Для людини, що читає сучасну підліткову літературу в майже промислових об’ємах, я незбагненно байдужа до значної частини янг-адалту. Це та частина, яка англо-американська, шкільна та реалістична. Містичне, фентезійне, фантастичне читання для підлітків – оце діло, а все інше… Усе інше або про шкільні трабли (що давно не цікаве), або про перші кохання (що також не торкає), або має стосунок до соціальної проблематики, про яку ті ж скандинави пишуть крутіше. Аж тут виявилося, що реалістичний американський янг-адалт про перше кохання в соціально-проблемних умовах може бути прикольним. Але для цього книжка має відповідати деяким неочевидним умовам.

На позір один з найвідоміших романів Рейнбоу Ровелл нічим яскраво не вирізняється від більшості подібних текстів. До школи приходить нова дівчинка – дуже незвична: доволі висока, доволі тлуста, має руде волосся, дивно вдягається, ні з ким не розмовляє. Дівчину булять потроху, але вона все ж таки знаходить друзів. Першим (і одразу зрозуміло, що найближчим) з них стане панкувато-готичний сусід за місцем в шкільному автобусі – хлопчина-метис, що зі своєї напівкорейської Інакшості виробив і імідж, і авторитет. Далі все має бути, як годиться: непорозуміння, зближення, дружба, що переплавляється у закоханість і все це під соусом з “Ромео і Джульєтти“. Фактично так і є, але за формою вийшло набагато цікавіше, аніж можна було очікувати.

Продовжувати читання “Geeks in love. “Елеанор і Парк”” →

Усе міняється, тільки читацьке знущання із самої себе вічне (цілком солідарна з Ксенею, деякі експерименти – штука жорстока). Але після сесії “Майже суцільні романи про Другу світову” вирішила трохи урізноманітнити епохи та місцини. Поки що виходить.

У цьому випадку франко-південноафриканське подружжя – Каролін Вермаль та Райан фон Рюбен – пропонують пробігтися Канадою та Англією, а далі протягом більшої частини їхнього роману загубитися в африканських нетрях.

“Квітка для Її Величності” – це чудово олдскульний пригодницький роман (у пакеті видань від КСД вони час від часу трапляються, чому я дуже радію) на мотив “Червоненької квіточки”: піди не-зрозуміло-куди, принеси казна-що. А в цьому випадку окремою принадою простого, але дуже симпатичного тексту, є те, хто саме занурюється у пригоди. Ботаніки! Справжні ботаніки, лицарі пензлів та теки для гербарію.

У 1772 році простий садівник з К’ю-Ґарденз Френсіс Мессон скочив у халепу: його раптом (бо інших претендентів не було) завербував відомий натураліст та поплічник капітана Кука сер Джозеф Бенкс. Несподівано для себе Мессон дізнався, що має сісти на “Резолюшн” та рушити у напрямку мису Доброї надії. Основне завдання ботаніка-самоука – знайти дивовижну квітку, яку Його Величність мріє презентувати Її Величності – із доречною назвою на честь королеви, звісно. Неосновне… Також є, і не дуже приємне. Вірніше, категорично неприємне, якщо зважати на ризик потрапити на шибеницю. Бури не люблять шпигунів. От тільки бідолаха Мессон не одразу зрозумів, чого саме від нього насправді чекають, і заповзято схопився за виконання офіційної частини місії.

Не-спойлер: квітку Мессон знайде. Ото її фотка вгорі висить – Strelitzia reginae, уродженка Південної Африки, яка стала окрасою європейських букетів. Майже-не-спойлер: але пригод героям письменники відважили добряче.

