якби це фентезі залишилося “урбан”, я б іще подумала. Та коли Обрана має рятувати Світ… Я ж уже подякувала, правильно?

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Підліткові серії, які (не) хочеться читати далі” →

Форумні новинки перетравилися потроху, мораторій на купівлю книжок майже скасовано, час зануритися в новинки, що їх українські видавництва обіцяють на кінець року.

Не думала, що колись це скажу, але Віва КСД!

Люблю цю книжку! І обкладинка нормальна, тільки б ще переклад притомний – і чудовий сувенір під ялинку був би. Бо таке варто й перечитати (так, останні десять років я того майже не робила) (уже маю книжку!).

Але КСД вперто торує шлях “А чи не хочете ще цих хрустких бестселерів?”. Щодо книжки Стедман маю великі сумніви відколи вперше прочитала анотацію, але нехай тут полежить – а раптом?

Продовжувати читання “Свято наближається. Передріздвяний вішлист” →

І ще один “сезонний” пост. Моє читання набуває панічного характеру: треба закрити цей челендж, і географічний, і b00kchallenge_ua не образити… А хочеться читати не те, що треба, а щось миле й простеньке: ненапряжне фентезі чи затишні детективи. Та хоч чик-літ, зрештою – не люблю зиму, потребую компенсації! Подивимося, що переможе.

А зараз річний залік має отакий вигляд.

Що додалося у порівнянні із минулим місяцем?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Лишився місяць” →

• 20 номінацій. 10 пішли жінкам, 10 – чоловікам, але в номінації “Графічні романи” у переможця текст письменника, малюнки – художниці.
• Жінки перетягнули на себе ковдру серйозного фікшина. Хоча, маючи в активі новий роман Гарпер Лі, важко було сумніватися в результатах.
• читацькі симпатії цього року залишили чоловікам і сайфай, і фентезі, і горор. Boooring!
• зате у детективах/трилерах перемогла “Дівчина у потягу” із шаленим відривом: 106 тисяч голосів проти 32 з половиною Пола Гоукінс виграла… у Стівена Кінга. Моя фігєть, навіть при тому,що я сама за неї голосовала (цілком свідомо, знаю, що текст не блищить і взагалі “Ця клята комерція” – але. Це дуже цікава тенденція).
• з нонфікшином все сумно (там взагалі майже в усіх випадках нейтральні книжки посунули ті, в яких анотації виглядають цікавіше).
• а от підліткова література – жіноча царина. Одне шкода – серійн книжки мають непропорційно більші шанси (так, це я сумую за Uprooted).
• зате мідл-грейд дитяча література прибилася до чоловічого берега. Знавці, а скажіть, цього Ріка Ріордана варто читати, якщо 12 мені було вважай 20 років тому?
• і цей… здається мій to-read-лист тепер рознесе. Завчасно перепрошую в друзів з ГудРідз – додаватиму багато.

Усі результати – дивитися тут.

Хто регулярно відвідує іграшкові крамниці, мабуть, уже помітили: на зламі 2014 та 2015 років Маттел капітально оновили всі лінійки дитячих ляльок барбі-класу: від найпростіших через “кар’єрних” та “фашіоністок” до спеціальних випусків. Причому оновили так вдало, що я почала наполегливо дивитися в той бік, хоча й граюся в іншій пісочниці.

Отже першим кроком була зміна базового молду – скульпта обличчя – “барбі як такої”. Після чого вона “помолодшала”, позбулася агресивних рис попереднього стандарту (не знаю, як кого, а мене від ігровушок зразка 2005 р – це й був донедавна найпоширеніший молд у цьому сегменті – сироти брали), а ще почала вдягатися не лише у відтінки рожевого та бузкового й знайшла нових друзів. У принципі, в лінійці Фашіоніста й раніше було кілька персонажів. Але зараз їх більше. А головне – від розмаїття нових та оновлених личок очі розбігаються. Щоб я хотіла щонайменш 7-8 ляльок (а це навіть не половина!) з ігрової лінійки? Та зроду такого не було. А хочу. І спробую вполювати когось з найцікавіших собі під ялинку. Але про це згодом. А поки що – дивіться, які вони тепер є.

