Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Повернулася, збігала на Арсенал, трохи розгреблась – а тепер можна й про прочитані книжки поговорити. Або просто подивитися, бо є ж такі випадки, коли ілюстративний матеріал перетягує до себе ковдру уваги. До таких випадків вже на старті належав проект “Напиши мені книжку”, коли одразу сповістили, що малювати буде Мар’яна Прохасько, а текст… Текст – діло наживне.

Тим не менш, перша книжка в цій серії вийшла цікавою з обох боків. “Сузір’я Курки“, схоже, відповідає свіжим (хоча й не дуже оригінальним) віянням укрдитліту – братися за ненайочевидніших персонажів. Ось і в цій майже-казці йдеться про повсякденне життя та маленьку пригоду бабці Марії, що разом із куркою Марічкою живе у Карпатах. Доволі приємний текст Софії Андрухович, симпатичні персонажі, органічна космологія й простенька сюжетна інверсія (передбачувана, звісно, але дітям, мабуть, може бути цікаво) – в “Сузір’ї” все якесь таке ніби й “нічого такого”, а загальне враження справляє дуже тепле. Ну й героїзм Марії та Марічки – це гарний “кейс”, мені сподобалось.

Єдине, що дряпає увагу – доволі частий (а ще – мені абсолютно неблизький) мотив “Рай – це десь за межами міста” тут промальовується в гендерному розрізі.

– Що ти тут робиш посеред лісу, дівчинко? – запитала Марія.

– Живу.

– Сама?

– З татом. Він лісник.

– А мама?

–  А мама моя зануда. Їй наше дике життя не підходить. Вона любить зручне життя в місті. Вона лікар, лікує людям зуби. Часом ми з татом до неї їздимо, але в місті складно витримати, там мало дерев і багато людей, і все закатано асфальтом. Рися там мало не сказилася.

– А мама до вас їздить?

– Їздить. Але вона боїться Рисю, і їй тут вічно холодно, і ванни немає, і вночі пугикає сова, і виють вовки, і не можна піти до театру, і немає інтернету, і не взуєш туфлі на підборах. Але зрідка їй подобається. Вона каже: іноді корисно відпочити від цивілізації.

Виносячи за дужки питання “А чого одразу мама і чому через підбори?”, хочеться вже помріяти про книжки, де будь-які опції: “А мама живе у місті, бо має дуже важливу роботу”/”Поїхала до Африки рятувати слонів”/”Живе на дереві в сусідньому лісі, бо їй так схотілося, і я думаю переїхати до неї” – не були б екзотикою. Чи я забагато хочу від дитячих книжок? Енівей, апологія “дикого життя” тут ще помірна і не аж надто романтична. Гаразд, і так бува.

А от ілюстрації сподобалися беззастережно. Комбінація малюнків та фотоколажів – штука тонка, але тут все вийшло класно й атмосферно. Ну, може, подекуди, трохи похмуро, але стримана гамма добре працює на загальне казкове враження.

Трохи прикладів.

Продовжувати читання “Чи тут куе, чи тут куо – ось питання. “Сузір’я Курки”” →

Щось чи не головна (принаймні, за масштабом розголосу) англомовна книжка-2015 вийшла українською так тихо й делікатно, що я б не повірила в її довгоочікуване існування, якби не побачила на стенді у “Букві”. Слідом за “Пересмішником” КМ-Букс видрукували і Go Set a Watchman – центрову для мене книжку “арсенального сезону”.

Обов’язковий для розповіді про цю книжку дисклеймер: я прочитала “Пересмішника” вже дорослою. Майже тоді ж я дивилися знакову екранізацію з Грегорі Пеком. Я не є американкою. Коротше кажучи, мої етичні авторитети стоять на місці, вершини моральних підвалин не розплавилися, і звістка про те, що “Атикус – РАСИСТ!!!” сприймається не як катастрофа, а радше – “Ну логічно ж все розказано, чого ви?”.

Про історію рукопису, здається, знають вже всі, тому трішки про сюжет. Минуло років майже 20, відгомоніла війна, соціальні зрушення, які вона по собі лишила, набирають силу; а Джін-Луїзі Фінч уже 26, і вона є модною нью-йоркською дівчиною, що раз на рік приїздить до Мейкома у відпустку. Під час чергового приїзду найбільшою проблемою мали б бути кавування з не дуже приємними людьми та вайлувате вирішення питання “А чи хоче Джін-Луїза заміж за хорошого, проте не дуже підходящого хлопця?”, а довелося переживати морально-етичний землетрус. Бо загострення расових протистоянь витягли назовні те, що порядні люди вголос не кажуть. І тут раптом з’ясовується, що білі обладунки Атикуса Фінча в очах його доньки є добряче поплямованими.