Від натурально-олдскульних пригодницьких романів 19 сторіччя, “Квітка” все ж таки суттєво відрізняється, хоча має всі традиційні складові: головних героїв – молодих відчайдухів; Високу Мету; романтику фронтиру; купу екзотики; зловісних ворогів; прекрасну даму; диких звірів – про що не згадаєш, а воно ондечки – очікуйте за 10-20 сторінок. Але також тут є час і натхнення доволі несподіваний підхід до зображення пригод: цілком історичні Френсіс Мессон та Карл Тунберг були видатними натуралістами і знаними ботаніками, то чимала частина тексту присвячена тому, що зазвичай у пригодницькому романі не зустрінеш: складнощам перевезення квітів, важливості упорядкування щоденників та технологіям підсиджування ближнього свого – виключно з науковою метою, ви не подумайте. Швед Тунберг – взагалі неймовірна людина. Отаким є короткий тизер його кар’єрних мрій:

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №4. Роман про наукову звитягу зразка 18 століття” →

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Продовжувати читання “Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ” →

Про таку нечасту штуку, як видана українською книжка, що пасує до мого марафону, треба писати окремо. Тим більше, що вона дійсно створена ніби спеціально для цієї вправи: реалістичне тло, багато побуту, ще більше тяжкої жіночої долі. Ну й у будь-якому разі йдеться про минулорічну модну новинку англомовного світу, а наш ринок ще не встиг подібним перегодувати.

Про що “Соловей” дзвонить будь-яка згадка про цю книжку. Про Другу світову у Франції та двох сестер, що послуговувалися принципово різними стратегіями для виживання. Статечна (не дивлячись на доволі молоді літа) В’янн, в якої чоловік на фронті, дитина під приглядом і старовинний маєток, розташований в невдалому місці, категорично відмовляється кидати домівку на поталу окупантам. Геть юна Ізабель, яка до того вирізнялася лише талантом втікати із шкіл-пансіонів, дивиться на світ інакше і до радіо-виступів “Та хто такий цей генерал де Голль?” прислухається значно уважніше, ніж інші мешканці луарської глибинки. А далі американська письменниця протягом 450 з гаком сторінок показуватиме, що “своя доля для всякого” не завжди є “шляхом широким”.

Із суто літературної точки зору, маємо стилістично нейтральний, але приємний текст з (десь з середини) захопливою дією та цікавими головними персонажками. Роман Крістін Генни – доволі дивна книжка, хоча причини її популярності очевидні. Відома письменниця, яка спеціалізувалася на сентимен здебільшого на сімейних драмах/мелодрамах неочікувано для багатьох написала щось принципово нове. Насправді, не дуже принципово – “Соловей” є чесною родинною мелодрамою про складні стосунки в окремо взятій сім’ї. Причому модель світотворення тут реалізована в такий спосіб, що важко витрусити з голови нечемну і не в усьому справедливу думку “Чик-літ пішов на війну”. Але, правду кажучи, книжка про виживання, де настільки ретельно змальовується одяг героїнь у будь-який момент, мені трапилася чи не вперше.

Не дивно, що за таких умов текст просякнутий повсякденням, почуттями та взаєминами. З характерами трохи гірше. Їх тут насправді два, а інші є статистами. Тільки ще треба сказати, що героїні “Солов’я” – це той випадок, коли вчинки та декларації у тексті замінюють думки. Власне, В’янн та Ізабель недалеко відступають від знаменитої позиції Скарлет: “Я подумаю про це завтра”. Або не подумаю. Багато дії, багато реакцій, обмаль рефлексії. (Цитатну характеристику персонажів за стандартами мого шкільного гуманітарного класу було б важко скласти…) А інші фігури – французькі селяни, німецькі офіцери, бойові товариші молодшої, кохані та близькі – тут з’являються здебільшого для того, щоби вчасно подавати репліки та чинити вчинки, на які сестри реагуватимуть.

Світ “Солов’я“… він створений для двох. Крістін Генна доволі багато уваги приділяє історичному контексту, не забуває згадувати про значущі події, провадить обов’язковий мінімум узагальнень. Але велика панорама не складається: цей світ екшн-концентрований, він існує, поки ворушиться, нехай навіть дуже повільно, як це було у першій третині тексту. Хоча, ні, він не для двох. Це світ, в якому стало місця на трьох – В’янн, Ізабель та Війну.

От якраз той шлях, той спосіб, той фокус, через який авторка показує війну, тягне на себе ковдру (і дуже добре, що це робить). Фактично, Генна зосередилася на двох напрямках оповіді, кожен з яких ще не став географічно широким мейнстримом, хоча й набуває популярності. Перший – це війна у Франції з точки зору французів. Ні, навіть не так, повсякденне воєнне буття для французів протягом багатьох років (а не драматично та яскраво окрема взята мить – це я щось “Незламну” Моема згадала).