NB: мені важко судити, як привабливість ляльок оцінюють діти та їхні батьки (мої дівчатка для мене – принципово нереалістичні статуетки “в образі”, але я й збирала донедавна виключно колекційні або лімітовані тематичні релізи), проте з іншими “П” – притомністю й поліетнічністю – в оновленому барб’ячому племені стало набагато краще. Зрозуміло, що Барбі-барбі залишається білявкою із солодким личком. Але нехай – моє серце підкорили інші ляльки (включно і з одною білою білявкою, да – із панкуватою зачіскою).

Під катом – обличчя цих та деяких інших ляльок – це неповні три нові лінії – включно із деякими релізами, які зараховуються в актив наступного року (хоча там буде більше цікавого).

Продовжувати читання “Нові обличчя ігрових Барбі” →

Копирсалася у старих постах, виправляючи теґи (ухтиж якою радісною ідіоткою я була вісім років тому, блоги та соцмережі – зло, вони все пам’ятають), і набріла на старий добрий книжковий топ-200 від глядачів ВВС. Пам’ятаєте, стосовно нього ще списи ламали: які йолопи його складали і тому подібне? Потім з’ясувалося, що це банальне глядацьке голосування, й надмір важливих для британців дитячих книжок та дивно популярних бестселерів стали зрозумілими. Але мені не про те йдеться.

Звернула увагу, що влітку 2008 в моєму “активі прочитаного” була чверть тих книжок. А я ж бо у нас знана англоманка, як нагадує попередній пост. Тому вирішила ще разочок пробігтися списком, аби визначитися: наскільки все змінилося відтоді. Шкода лише старі позначки не зберіглися, і оперувати доведеться виключно кількісними показниками.

NB: (Російськомовний переклад назв повиправляла, де точно знала. А зірочки – це наявність українського перекладу, який я бачила на власні очі – тобто це здебільшого книжки, видані протягом останніх 15-20 років. Якщо я щось упустила – кажіть, додамо із радістю. Найбільше цікавить класика, яку мали б перекласти за совка – Гарді, Стейнбек, їх не могли ж не видавати)

1. Властелин колец, Дж. Р. Р. Толкиен (*)
2. Гордость и предубеждение, Джейн Остин. (*)
3. Темные начала, Филипп Пуллман (*)

Продовжувати читання “Наша пісня гарна й нова. Нове прочитання старого топ-200 ВВС” →

Як можна пропустити смачний читацький флешмоб? Та ніяк не можна, я так ще дзен не прокачала. Тож долучаюся до пропозиції визначити ключові моменти-характеристики, які спонукають мене прочитати ту чи іншу книжку (вперше побачила реалізацію у Ксені, за що їй величезна подяка).

Щодо “нульового” критерію навряд чи в когось з постійних читачів виникнуть сумніви. Книжки, написані жінками, отримують +200 до шансів на прочитання автоматично. Такий стан речей актуальний вже кілька років, і моя збоченна версія #bookchallenge_ua – це похідна, а не причина.

Але повернемося до правильно сформульованих баранів. Я прочитаю книжку, якщо вона:

1. “Британка” за походженням. Я – невиправна англоманка, фанатка вікторіанських наративів, любителька саме англійської версії постмодерну. А ще страшенно цікавлюся британськими літературними міноритаріями – шотланцями, валлійцями, ірландцями – та вишукуванням в їхній творчості відголосків (пост)колоніального дискурсу.
2. Торкається цікавої мені теми. Ці теми регулярно змінюються, доповнють одна одну, деякі тягнуться хвостом роками. До прикладу, такою була тема “Життя в тилу під час війни”. Тепер в той бік дивитися трохи лячно, а були ж часи, коли я таке худло прицільно видивлялася.
3. Історичні романи, що переосмислюють чи розцяцьковують традиційні погляди на. Переважно це стосується теми (о, так, знову _тема_) “невидимих жінок”. Але будь-який нестандартий погляд чи незвичний оповідач (бажано з тих, що раніше не мали шансів з’явитися в мейнстримній літературці) просувають книжку нагору у завалах нечитаного.
4. Також непогані шанси має “нешкільна класика” – ті книжки, які вже не найгустіша піна на поверхні історії літератури, але варті прочитання хоча б заради розуміння механізмів літературних та загальнокультурних процесів. А ще – дотично – класика дитячої літератури кінця 19 – початку 20 ст. – бо цікаво дивитися, як ця окрема література для дітей складалася.
5. Щось якесь воно занадто серйозне виходить. Добре, знижуємо градус пафосу. Young Adult нереалістичних жанрів. Це моє головне відпочинкове читво. Я вже казала чому? У будь-якому разі, не гріх повторити – бо воно комфортне, бадьоре, а в сучасних книжках західних письменниць та подеколи й письменників ще й сексизмометр не зашкалює. Але! підліткове із хлопцями на головних ролях я майже не читаю, навіть якщо книжку жінка написала. Просто нецікаво.
6. Щодо нереалістичних жанрів – speculative fiction в цілому. І чим дивніше й збоченніше – тим краще.
7. А як поєднання пунктів 3 та 6 – я дуже люблю ретеллінги традиційних сюжетів – казок, міфів, деконструкцію стійких шаблонів зрештою. Воно може бути постмодерне як у Анджели Картер, феміністське – як у Маргарет Етвуд, та хоч рівно-спокійно романтичне – аби не дратувало стандартною токсичною романтикою. Ну або давало привід рознести його на друзки (бо поміж інших мотивів я люблю “Красуню та Чудовисько”, а самі знаєте, що там можна понаписувати).
8. Частково до попереднього: книжки з картинками. Причому бажано – дорослі книжки з картинками – ілюстровані оповіді, графічні романи, комікси. Наразі я лише знайомлюся потроху із субкультурою, але в цього може вирости неабияке захоплення. І цей, півцарства за Fables.
9. Наново прокачуючи серйозність: а ще я намагаюся не оминати твори з міноритарних літератур в планетарному масштабі. Тому дуже тішуся, що українською перекладають чимало балканського. Ще б оце Південну Азію та Латинську Америку (про Африку мовчу, мовчу) додати – і я б була щаслива.
10. Не те, щоби прямо міноритарії, але як вже є – книжки ще не знайомих мені українських письменників. Але в першу чергу таки письменниць. І тому я не жаліючи живота нервів своїх копирсаюся в мелодраматичних нетрях – а раптом там перли розсипані?
11. Узагалі – гарно видані книжки українських видавництв – тут субкритерієм може бути й авторство, й ім’я оформлювачів чи іноді навіть – саме видавництво як таке.
12. І – найдивніший момент, який я не усвідомлювала, поки не почала писати цей пост. Книжки, які можуть сподобатися комусь з моїх близьких. Йєп, воно є рівно таким, як звучить: я бачу книжку з потенційно цікавою для когось зі знайомих анотацією, але совість не дозволяє кидати посилання на щось нечитане. Тому беруся читати, а що тут поробиш… Хоча іноді це заводить мене в дивні хащі. От дивлюся, як баран, на магічно-реалістично-історичну книжку, яка імовірно “пасує” моїй подрузі-юдаїстці. І боюся до неї підступитися, бо “лахів” на піддашші мого мозку може бути недостатньо, аби в повній мірі її оцінити. Але – “див. пункт перший”. Не можна ж радити те, чого не читала! Чи можна?

Якимось дивним чином сезон мертвих дівчаток в цьому блозі триває. Сьогодні йдеться про книжку, анотація до якої чомусь так зачепила свідомість, що довелося посунути на її користь усе недочитане (вірніше, англомовну його частину). Бо анотація обіцяла щось незвичне – японський кайдан в американських декораціях, написаний філіппінкою (японського ж походження) Rin Chupeco. Причому це відверто підлітковий роман, в якому головна героїня – нє, не бідна-нещасна проклята дівчинка. Вірніше, якраз навпаки, капітально проклята – вона (на секундочку на три сторіччя ) і є традиційний для жанру зловрєдний привид. Ого, сказала я і хутко побігла шукати цю “Дівчину з колодязя“.