Як такий “Іди, вартового постав” є романом виховання відкладеної дії, адже йдеться там про запізнілу й болісну ініціацію, утвердження самості всупереч батьківському авторитету та якоюсь мірою – пошук себе. Скаут, яку носить в лабіринтом зі шматків минулого та теперішнього, неважко зрозуміти (сама переживала кілька криз ідентичності, коли близькі люди чинили _неправильно_ або ж їхні дії мали критично неприємний вигляд). Хоча й тут без “але” не обійшлося.

Продовжувати читання “Скаут та Ідеалізм. “Іди, вартового постав”” →

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Продовжувати читання “Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”” →

Для того, щоб прочитати “Світила“, мені знадобилося десь так місяців 10 на розкачку та повний календарний тиждень – майже 8 діб – на саме подужання. Якось вже останніми роками вирішити братися за 800-сторінковий томисько непросто (хіба що його написали п. Мартін, п. Сіммонс чи п. Гейблдон). А тут ще й маємо просто-таки взірцеве необов’язкове читання.

Нє, суто технічно оминути “Світила” увагою складно. По-перше Букер. По-друге, Букер наймолодшій (на момент вручення) особі серед переможців. По-третє, Букер за найтовстішу книжку в історії лавреатів (виходить, даремно я вірила у Мантел). А ще це лише другий Букер для Нової Зеландії, а з часів першого минуло майже 30 років. А ще Елінор Каттон – цікава дівчина, яка свого часу епічно поскандалила із проурядово налаштованими колами одразу двох країн. Ну і як таке не прочитати?

А просто насправді, бо якраз для читання, а не для милування й солодких мрій “Прочитаю – крута буду!” це не дуже зручна книжка. Перевірки на стійкість “Світила” запускають одразу. Перший рівень – багатофігурність. У романі – 12 POV-ів та ще під десяток значущих персонажів, які і є головними героями. Другий рівень – багатослівність: оповідь ведеться довго, розмірено, плутано та докладно. Третій рівень – багата деталізація. Ну дуже багата деталізація, яка, з одного боку, допомагає непогано уявити собі життя крихітного старательського містечка в anus mundi, а з іншого – ризикує поховати під собою будь-які чесні читацькі наміри. От чесно, в момент, коли кілька абзаців приділяється надзвичайно важливій проблемі: наприклад, чому в містечку не одразу взнали ім’я дружини начальника в’язниці – вже хочеться плюнути й розтерти. От тільки через майже тисячу рідерівських сторінок з’ясується, що це ім’я – дійсно важлива для сюжету деталь.

Продовжувати читання “Twinkle Twinkle Little Star: Елінор Каттон та її “Світила”” →

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям такий жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Продовжувати читання “Як сховатись від мерця? The Ghost Bride” →

Ця книга – безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому – він живий.

Х.Л. Борхес

Серед хаотичного читання іноді зустрічаються відголоски ідеальних книжок. Ідеальних з майже-платонівської точки зору: ніби десь _там_ існує Написана-Спеціально-Для-Мене-Книжка, і час від часу мені щастить схопити її відбиток в чужій свідомості. От нещодавно одна така трапилася: об’єктивно добре написана, але дивна, для когось нудна й трохи примхлива.

Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася і одразу померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила доволі довге, хоча й нещасливе життя, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила коротше, аніж попереднє, життя, і померла. Обвиття пуповиною, слизький дах, Бліц, іспанка, ще раз Бліц, знову іспанка, і черговий Бліц… Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи й спробувала оминути деякі попередні помилки. Усе одне померла. Але ж (одної зимової ночі)…

У “Житті за життям” Кейт Аткінсон використовує просту й навіть не дуже елегантну ідею: що буде, коли одна людина проживатиме своє життя знову і знову. З невеличкими варіаціями. З контрольованими невеличкими варіаціями, керувати якими ще треба навчитися. А потім вчитися тому знову і знову. Її Урсула Тодд – табула раса, яка поступово перетворюється на погано вимиту шкільну дошку: з-під нової задачки з геометрії проглядає шмат чийогось твору, а отам, у куточку, якась схема з біології… чи то був запис хімічної реакції? Урсула народжується за кілька років до Першої світової, і – якщо їй ну дуже щастить – переживає ще й Другу. Або не переживає, і тоді треба починати жити з самого початку і з ризиком цього разу схибити майже на старті, ще не розуміючи, з якого боку виглядати фініш.