(Зараз мені буде дуже важко формулювати, бо йдеться про такі речі, що їх вголос зайвий раз не згадують. Але нехай. У художній літературі, тематика якої крутиться навколо Другої світової, час від часу вигулькує неприємний момент зіставлення страждань. І доволі часто зустрічаються тексти, де герої з різних країн прямим чи непрямим текстом промовляли: “А французам чого жалітися, вони легким переляком відбулися!”. Так от, Крістін Генна цю думку дбайливо й методично скручує в баранячий ріг).

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №3. Роман про два шляхи виживання” →

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході” →

Стартовий пакет тематичного читання вийшов навіть більш тематичним, ніж мені здавалося. На перші кілька поглядів, спільного в двох романів приблизно стільки ж, скільки різного. В обох випадках книжки написали жінки (хто б сумнівався!), в обох випадках головними героїнями є жінки, долі яких критично залежать від чоловіків – принаймні, так спочатку здається. Але різні епохи, різна географія, різні жанри – strictly історичний роман про визначні події та мелодрама, в основі якої лежить цікавий історичний майже курйоз… Хоча, ні, про ще дві спільні риси призабула. Перша – протиставлення Старого та Нового Світів. Друга – море.

У перший книжці море – герой доволі епізодичний, хоча подорож змальовується яскраво. Року Божого 1537 молода “американська вдовиця” Інес Суарес вирішила пошукати в Новому Світі не-дуже-любого чоловіка, який за кілька років до того майнув за золотом та славою. Не спойлер: того самого благовірного Інес не знайшла. Зате увійшла в історію.

Нещодавно я писала, що “Вулфголл” Хіларі Мантел – це ідеальний роман про роль особистості в історії. “Інес моєї душі“, натомість, зразковий текст про роль історії в житті особистості. Непересічної, звичайно, хоча зі стартових умов і не здогадаєшся. Проста швачка з талантами до випічки й лікування поранень і переломів – стільки таких жінок жило на світі? Але матір’ю-основателькою Королівства Чилі стала одна.

Роман Ісабель Альєнде – це дуже щільний текст, просякнутий значущими й дрібними історичними подробицями. Іспанське життя на початку правління Карла V, Перу під владою братів Піссаро, колонізація земель, які згодом назвали Арауканою – масштаб описуваних подій іноді приголомшує: ось він, момент слави імперії, якій вже недовго залишається бути визначним політичним гравцем; ось вам докладна розповідь про економіку, що зубами тримається за багаті колонії і продовжує розшукувати багатші (дуже душевні моменти присвячені перуанській гіперінфляції);  а тут ще й про роль і місце католицької церкви в опануванні умів колонізованих. До речі! Альєнде цікаво працює зі складним матеріалом. Американська конкіста – страшна епоха, і в книжці вона нею залишається. Герої роману – люди, які викликають захват своєю… цілеспрямованістю та, називатиму речі своїми іменами, впертістю та живучістю. Але письменниці та її героїні вдається з розумінням ставитися до всіх сторін конфлікту. Колонізація Чилі дорівнює війні з мапуче. Війні з різаниною, з випаленою землею, з тисячами й десятками тисяч жертв – і не лише серед тих, хто безпосередньо брав участь в бойових діях. Притому роман старанно тримається берега: всі люди тут люди, тут немає рогатих монстрів з будь-якого боку, але також нема ані лицарів в блискучих обладунках, ані зразково шляхетних дикунів. Для романної Інес Суарес її реалії – формат дуелі, позбавленої правил: або ми їх, або вони нас. Ісабель Альєнде ж ставиться до подій стриманіше, бо вона ж знає, хто і якою ціною переміг.

Я не буду описывать здесь подробности, потому что, боюсь, в этих страницах и так заключено больше зверств, чем может вынести христианская душа. В Новом Свете никто не стесняется проявлять жестокость. Да что я говорю? Такие жестокости, какие совершал Агирре, существуют по всей земле и существовали во все времена. Ничего не меняется, мы, люди, совершаем один и тот же грех раз за разом, бесконечное количество раз.