Сюжетний зачин повністю збігається із заповітом нашого класика: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Колись дуже давно юну служницю Окіку зрадили, занапастили, закинули в колодязь. Дівчина не вижила, але Onryō з неї виросло трохи нестандартне. Окіку – соціально корисний мстивий дух. Вона мандрує далекими краями, жорстоко страчуючи… чоловіків, які вбивають дітей. Тим самим звільняючи душі померлих малих.

Фактично “Дівчина з колодязя” є місточком між фольклорною та літературною версіями Історії про дев’ять тарілок (Вікі стверджує, що надзвичайно коштовна порцеляна, в знищенні якої звинуватили легендарну Окіку), є дельфтською – як це мило!), проте викрученим на користь головній ідеї. Поза “кайданною” логікою книжка є типовою підлітковою повістиною. Є хороша правильна дівчина. У хорошої дівчини є проблемний кузен із матір’ю в божевільні. І кузена треба рятувати  не лише від злої долі потенційно асоціального підлітка, а ще й від причепливого маніяка. “Кайданна” частина теж доволі стандартна: усе не таке, як вам здається, прокляття, одержимість злим духом, дивні маленькі дівчатка, що бачать те, чого не має бути, лампочки гаснуть, безголові птахи падають з неба, темрява підкрадається зненацька, усюди вода, і щось – лізе з колодязя (привіт, The Ring – під час першого перегляду з переляку ледь не писяєшся, а це, виявляється, класичний штамп обіграли) – достатньо подивитися 4-5 японських чи під-японських горорів – і стилістика нічим не здивує. Але попри просту ідею, передбачуваний сюжет, дратівливо-дивний стиль та надмірну кінематографічність “Дівчина…” бере розм’яклу читачку якоюсь… щирістю, мабуть. Бо йдеться про збоченний, але _робочий_ спосіб виправити ґандж світобудови.

Продовжувати читання “Нова користь зі старих кайданів. The Girl from the Well” →

Відколи читання “Пітера Пена” у 9 років спрогнозувало, яка трагедія чекає на мене у 12-13, я з обережною повагою ставлюся до “передпідліткових” coming-of-age історій. У них легко схибити, легко перетиснути, легко _недодати_ – і змалювати Кінець-Дитинства непереконливо, або надто нейтрально, або ж невиправдано драматично. Порівняно нещодавно читала книжку, яка ніби й непогана, але якраз оцей момент зафейлила просто-таки зразково. А тут трапився охайний аж до певної невиразності текст, який щось тріпонув у серці.

Згадуючи мій мега-проект, у 2014 році Міфопоетичну премію за твір для дитячо-підліткової аудиторії отримала Голлі Блек за “Лялькові кістки”… чи “Кістяну ляльку” – Doll Bones, коротше кажучи. Це повість про трьох дванадцятирічних друзів та їхню Велику Пригоду – спокійна, мила і лише трішки моторошна.

Наші часи, у маленькому американському містечку, що потроху конає собі (щось часто мені трапляється такий мотив у книжках) живуть та дружать баскетболіст й красунчик Зак, трохи затюкана сирітка Еліс та фантазерка Поппі з не дуже благонадійної родини. Цементом для дитячої дружби є Гра – багаторічна рольова фантазія, що пригрібає під себе усіх навколишніх барбі, м’які іграшки, екшн-менів та навіть деталі ландшафту, включно із замкненою в шафі антикварною порцеляновою лялькою. А коли зрештою Гру спіткає криза, генераторка ідей Поппі проголосить страшну звістку – лялькова Королева з шафи прийшла до неї уві сні та попросила поховати. Бо колись давно її зробили з дуже непростої кістяної порцеляни…

Книжка, що починається як дитячий горор, поступово набирає знайомі оберти – тут і стандартна “про-шкільна” класика, і “Гек Фін” і – чи не в першу чергу – той самий “Пітер Пен”. Це ретельно розрахована (настільки, що стає трохи нудно) історія дорослішання, присмачена пригодою та дрібкою соціальних негараздів. Гарний сетинг, чудова атмосфера, хороші герої – і трохи блідий результат

Продовжувати читання “Поппі Пен, мертва дівчинка та інші друзі” →