Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Продовжувати читання “Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”” →

Для того, щоб прочитати “Світила“, мені знадобилося десь так місяців 10 на розкачку та повний календарний тиждень – майже 8 діб – на саме подужання. Якось вже останніми роками вирішити братися за 800-сторінковий томисько непросто (хіба що його написали п. Мартін, п. Сіммонс чи п. Гейблдон). А тут ще й маємо просто-таки взірцеве необов’язкове читання.

Нє, суто технічно оминути “Світила” увагою складно. По-перше Букер. По-друге, Букер наймолодшій (на момент вручення) особі серед переможців. По-третє, Букер за найтовстішу книжку в історії лавреатів (виходить, даремно я вірила у Мантел). А ще це лише другий Букер для Нової Зеландії, а з часів першого минуло майже 30 років. А ще Елінор Каттон – цікава дівчина, яка свого часу епічно поскандалила із проурядово налаштованими колами одразу двох країн. Ну і як таке не прочитати?

А просто насправді, бо якраз для читання, а не для милування й солодких мрій “Прочитаю – крута буду!” це не дуже зручна книжка. Перевірки на стійкість “Світила” запускають одразу. Перший рівень – багатофігурність. У романі – 12 POV-ів та ще під десяток значущих персонажів, які і є головними героями. Другий рівень – багатослівність: оповідь ведеться довго, розмірено, плутано та докладно. Третій рівень – багата деталізація. Ну дуже багата деталізація, яка, з одного боку, допомагає непогано уявити собі життя крихітного старательського містечка в anus mundi, а з іншого – ризикує поховати під собою будь-які чесні читацькі наміри. От чесно, в момент, коли кілька абзаців приділяється надзвичайно важливій проблемі: наприклад, чому в містечку не одразу взнали ім’я дружини начальника в’язниці – вже хочеться плюнути й розтерти. От тільки через майже тисячу рідерівських сторінок з’ясується, що це ім’я – дійсно важлива для сюжету деталь.

Продовжувати читання “Twinkle Twinkle Little Star: Елінор Каттон та її “Світила”” →

Наступний випуск звітів про перебіг ВБ виходить на диво тематичним, хоча це випадковий збіг. В обох випадках ідеться про абсолютних класиків британської літератури 19 сторіччя, проте класиків, певною мірою, другого ешелону, бо сприймаються (а місцями і є такими) як вузько-жанрові. В обох випадках я читала невеликі повісті, і з’ясувалося, що це було веселіше за ковтання романів – бо в певних випадках коротка форма чесніша. Але рівноцінними ці повістинки не є, адже одна з них – розминка майбутнього чемпіона, яка більш цікава поціновувачам, а інша – прародителька дуже специфічного субжанру.

Анітрохи не дивно, що квадратик “Книжка Вілкі Коллінза” змусила читати книжку Вілкі Коллінза. Найвідоміші його твори – “Жінку у білому” та “Місячний камінь” я вже читала в дитинстві, братися за соціальні мелодрами (егеж, не лише детективи!) не дуже хотілося, то серед усього іншого було обрано “Жовту маску” – доволі ранній його твір.

Якщо коротко: це драматична історія про те, як не дуже розумного спадкоємця солідних статків одразу декілька конкуруючих партій намагалися розвести на гроші, використовуючи жінок. Якщо розлогіше: це дуже весела (ні, вона такою не планувалася) й невимушено ксенофобська (люблю вікторіанців) оповідка про аристократичного баранчика, жадібного скульптора, зарозумілу красуню, хитрого священника,підступну кравчиню і Геній Чистої Краси – і майже всі вони є італійцями, тож мають бути пристрасними, нелогічними і такими аж ух!

Его лицо не принадлежало к тем традиционным итальянским лицам, которые обычно глядят на мир с мрачной подозрительностью и коварством.

… і десь таке воно усе. Але попри всю карикатурність, маємо доволі милу детективну псевдоготичну історію. І якраз псевдоготикою – тобто намаганням пояснити незбагненне раціональними причинами “Жовта маска” приємна й цікава. Ну й сабжева фігура майже демонічної злоєхидни там класна – просто-таки втілене уявлення про зіпсуту красуню-месницю, готову на все. Люблю такі образи в літературі позатого століття – вони, принаймні, є повновісно дійовими особами,  а не лише обдаровують героїв посмішками. Та треба сказати, що тутешня Прекрасна Дама, хоча і є блідою чеснотою, без діла також не сидить, і це теж було доволі несподівано.