Это происходило в Новом Свете, в то время как в Испании император Карл V провозглашал новые законы, в которых утверждал, что индейцы — подданные короны, и предупреждал землевладельцев, что они не вправе принуждать индейцев к работе и карать их физическими наказаниями, что с ними следует заключать письменный договор и платить им твердой монетой. Более того, конкистадорам следует не воздействовать на индейцев силой, а по-доброму уговаривать их принять веру Христову и власть христианского короля, отдать свои земли и подчиниться новым хозяевам. Как и многие другие законы, написанные из добрых побуждений, эти предписания так и остались лишь на бумаге. «Кажется, наш король совсем раздружился с головой, если полагает, что это возможно», — сказал Агирре по поводу этих законов. И он был прав. Что делали испанцы, когда на их земли вторгались чужаки и пытались навязать свои обычаи и веру? Конечно же, бились с ними насмерть.

Але не війною самою. Усе ж таки в центрі оповіді залишається жінка, і в романі дуже багато жіночого: від побутових дрібничок до матеріалу для #янебоюсьсказати (увага: тригери!). Історичній Інес Суарес – багатолітній коханці одного губернатора Чилі – Педро де Вальдівії – та дружині іншого – Родріго де Кіроги – віддає належне будь-яка енциклопедія. Засновниця Сантьяго, одна з ключових фігур оборони майбутньої столиці під час першого суттєвого нападу, меценатка і таке всяке. Власне, Ісабель Альєнде показує в своєму романі варіант жіночої долі, яка відмовляється від тогочасного стандарту “Молитися, постити, народжувати дітей”.

Сейчас, окидывая прожитую жизнь спокойным старческим взором, я понимаю, что отсутствие детей было для меня настоящей благодатью, что Дева Мария отказала мне в материнстве, чтобы я смогла исполнить свою удивительную судьбу. Если бы у меня были дети, я была бы несвободна, как все женщины. Если бы у меня были дети, когда меня бросил Хуан де Малага, мне бы всю жизнь пришлось шить и печь пирожки. Если бы у меня были дети, я бы не завоевала Чили.

Можливості для самореалізації для жінок дуже специфічної іспанської культури були обмеженими, але Інес вичавила з них усе. “Шийна стратегія” крутіння чоловіком-головою; пряма дія, організація жінок, прокачування майже містичного впливу на оточуючих (історичну Інес справді подекуди називали відьмою, а героїня Альєнде має дуже помічний для конкістадорів талант лозоходиці). Різними шляхами, регулярно схиблюючи, ця, в принципі, не дуже честолюбна жінка досягла неймовірного успіху. І це не просто круто, про це ще й неймовірно цікаво читати. І добре, що про Інес продовжують писати історичні романи, бо скільки її сестер залишилися невідомими.

Наверное, когда-нибудь на площадях будут ставить мои статуи и моим именем, так же как именем Педро де Вальдивии и других конкистадоров, будут называть улицы и города, но сотни других героических женщин, которые основывали поселения, пока их мужчины сражались, будут забыты.

Другий історичний роман з прочитаних присвячений радше проблемі: як особистості пережити вир історії. Тут війна виступає не як інструмент, а як фатум, а подорож до нового життя відбувається в зворотньому напрямку. Хоча, і знову маємо спільне: тема “Жінка, що пливе до чоловіка” – тут є головною.

Один з перших романів модної Джоджо Мойєс такий само мелодраматичний, як увесь її доробок, але в основі сюжету лежить непересічна подорож – один з трьох “матримоніальних” рейдів “Переможного“.

Продовжувати читання “Історичне #літо_читання №1. Романи про конкісту та цю кляту матримоніальну невизначеність” →

Якось так вийшло, що протягом місяця мені прочиталося два тексти з класичного “сирітського” канону – і то в українських перекладах. (Це у мене натуральна батрахоміомахія: колись заприсяглася наздоганяти англомовному класику дитліту в оригіналі, але #bookchallenge_ua змусила скорегувати плани, бо саме дитячі книжки у нас тут перекладають найохочіше). І це був дуже цікавий досвід: дві книжки, написані з різницею всього лише в 10 років (тільки в цей час “трапилася” Перша світова) про близьких за віком двох дівчат-сиріток в схожих умовах. Кожна з них дуже рано втрачає матір, виховується батьком – безсрібником та мрійником, кожна потрапляє до не дуже привітних родичок, кожна має…  фічу поведінки. І кожна книжка розповідає про добрих людей та має виразну християнську проблематику. Думаю “Полліанну” за таким описом впізнати неважко. А друга – менш очевидна “Емілі з Місячного Серпа” Люсі Мод Монтґомері.