І текст роману тут є рівно таким ж самим не дуже переконливим варіантом дошки. З одного боку, “Життя” є майже ідеальною вправою зі стилю – це сферична “аткінсон” у вакуумі, де соціальною проблематикою щедро ділиться цикл детективів про Джексона Броуді, родинним укладом дрібних псевдо-джентрі та залежністю від фантприпуску – “Людський крокет“, а воєнні реалії підморгують ще й з відстані її славетного дебюту – “За лаштунками музею“. Якщо це – самоцитування, то, як на мій смак, напрочуд вдале, бо це вже те саме “Why so meta?”, за який я люблю чесний постмодерн. А, враховуючи, як Аткінсон любить начиняти романи алюзіями, то копирсання в тексті перетворюється на окреме задоволення.

З іншого боку, сюжет обумовлює структуру. Множинні життя Урсули Тодд розгалужуються стежками, сходяться, розходяться, схрещуються, доповнюють одне одне чи подеколи вступають в агресивні протиріччя. А тими стежками бродять навколишні персонажі, які кожної наступної ітерації можуть продемонструвати щось нове в характері, чи виступити з “класичних своїх” позицій чи замінити собою когось іншого. Світ “Життя за життям” розповзається ризомою, приманюючи необережних читачів на нав’язливі дії та багатозначні деталі, які чекпойнтами розкидані текстом, і виловлювати це “checked” (є художник чи художниця! є лялька! є роман із одруженим чоловіком!) – самодостатня збоченна радість.

Припускаю, що ця фірмова множинність може дратувати, бо “до діла” там справа доходить довго й не сказати, що впевнено. Але, здається, це була книжка, яку я могла б читати нескінченно, снуючи між деревами в тому сюжетному садочку та досліджуючи численні повороти та відгалуження. Аж таке читацьке щастя не світить, але в “Життя” є умовне продовження – про молодшого брата Урсули Аткінсон написала окремий роман. Там інша сюжетна “фіча”, але зараз найцікавіше – яке ж саме урсулине життя було обране за основу, на якій розбудовуються чужі сюжети. Тільки одного шкода: якщо я прочитаю A God in Ruins, то нечитаних романів Кейт Аткінсон в мене вже не лишиться.

Для того, щоби два тижні збиратися написали про книжку, а все якось ніяк, потрібні переконливі самовиправдання. Наприклад, дуже важко розповідати про роман, дві третини якого викликали доволі виразну нудьгу навпіл із подивом “Що тут роблять ці люди, і що з ними маю робити я?”, а остання третина – щирий майже-захват. Чи зайти з іншого боку: доволі важко щось формулювати про текст, який не дуже послідовно прикидається детективом. Що це насправді така зла сатира-критика повсякдення, загалом, стає зрозумілим одразу, але до гідної концентрації абсурду ще треба дочитати. А тут ще й інших жанрів намішано… Та про це треба казати окремо.

Суто загребський детектив Нади Ґашич поволі розгортається, повсякчасно оперуючи титульними образами. “Поволі” треба сприймати буквально: тут справа не в пролозі, який розповідає про давню повінь, що назавжди визначила чи то долю, чи то характер головної героїні. Ні, мертве тіло нам дбайливо показують вже на перших сторінках, але протягом більшої частини роману загадкове вбивство персонажів хвилює…  хіба що не з примусу. Десь таким макаром: померлу знала Катаринина сестра, тіло викинули біля школи, де жінки вчителювали, але хіба це має цікавити Катарину… стоп! Катаринин син мав щось бачити, але згодом малого збиває трамвай, і поліція вважає, що тут щось не те… отепер Катарину це цікавить! Такими павутинками до центрального сюжету підв’язується купка героїв, яка ніби й не зобов’язана мати прямий стосунок до подій. Але сувора й геть не детективна правда життя вимагає.