У другому випадку також є зловісно-прекрасна незнайомка, але тут – офіційно демонічна. Як “Екранізовану книжку” я нарешті прочитала знамениту “Карміллу” Джозефа Шеридана Ле Фаню.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016. Друга порція: демонічні жінки” →

Ця книга – безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому – він живий.

Х.Л. Борхес

Серед хаотичного читання іноді зустрічаються відголоски ідеальних книжок. Ідеальних з майже-платонівської точки зору: ніби десь _там_ існує Написана-Спеціально-Для-Мене-Книжка, і час від часу мені щастить схопити її відбиток в чужій свідомості. От нещодавно одна така трапилася: об’єктивно добре написана, але дивна, для когось нудна й трохи примхлива.

Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася і одразу померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила доволі довге, хоча й нещасливе життя, і померла. Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, прожила коротше, аніж попереднє, життя, і померла. Обвиття пуповиною, слизький дах, Бліц, іспанка, ще раз Бліц, знову іспанка, і черговий Бліц… Одної зимової ночі Урсула Тодд народилася, пожила трохи й спробувала оминути деякі попередні помилки. Усе одне померла. Але ж (одної зимової ночі)…

У “Житті за життям” Кейт Аткінсон використовує просту й навіть не дуже елегантну ідею: що буде, коли одна людина проживатиме своє життя знову і знову. З невеличкими варіаціями. З контрольованими невеличкими варіаціями, керувати якими ще треба навчитися. А потім вчитися тому знову і знову. Її Урсула Тодд – табула раса, яка поступово перетворюється на погано вимиту шкільну дошку: з-під нової задачки з геометрії проглядає шмат чийогось твору, а отам, у куточку, якась схема з біології… чи то був запис хімічної реакції? Урсула народжується за кілька років до Першої світової, і – якщо їй ну дуже щастить – переживає ще й Другу. Або не переживає, і тоді треба починати жити з самого початку і з ризиком цього разу схибити майже на старті, ще не розуміючи, з якого боку виглядати фініш.

І текст роману тут є рівно таким ж самим не дуже переконливим варіантом дошки. З одного боку, “Життя” є майже ідеальною вправою зі стилю – це сферична “аткінсон” у вакуумі, де соціальною проблематикою щедро ділиться цикл детективів про Джексона Броуді, родинним укладом дрібних псевдо-джентрі та залежністю від фантприпуску – “Людський крокет“, а воєнні реалії підморгують ще й з відстані її славетного дебюту – “За лаштунками музею“. Якщо це – самоцитування, то, як на мій смак, напрочуд вдале, бо це вже те саме “Why so meta?”, за який я люблю чесний постмодерн. А, враховуючи, як Аткінсон любить начиняти романи алюзіями, то копирсання в тексті перетворюється на окреме задоволення.

З іншого боку, сюжет обумовлює структуру. Множинні життя Урсули Тодд розгалужуються стежками, сходяться, розходяться, схрещуються, доповнюють одне одне чи подеколи вступають в агресивні протиріччя. А тими стежками бродять навколишні персонажі, які кожної наступної ітерації можуть продемонструвати щось нове в характері, чи виступити з “класичних своїх” позицій чи замінити собою когось іншого. Світ “Життя за життям” розповзається ризомою, приманюючи необережних читачів на нав’язливі дії та багатозначні деталі, які чекпойнтами розкидані текстом, і виловлювати це “checked” (є художник чи художниця! є лялька! є роман із одруженим чоловіком!) – самодостатня збоченна радість.

Припускаю, що ця фірмова множинність може дратувати, бо “до діла” там справа доходить довго й не сказати, що впевнено. Але, здається, це була книжка, яку я могла б читати нескінченно, снуючи між деревами в тому сюжетному садочку та досліджуючи численні повороти та відгалуження. Аж таке читацьке щастя не світить, але в “Життя” є умовне продовження – про молодшого брата Урсули Аткінсон написала окремий роман. Там інша сюжетна “фіча”, але зараз найцікавіше – яке ж саме урсулине життя було обране за основу, на якій розбудовуються чужі сюжети. Тільки одного шкода: якщо я прочитаю A God in Ruins, то нечитаних романів Кейт Аткінсон в мене вже не лишиться.

Затягувати далі із розповіддю про мої тематично-хронологічні читання вже непристойно. Але початок марафону вийшов не настільки цікавим, як це здавалося в теорії, тому сьогодні я по верхах.