Сюжет найвідомішої книжки Елеанор Портер увійшов в маскульт настільки, що прислужився психіатричній науці. Це одна з причин, через які я з осторогою бралася за цю книжечку. Буду щирою: я от близько не оптимістка, і люди “на позитиві” мене дратують. Та виявилося, що все не настільки страшно. У випадку самої Полліанни доволі детально розписується, чому і як саме в дитини працює цей захисний механізм – “Знайдемо дрібку меду в діжці іншої субстанції”. Ну а те, що Гру В Радість підхопили дорослі (і що вони з неї зробили під кінець оповіді) – коні не настільки дитина вже й винувата.

Коли живеш голіший од миші, доводиться вишукувати щонайдешевше. Ми з татусем часто купували їжу в закусочній. Найчастіше брали боби і рибні котлетки. Ми з ним раділи, що любимо боби і рибу, особливо, коли дивилися на смажену індичку, яка коштувала шістдесят центів.

Оцей простенький сюжет та тепла й прибавлива картинка маленького містечка у Вермонті – те, що в книжці однозначно радує (якщо забути, що в цьому благословенному місті кожен другий мешканець – вправний маніпулятор). Хоча, схоже, головною принадою має бути життєрадісна дитина, проте з образом Полліанни є певні проблеми. Вірніше, не з  дівчинкою,  а з усім текстом. “Полліанна” – повість суто концептуальна, частинки рушниці дбайливо і майстерно розвішані текстом, і на ідейному рівні усе стріляє моцним залпом (а влучить чи не влучить – то вже від читачів залежить, мене такі штуки, що там наприкінці творяться, відверто кажучи, виморожують). Але в цій гучній та вправно виконаній симфонії поганенько чутно окремі голоси. Тому, якщо замислитися: а якою ж є ця дитина, що дала ім’я знаковій повісті – то на таке питання доволі важко відповісти. Полліанна = сум+радість+трохи бешкетування. А виразні ознаки хоч якоїсь вдачі, а не емоцій, у неї можна помітити лише в кількох епізодах. Найцікавіше, що з дорослими героями аж такої проблеми немає. Нє, звісно, більше половини з них – це люди-функції, але тітка Поллі, містер Пендлтон, навіть вічно незадоволена місіс Сноу при кожній своїй появі спритно перетягують ковдру уваги на себе. Ефект цікавий і передбачуваний: Полліанна фактично є педагогічним інструментом, за допомогою якого письменниця перевиховує містечко, де хутко знижується духовна температура. Але ж хотілося почитати про виховання дитини…

Але з цим, мабуть, до грубенького роману про Емілі. От де є майже всі елементи попереднього тексту, які цього разу чесно зліплюються в більдунгзроман.

Продовжувати читання “Сирітська класика. Про Полліанну та Емілі” →

Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Продовжувати читання “Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць” →

У контексті дуже спрощеної версії #літо_читання мені закортіло трохи змінити колишній формат “Двічі по п’ять”. Цитуючи Фейсбучок: “(робити списки) не у форматі “Сподобалося/не сподобалося”, а у більш добрій формі. Робити тематичні (здебільшого) підбірки книжок: навпіл – читані та нечитані. Бо, по-перше, треба вшанувати принцип “А що ви за мною стадом ходите!” (не знаю, як так виходить, а подібні за тематикою твори мене іменношо переслідують). А, по-друге, цікаво простежити, який відсоток книжок, що позначаються як потенційно цікаві потім взагалі прочитуються.

То сьогодні буде перший випуск – про книжки, в яких традиційні легенди переказуються під жіночу точку зору.

П’ятірка читаного.

Здається, найпопулярнішим матеріалом для міфологічних ретелінгів є грецька міфологія – воно й не дивно, покоління й покоління пієтету перед класикою з культури не викинеш. Тому варіації на тему “Іліади” та “Одіссеї” вже доводилися підчитувати. І двійко з них увійшли в число улюблених книжок.