Про детектив. Щедрі порівняння а-ля “хорватська Крісті” – це щось не тойво. У романі Нади Ґашич немає майже нічого з  того, за що люблять пані Агату. Нема виразної картини злочину, чіткого розслідування, робочих “герметичних” правил, чарівних й розумних детективів (тут поліція дуже правдоподібно бовтається в мутній воді ополонки, хапаючись за якісь дрібнички й мимохідь вирішуючи власні проблеми), тут навіть катарсису нема! Є шмат життя людей та міста, дев’ять днів, вихоплених з реальності і готових радо туди повернутися. А, ну ще є купа гарненько розвішаних рушниць, з яких стрілятимуть навіть не половина; а у тих, що спрацює-таки, все одне схочеться спитати: ну й ото треба було так довго підводити до події, яка на детектив не працює? Гаразд, це тут для сімейної драми.

Про сімейну драму. От де у Ґашич море розливане. Не всі герої “Води, павутини” нещасні люди (наймолодша Катаринина сестра протягом роману героїчно виходитиме заміж), але з більшістю все дуже сумно. Любий читачу, дорога читачко, вам чого зважити? Материнських проблем жінки середнього віку? Складнощів дорослішання десятилітки, якого розтягують між розлученими батьками? Кризу другого шлюбу в чувака, якому краще б взагалі не одружуватися? Побоювань немолодого поліцейського щодо більш нарваних молодих колег? Справжніх страхів порєдної дівчини із не дуже порєдними, але грошовитими “хобі”? Труднощів адаптації до сірої дійсності невербального інваліда із релігійними приходами? Чи негараздів молодої, якій сумління не дає з розмахом святкувати весілля, коли біда в домі, але ж так хочеться! А потім милі читачі, візьміть оце все та ретельно перемішайте, додайте трішки психоаналізу, всепоглинаючих проблем із батьківськими фігурами та складних стосунків із суспільством. Хоча нє, там вже починається сатира.

Продовжувати читання “Щось прозоре й липкувате. “Вода, павутина”” →

Жага няшності часом змушує передивитися свої читацькі плани на найближче майбутнє (а англомовні книжки – це той випадок, коли я цих планів все ж таки дотримуюсь). Чи то зменшення кількості вживаного цукру посприяло, чи в усьому винний голосний анонс “Гордості і упередження і зомбі“, але мене потягло на остеніану із чимось _таким_. А _таке_ спритно знайшлося в доробку письменниці з моєї річної гарячої десятки.

“Нотки молока й меду” – це плюс-мінус стандартний “регентський” любовний роман із розлитою текстом відчутною повагою до JA (ага, і численними алюзіями – в тому числі, на рівні персонажів) та стандартизованим сюжетом, що дбайливо відтворює основні кліше. Але, по-перше, тут це не баґ, а фіча: я – не остенітка, так, скраєчку стою, але деякі речі оцінила. А, по-друге, це все ж таки пристойне кантрі-фентезі (що його англомовні частіше звуть “доместік”) із однією з найцікавіших реалізацій “міноритарної” магії, що мені зустрічалися останнім часом.

Загальновідомою істиною є те, що кожна юна леді, яка мріє укласти гідний шлюб, має кохатися у витончених мистецтвах: живописі, співі, ґламурі. Міс Джейн Елсворт уже 28, вона негарна, не має привабливого посагу, зате має сестру, що легко затьмарює plain Jane. Але міс Елсворт завжди є бажаною гостею на будь-якому суаре, пікніку чи вечері. Міс Елсворт надзвичайно обдарована: її акварелі чудові, її голос дуже милий, а з пасмами ґламуру вона вправляється краще за будь-кого в їхніх околицях. І навіть модний (і дуже похмурий) професійний ґламурист містер Вінсент знаходить обдарування міс Елсворт такими, що інтригують.

Продовжувати читання “Ґламур як мистецтво. Shades of Milk and Honey” →

Якось так цікаво вийшло, що серед ізраїльських письменників на моєму читацькому шляху траплялися переважно бронзові класики, ну й, зрозуміло, здебільшого вони є чоловіками. А тут несподівано набріла на порівняно свіжу – 2005 року видання – книжку, написану жінкою. Анотація стверджує, що Сара Шіло є відомою дитячою письменницею. Повіримо їй на слово, адже про авторку вікі-статті існують лише в двох версіях – куца німецька (ну добре, хоч так!) та на івриті.