Першим мені випав квадратик “Книжка, опублікована між 1871 та 1880 роками“, і це вже було цікавим: довелося переворушити майже все, що хотілося прочитати, але жодної книжки такого віку не знайшла. У діло пішов запасний варіант – “Чорний Красень” Анни Сьюелл, який в дитинстві пройшов повз мене.

(NB: в цієї книжки є переклад українською. Але його видало “Свічадо“, і я… не ризикнула втемну витрачати гроші, бо мали вже трабли з їхніми кострубатими перекладами).

Оскільки навіть екранізації не дивилася, все, що я знала про цей твір: він про тяжку долю коника. Але чомусь вбачалося щось романтичне, а направду вийшов цілком соціальний роман про важку долю пролетаря. Ну й пофіг, що в пролетаря чотири ноги, менш значущим трудівником його то не робить!

Такий підхід британської письменниці 19 століття мене трішки шокував. У часи палкої механізації (в тому числі – “механізації” природи), позиція “Тварина-особистість, і заслуговує на повагу” – це звучить дуже круто.

Я видел, как бедствуют многие лошади в Лондоне. Происходило это в основном из-за людской черствости или недомыслия. Интересно, наступит когда-нибудь время, когда все до единого хозяева лошадей наконец поймут: если с нами как следует обращаться и думать о нашем здоровье, мы будем долго и хорошо работать.

Десь таке: нічого революційного, недайбоже, але фокус вже мігрує в бік захисту прав тварин.

А з літературної точки зору маємо доволі повчальний (проте також в межах, якщо порівнювати із іншими вікторіанськими дитячими творами) мелодраматичний роман виховання із незвичним на той момент героєм. Причому виховання відбувається в майже сучасному етичному ключі. З другою книжкою в цьому огляді ситуація трохи інакша.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго-2016: перша трійця” →

Коли я писала про підліткові серії, які можна (або навпаки – не конче треба) читати далі після першої книжки, то пообіцяла якось розповісти про цикли книжок, де мені залишилося дочитати трішечки – і це справді варто зробити. Дивовижно, але виявилося, що з дев’яти ключових дочитайок одна тетралогія цього року справді “закрилася” повністю, а ще одна трилогія – на порозі цієї чудової події. Хто зна, може, й іншим у 2016-му пощастить.

Наприкінці січня в минуле пішла приємна думка “У мене завжди є ще одна книжечка про Джексона Броуді”. Не одразу вкурила цей дивний цикл блискучої Кейт Аткінсон, що є доволі хитро покрученою пародією на “крутий детектив”, але якоїсь миті зрозуміла, що всерйоз закохалася. Попри те, що головний героїв в циклі – чоловік, сюжети Аткінсон здебільшого вибудовує навколо жіночих та дитячих проблем. Саме жінки в більшості випадків є жертвами злочинів в її творах. Але не лише жертвами (і з цим пов’язано кілька крутих моментів). А ще там цікава атмосфера й дуже круті другорядні персонажі. Ну й Джексон… Хоча нє, Джексон по-справжньому вштирює в отакому вигляді (копніть мене хто-небудь, щоб я таки зробила красивий пост із картинками про цей серіал).

Інший майже дочитаний варіант – це божественна трилогія Нори Джемісін. Власне, основну трилогію я днями дочитала, але ще є my precious – триптих з оповідань та повістина з того ж світу.

Продовжувати читання “Дочитайки. Дев’ять книжкових циклів, які було б класно догризти-таки до кінця” →

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферно – Томас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Продовжувати читання “Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті” →

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Продовжувати читання “Світло й тінь. “Коли там була Марні”” →

Новий рік вже на порозі, можна робити традиційні читацькі обіцянки.

Оскільки головним викликом більшу частину наступного року буде #bookchallenge_ua, то занурюватися глибоко в інші схеми мені вже якось не хочеться. Саме тому (як вже писала на Фейсбучиках) в якості челенджу із закресленням квадратиків я обрала порівняно просте вікторіанське бінго.

Урочисто обіцяю, що робити все буду по-чесному: умовно пронумерую згори вниз зліва направо – й кожен наступний пункт обиратиме Святий Рендом (щось тут Желязни запахло).

А, ну й для зручності контролю повішу цю картинку на окрему сторінку й позначатиму прогрес там. А в постах звітуватиму щотри книжки. Думаю, все вийде, як жеж інакше.