Перша – це “Кассандра” у версії Лесі Українки. Трагічна історія пророчиці, якій ніхто не вірить, тут має якийсь дуже переконливий смак. Усе за каноном, але це канон, якому додали “жіночого питання” – помірно (часи не нинішні), але виразно.

Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі!

Ну, а друга – вже безсоромний вихід фем-проблематики в поле. “Пенелопіада” Маргарет Етвуд.

Невеличка повість, створена в межах “міфологічного проекту“, – це такий розгул постмодерну, що місцями ой. Етвуд себе мало в чому обмежує: тут в неї і сатира, і буфонада, і хор мертвих служниць, а ще – багато болю й розуміння несправедливості світоустрою, в якому жінка – це таке майно, котирування якого залежить від “цінності” її батька, чоловіка, синів.

Але не греками самими. Третя визначна книжка “жіночо-міфологічного” плану – це славетні “Тумани Авалону” Меріон Ціммер Бредлі.

Змушена зізнатися: з усього грубезного томиська я прочитала лише першу частину (вони є доволі автономними романами) – “Володарку магії“. Ідея переповісти Артуриану з позицій жіночих персонажів: Іґрейни, Морґани, Вівіани – скарб і щастя. Тим більше тут оповідь побудована через жіночий сюжет та жіноче ж протистояння. Бонусом йдуть проблеми співіснування старих вірувань із християнством та цікава спроба утрамбувати легендарну фабулу в меншу кількість персонажів, ніж це зазвичай роблять. Я зламалася я на дрібниці: не люблю мотиви переродження та вічного зв’язку між людьми. Ну й на додачу дізналася деякі біографічні моменти – і, як відрізало. Та, мабуть, все ще повернуся колись, бо це справді прикольна версія.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Жіноча половина міфу” →

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

“У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Варто було подивитися смачний, але, на жаль, надто добре знайомий за більшості пунктів список книжок про їжу, як закортіло зробити собі щось схоже. Я люблю гарно видані кулінарні книжки, але ще більше мені подобається знаходити цікаві рецепти чи хоча б смакові поєднання в книжках художніх. Але це давнє викривлення сприйняття – з малого дитинства вчуся в книжок поганому чомусь несподіваному. То чого готування має бути виключенням?

Тому сьогодні хочу розповісти про дев’ять “уроків”, яким я можу завдячити випадково прочитаному серед любовних перипетій та життєвих драм героїв літературних творів.

Аніта Амірезвані “Кров квітів“.

Де та коли: Іран 17 століття.

Про що: Скалки осиротілої родини перебираються до багатших родичів в Ісфахан.Попри те, що головна героїня гарна, розумна та ще й вправна у мистецтві ткання килимів, вигідне заміжжя їй не світить – посагу нема, родина мізерна… Натомість їй пропонують річ доволі скандальну, проте таку, до якої перське суспільство ставиться в міру толерантно, – тимчасовий шлюб. Ой, заждіть, толерантно перське суспільство ставиться до чоловіків, які беруть собі дружин на кілька місяців/років. Не до жінок.

Чому вчить на кухні: розуміти, що смачна їжа – це також привілей, який треба цінувати. А якщо суто практично: поєднувати смаки, “розуміти” каву та знаходити нові способи використання баклажанів.

Смачна цитата:

Какой пир предстал нашим глазам! Я никогда не видела такой еды даже на свадьбах, однако для Гостахама и Гордийе это было обычной трапезой. Здесь был охлажденный суп из простокваши с укропом, мятой, зеленым изюмом, орехами и лепестками роз; тушеная курица с подслащенным барбарисом; нежные баклажаны, приготовленные с чесноком и пахтой; рис, приправленный шафраном, с хрустящей коричневой корочкой; пряный овечий сыр; горячий хлеб, а также тарелка редиски, свежей мяты и горьких трав для пищеварения. В этот вечер я съела слишком много, будто пытаясь восполнить то время, когда мы недоедали.

Далі.

Продовжувати читання “Смак далекої землі. Практичні відголоски непрактичного читання” →

Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

“Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Продовжувати читання “Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”” →

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

Продовжувати читання “Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика” →