Отже “Гномы к нам на помощь не придут” (схожим чином назву роману переклали на більшість мов видання, а от англомовна відбилася від отари, і я її не схвалюю – тому слаґ німецькомовний) – перша доросла книжка Сари Шіло, є драмою про сім’ю, що ледве тримається купи після смерті батька-годівника. Мати Симона перебуває в депресії багаторічної витримки, старші діти – Кобі та Еті крутяться, як можуть – перший вже працює, друга – глядить молодших; середні – погодки Іцик та Дуді – впритул підійшли до перехідного віку (тм) і створюють проблеми; молодшим жеж – Хаїму та Ошрі – лишень п’ять рочків, вони народилися після смерті батька і мають дуже химерне уявлення про будову власної родини. А гноми? А гноми не прийдуть і не допоможуть навіть із дрібними господарськими справами, наполягає одна з героїнь. Де ж від них більшого чекати?..

Маємо майже повний комплект компонентів для соціальної прози – бідність, обмеженість можливостей, неповносправна дитина, неможливість отримати подальшу освіту, складні підлітки, дрібний кримінал – хіба що домашнього насилля в цій сім’ї, що шкандибає на всі ноги, нема. Зате живуть вони на півночі Ізраїлю десь так наприкінці 1970-х чи то на початку 1980-х. Що це означає, багатьом українцям тепер неважко уявити (так, це ще один дрим-кейс для наших видавництв): сирена прогавкує попередження й треба хутчіш бігти у бомбосховище, бо через кордон з Ліваном вже летять ракети-“катюші”.

От на такому тлі Сара Шіло розливає густі потоки свідомості п’ятьох старших персонажів. Більшість з них – люди, не сказати, що приємні; у кожного – своя правда, свої інтереси, своє бажання, своє уявлення про те, яким має бути родинне життя. А головне – свій шлях ескапізму, якими герої вже далеченько зайшли.

Продовжувати читання “Нечуйні гноми, обстріли та інші біди осиротілої родини” →

Як і багато хто з тих, що несамовито кидається на всі перекладені новинки, із прозою німкені Юдіт Германн я познайомилася чи не десять років тому. У 2007-му “Фоліо” видало другу за номером збірку з її прозового доробку – “Нічого, крім привидів”. Ну збірка й збірка, от тільки одне з тамтешніх оповідань міцно врізалося в пам’ять: короткий текст про меланхолію перебування в Тромсе, яке за масштабом впритул наблизилося до відвідин Лімбу. Але це особисте: з усіх кліматично-географічних особливостей життя в якихось місцинах полярна ніч лякає мене чи не найбільше… Так про що я? А! Про те, що перекладена ще у 2013 році чергова книжка Германн – цього разу повість, хоча все ж таки в новелах, дошкандибала до мене лише оце зараз.

Анотація до “Аліси” була поблажливою і обіцяла, що ця книжечка є “оптимістичнішою й світлішою за попередні”. З огляду на анонс сюжету:

“Аліса” – книга відомої німецької письменниці Юдіт Германн – це текст про життя, яке слід пристосовувати до усвідомлення чиєїсь смерті, щоб розібратися у собі, згадати все важливе і, зрештою, збагнути, що життя триває.

– повірити в це було складно. От тільки повість, яка починається реченням: “Але Міха не помер”, – і в кожній своїй главі презентує чиюсь загибель, і справді виявилася не настільки болісним читанням, яким могла би стати.

Аліса – звичайна жінка під сорок, про яку ми нічого напевно не дізнаємося. Крім того, що навколо неї помирають люди. Ні, Аліса – не серійна вбивця, не янгол смерті і навіть не провидиця, просто звичайна жінка, з якою трапляються звичайні речі. Усі люди смертні: хтось (за класиком) раптово, хтось – повільно й тяжко, а хтось вже сорок років спочиває на цвинтарі та комусь цей факт не дає спати спокійно. От і Аліса вчиться жити поряд із чужою смертю, проживати й переживати її.

Попри непросту тему й розмаїття тригерів ця маленька книжка, може, й не оптимістична, але справді світла. Нейтральність Аліси як героїні ніби нишком пропонує вдягнути на себе її ролі, порівняти з власним досвідом, влаштувати собі умоглядну репетицію “А як воно, коли отак”. І водночас Юдіт Германн розчісує цю страшну для сучасної людини тему, сплітає з неї косу-змійку й зав’язує кільцем. Смерть навколо нас, смерті не уникнути, смерть болюча, але нормальна. Миттєвому сприйняттю цього вічного мотиву моя читацька уява шалено опиралася. Але письменниця заходить з різних боків, пропонує різні сценарії, звертає увагу на різні емоції й почуття – і якоїсь миті майже переконує. В “Алісі” смерть не просто обов’язкова, вічна й плинна. Вона ще й якась проста й така побутова, що в чомусь – по-блюзнірськи затишна.