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

Кілька розмов про нескінченні цикли підліткового чтива та про початі й закинуті трилогії змусили мене нарешті навести лад в недочитаному. Вирішила подивитися, за що ж я колись не дуже ефективно бралася. Ну й зрештою визначитися, котрі галери ще заслуговують на увагу, а які справедливо почують: vaya con Dios. І тих, і інших назбиралося чимало, але любов до красивих циферок змусила обрати чарівну десятку.

NB: в цей непристойно суб’єктивний рейтинг потрапили по чотири трилогії і по одному довшому циклу, і всі такі, з яких я читала тільки першу книжку. Про почесних недобитків “Та ж мені залишився лиш один том!” напишу іншим разом, і там коло буде ширше за янг-адалт.

Почну з аутсайдерів. Наприклад, тут знайшлося тепле місце для славнозвісної (і то навіть культової у злегка екзальтованих колах) трилогії Лейні Тейлор.

Я чесно дочитала “Доньку з диму і кістки” до кінця, і добре розумію, що в ній подобається. Теоретично мені самій мало припасти до душі: є Прага (та дрібка Магрибу), є художниця, інтересне поєднання магій, з яких найсмачніше дещо алхімічно-вівісекторське. Але також там поєднуються сюжетні штампи, які в одному казані моя свідомість вже не перетравлює: паралельні світи, варіація на тему посмертного існування навпіл із невмирущим коханням, Ромео та Джульєта, зрештою там є Ангели. Ні, не аж прям фольклорно-християнські, але ні, дякую. Якби це фентезі залишилося “урбан”, я б іще подумала. Та коли Обрана має рятувати Світ… Я ж уже подякувала, правильно?

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Підліткові серії, які (не) хочеться читати далі” →

І ще один “сезонний” пост. Моє читання набуває панічного характеру: треба закрити цей челендж, і географічний, і b00kchallenge_ua не образити… А хочеться читати не те, що треба, а щось миле й простеньке: ненапряжне фентезі чи затишні детективи. Та хоч чик-літ, зрештою – не люблю зиму, потребую компенсації! Подивимося, що переможе.

А зараз річний залік має отакий вигляд.

Що додалося у порівнянні із минулим місяцем?

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Лишився місяць” →

Необхідність замалювати в челенджі квадратик “Мемуари” поблагословила мене добрячим копняком. І я – нарешті (років п’ять збиралася) – взялася за “археологічні” мемуари Агати Крісті. У 1930-ті протягом кількох років пані Агата їздила на розкопки за компанію зі своїм чоловіком Максом Маллоуеном. Копали вони в Сирії (і зараз читати про це… дивно, сумно та страшно).

Невелика книжка побудована на щоденникових записах і, за словами авторки, писалася у повоєнні роки задля моральної підтримки – згадати про щасливі роки та довоєнне буття. І це справді приємне й місцями веселе читання. Багато піску, багато виробничих подробиць, багато міжкультурних конфліктів непорозумінь (не без “білого тягаря” – але читати можна), і про _Жіноче Питання_ трохи є. А ще цю книжку дуже цікаво читати із побутової точки зору. У мене – онуки в-тому-числі-археолога та доньки колись-студента-історика – словосполучення “Археологічні розкопки” автоматично породжує стрімкий асоціативний ряд із домінантами “піт”, “бруд”, “бухло”. В англійців, що працювали на замовлення центрових музеїв, все інакше: якщо дім для них ще не встигли побудувати – житимуть у відремонтованому спеціально під їхні потреби будинку.

Ще одна цікавинка – роль, яку в експедиції виконувала пані Агата. Не те, щоб я сумнівалася, але й дійсно – жодних тобі “жіночих покликань” та функцій завгоспа: каталогізація та фотографування знахідок, а на кухні вона з’являлася лиш для того, щоб показати, як котрась європейська страва готується. Ну й писала, звісно. Фрілансерська мрія, яка вона є. Я теж так хочу!

Проте з культурологічної точки зору книжка взагалі скарб. По-перше, певний інтерес є в читанні про специфіку регіону з позиції зверху. По-друге, сама ця позиція (не завжди відрефлексована) цікава з постколоніальної точки зору. Взагалі-то Агата Крісті майже всюди уникає якихось виразних політичних оцінок. Але час від часу щось таке майорить.

Подходит старик и садится на землю рядом с нами. Поздоровавшись, он погружается в обычное долгое молчание. Потом вежливо спрашивает, не французы ли мы. Может быть, немцы? Или англичане?
Да, англичане.
Он кивает.
— Так, значит, эта земля принадлежит сейчас англичанам? Я что-то не припомню. Знаю только, что она больше не турецкая.
— Нет, — отвечаем мы, — турок не было здесь с войны.
— С войны? — Старик озадачен.
— С войны, которая была двадцать лет назад.
Он силится вспомнить.
— Не помню войны… А-а, да, когда много аскеров ездили по железной дороге. Так это была война? Она нас здесь совсем не коснулась. Мы и не поняли, что это война.

Несподіванка для мене: також у тексті раз по раз зустрічаються прямі згадки про геноцид вірменів. Або в широкому “сенсі”:

По пути через Джебель-Синджар мы наносим визит здешнему шейху езидов, Хамо Шеро, очень старому человеку — говорят, ему лет девяносто. Во время войны 1914—1918 годов много армянских беженцев находили убежище в Синджаре, спасаясь от турков. Очень многих этот человек спас от неминуемой смерти.

Або як частка персональної історії:

Тогда Аристид с обычной своей мягкой улыбкой объясняет: когда ему было лет семь, его вместе с родными турки бросили в глубокую яму, облили смолой и подожгли. Мать с отцом и двое братьев и сестер сгорели заживо, но сам он оказался под их телами и уцелел. Когда турки ушли, его нашел кто-то из племени анаиза. Так Аристид стал членом их племени, их приемным сыном. Воспитывали его как араба, он вместе со всеми кочевал по пастбищам. Когда ему исполнилось восемнадцать, он отправился в Мосул, и там при оформлении паспорта ему велели указать национальность. Он назвался армянином. Но сыновнюю привязанность к людям, которые его вырастили, он чувствует и поныне, а племя анаиза считает его своим.

Це дивує. Хоча, може, англійська “масово-культурна” історіографія щодо цього питання відвертіша.

Ну й в якості десерту доволі веселі (як не дивно) цитати із _Жіночого питання_. Вони, між іншим, є значущими й на сьогодні, адже письменниця просто-таки на пальцях пояснює культурну різницю між курдами та арабами.

Продовжувати читання “Мем-сахіб серед пісків. Цитати з Агати Крісті” →

Пости з категорії “Його треба було написати бозна-коли” вирізняються поганою поведінкою та схильністю прикро зменшуватися. Але геть забути про них совість чомусь не дозволяє. Тож найбличжим часом тут з’являться кілька куцих покручів, бо: “Ну не можу ж я промовчати!”.

Перший з них стосується такої класичної-класичної класики – “Подалі від шаленої юрми” Томаса Гарді, що його КМ спритно видала під нову екранізацію.

Зізнаюся щиро: до того я у класика (тм) читала лише “Тесс”, та й ту – в 11 років. А тут вирішила заповнити лакуни, і це було дуже цікаво.

Фабула у романа проста: історія про те, як одна дівчина з трьох чоловіків обирає військ найгіршого. Душевні кризи, страшенні пристрасті, ідилічне англійське село (ну Гарді жеж!) – і практично виробничий роман про те, як організувати середній агро-бізнес. Перший приємний дзвіночок: у письменника змальовано шлях вікторіанської бізнес-леді – занадто ідилічно, але цікаво. І головне – кар’єрно-трудові пориви Батшеби/Вірсавії не засуджуються.

Дзвіночок номер два: у Гарді взагалі як на ту епоху все непогано із розумінням Жіночого Питання. Напад збоченного замилування в мене стався вже на перших главах, бо знайшла таке:

Єдина перевага в жінці, з якою може миритися суперницька стать, це перевага, що не заявляє про себе; та часом та перевага, що дає про себе знати, може подобатися підкореному чоловікові, якщо вона подає надію заволодіти нею.

Хм, – сказала я, – а потім згадала про сюжет Тесс і вирішила, що такі штуки в тексті, мабуть, з’явилися невипадково.

Загалом так. Проте що цікаво: точні й злі спостереження не заважають Гарді сприймати огидний стан речей як норму. Тобто класик чудово розрізняв добре й погане для жінок. Але його героїні між боротьбою та жертовністю обирають останнє. І від того робиться так сумно, що й знижка “Часи такі були” не допомагає. Бо ж та-таки “Незнайомка з Вілдфел-Холу” була написана раніше, а у Енн Бронте її Гелен робить нетрадиційний вибір.

Ще кілька цитаток про звичаї 19 століття – під катом (болд усюди мій).

Продовжувати читання “Англійський класик та жіноче питання” →