Спершу вона думала, що це нечувано, говорити з Ріхардом про його власний похорон, але замість цього все вийшло дуже природно. Нічого нечуваного. Ріхард сказав, що йому би хотілося, аби труну несли друзі, а не гробарі. Щоб не було священника, цитат, а якби на дворі була хороша погода, то це було би чудово. Марґарет записувала все у записник. Кому слід подзвонити, хто має прийти і щоб ні про кого не забути. Їжа на поминках, канапки зі сливовим варенням, котлети і пиво.

– Так ми і зробимо – пообіцяла Марґарет. – Так ми і зробимо, Ріхарде, це буде дуже гарний похорон.

“Отаке”. І якоїсь мірою ця повість є вправою не лише з емпатії, а й з просвітлення. Мені до справжніх глибин наших висот тут далеко, але я вдячна Юдіт Германн за таке емоційне “тренування”.

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →

Цього разу потяг до розширення читацьких горизонтів підсунув мені найсвіжіших з романів постійної КСД-авторки Жанни Куяви. Ну як “підсунув” – не змогла пройти повз обкладинку з маками, так буде чесніше. А оскільки анотація натякала на сімейну сагу із таємницями та катарсисами, невмируща надія на цікаве читання сказала: “Беремо!”. Читання, до речі, справді було цікавим – але радше з дослідницьких міркувань.

Отже десь під Києвом – на майже-хуторі побіля невеличкого селища живуть три сестри – Софія, Лія та Мія. Софія вже заміжня, Лія – майже, Мія себе ще не знайшла, але кожне з сестер не дуже вправно орієнтується у власному житті, бо мали травматичне виховання й до того самостійного життя не те, щоб справді пристосовані. Їхня мати-співачка між гастролями завозила малечу на виховання своїм батькам і завіювалася далі. Вже й мати померла, й дід з бабою, а жінки продовжують жити під ментальним гнітом тих самих родинних таємниць та “грабель”, що їх на кожному кроці порозкидав дід-тиран.

“Гордієві жінки” мають доволі цікавий сюжет, вельми густу й автентичну атмосферу сільського життя та добряче зайвих рюшечок: філософські трюїстичні міркування, які можна сміливо оминати, місцями зайві стилістичні ігри в “текст в тексті”, тягучі діалоги, з яких радісно вихлюпуються самоповтори… Та й якщо чесно, суто жанрово – це лише ескіз сімейної саги, бо богиня з машини вибовкує всі таємниці жужмом наприкінці роману, і вони навіть не встигають суттєво вплинути на сюжет. Зате з функцією: показати, що й у наших селах такі клозети зі скелетами, шо ух! – тут все чудово.

Але попри певні негаразди й фабульну мелодраматичність “Гордієві жінки” чіпляють основною темою. Якщо спростити, вийде щось навроді: чи (або ж як?) можна оговтатися після виховання відвертим абьюзером. Відповіді та стратегії там… як на мій смак, нелінійні й спірні (наприклад, укотре згадала, чому мені так важко зрозуміти християнську практику).

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Але самим лише ретельним проговоренням цього абьюзу – і тим паче, що йдеться не лише про очевидне “бив, б’є і битиме”, а ще й про менш хрестоматійне емоційне насилля (і з елементами економічного – просто-таки не текст, а художній додаток до підручника) – і неодноразовим підкресленням ненормальності того, що відбувалося з дівчатами в дитинстві, “Гордієві жінки” справді цінні. Ну і як бонус можна сприймати окремі моменти, що звертаються до ненайпопулярніших в нашому маскульті тем: нутряної ксенофобії, відповідальності перед дітьми, демонстративної релігійності, яка не обов’язково корелює з моральністю. І специфічно жіночий досвід тут прохоплюється цікаво, хоча й не без рожево-романтичних виблисків. По-своєму корисне читання як на жанр та формат. Хоча сюжетно-ідейне коло: маємо двох мудаків на всенький роман, дядько – мудак, бо мати погано виховала і з коханням не пощастило, а мати його – людина-мудак, бо такою від природи є – це, я б сказала, ой.

Ну й трохи цитаток.

Продовжувати читання “Три жінки і граблі. “Гордієві жінки”” →