Читання може викликати різні емоції. Кілька днів я читала, спала, їла, працювала, дивилася серіали, гуляла, зависала в соцмережах, ходила на закупи, знову читала – але все це робила дуже обережно, щоби не розхлюпати ненависть. Ненависть збиралася крапелька до крапельки, плюскалася, перекочувалася, підступала цунамі під горло, перекриваючи на мить дихання, а потім знову кублилася десь глибоко всередині. Аж раптом минуло кількасот сторінок і ця ненависть пішла у сюжетний пісок. Не безслідно, звісно, залишила по собі глухий біль та спустошення, але хоча б пішла. Здрастуйте, мене звати Ксеня, і кілька днів я жила у книжці, сюжет якої в цілому й окремих деталях збігається з деякими сторінками історії моєї родини.

Життя Зулейхи прямує битим шляхом. Тяжка щоденна праця, примхлива й жорстока свекруха, дуже добрий чоловік – роботящий, непитущий, релігійний і б’є не дуже часто й не дуже сильно – зранку й до ночі “Зулейхоооо!”, бо всім щось винна. Ранок-ніч, ранок-ніч, ранок-ніч, і все, що робить молода жінка для себе – то час від час викраює невеличкі подарунки для місцевих духів – щоби домовилися із зірат іясе-духом кладовища, аби той гарненько дивився за дівчатками Зулейхи – чотирма померлими доньками. Але одного дня звичне коло розірветься – у Юлбаш прийдуть червоноординці-розкуркульники. Попереду в Зулейхи втрата всього, казанський відстійник, багато місяців в товарняку, голий берег Ангари – “І виживайте, як знаєте, вороги народу!” – а ще несподівані перемоги і втілення найзаповітнішої мрії.

“Зулейха відкриває очі” – один з тих текстів, які роблять контрольний постріл вже першими сторінками. Мені нечасто траплялися настільки потужні перші глави. Один день з життя Зулейхи, один день з десятків тисяч днів повсякденного пекла патріархального ладу, де вже не аж яка молода (тридцятку майже стукнуло!), неплідна, неконвенційно приваблива, як на ті краї, жінка не сміє навіть голову підняти вище свого найнижчого щабля ієрархічної драбини. Праця, праця, праця, знущання, праця, стусани, праця, праця, виконання подружнього обов’язку (притомність жінчиного тіла господаря хвилювати не має), праця – але навіть цей колообіг обов’язків в природі не тамує душевних страждань. І прожила б Зулейха таке ж саме життя, як покоління й покоління її прабабів до того, але не в ХХ сторіччі і не на території Країни Рад. Приходить 1930-й і ламає всі звичні схеми. І тепер Зулейха має забути автоматизм селянського життя і не просто розплющити очі, а розкрити їх широко-широко, як би не було страшно й боляче, бо лише від цього залежить її виживання. А згодом – і не лише її.

Продовжувати читання “Коли навіть дивитися боляче. “Зулейха відкриває очі”” →

Минув перший місяць авантюрної заборони самій собі читати американські книжки. Політ нормальний, за настроєм – так взагалі блискучий. За результатами… З результатами гірше. Я не зірвалася, ні-ні! Навіть ще всерйоз не думала (ми ж не будемо вважати за зрив прочитані перед презентацією у книгарні Є перші кілька сторінок з третього тому Авеярд, правда?). Справа в тому, що організаційно-читацькі проблеми вилізли рівно там, де їх уже чекали.

Протягом “мораторного” січня я прочитала нетипово мало – 11 книжок (причому одинадцяту просто вчора за вечір, бо 10 було якось геть невдобно). З одного боку, я й збиралася читати менше, але це вже якось занадто, особливо, як врахувати, що півмісяці пішло на відпустку. Пояснення насправді просте – тиждень читала книжку англійською і нічого паралельно з нею. Подивимося, як воно буде у лютому. Простим місяць бути немає, запас comfort reading українською майже вичерпано, книжкам для першочергового читання тісно на своїй тимчасовій поличці, а з наближенням дня народження варто звільнити трохи місця. Ну, але це думання на перспективу. Повернемося до січневих баранців.

Січень мораторію у цифрах:

• 3176 сторінок;
• 11 книжок;
• 3 книжки англійською;
• 7 книжок британських авторів;
• 2 книжки нонфікшену (це багато);
• 2 книжки нових для мене авторів (це дуже мало)
• 6 книжок були написані в ХХІ столітті (якраз нормально)
• 1 книжка пасує до “Вікторіанського бінго” і ще 1 – входить до списку Bookriot (могло би бути краще, але і так норм).

А читалося мені таке:

Продовжувати читання “#Vaenn’sМораторій. Ну дуже британський січень” →

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Продовжувати читання “Справи сердечні. “Ладнати живих”” →

Холодними зимовими вечорами буває приємно почитати про чужі літні відпустки. У нас тут за вікном отетоотвсьо, а у людей сонце, море, коктейлі та (кому як пощастило) пальми. А ще про чужі літні відпустки можна читати трилери – тоді не так засмучує, що у людей сонце й пальми, а у нас – отетоотвсьо.

Успішна кінодокументалістка Кетрін Рейвенскрофт отримує престижну премію та впорядковує переїзд до нової квартири. Трохи сумно, що син вже виріс і житиме тепер окремо, але життя, можна сказати вдалося. Жінка має зразкову кар’єру, чудового чоловіка, купу планів на майбутнє і, може. трохи невдалі стосунки з єдиною дитиною. Але все це щасливе життя одного весняного вечора розіб’є вечірнє читання. Кетрін потрапляє в руки книжка, що її в домі ніхто не купував – роман про роман. Пляжний роман трохи старшої жінки та привабливого юнака. У жінці Кетрін із жахом впізнає себе 20 років тому. У романі – відображення давніх подій, про які не може знати ніхто, крім самої Кетрін. Принаймні, із живих людей – так точно. І важко сказати, що бентежить жінку більше: те, що “Це було не так!”, чи те, що героїню роману у фіналі вбивають.

“Дисклеймер” Рене Найт – це доволі типовий сучасний трилер “Як ото прийнято робити”. Направду моторошна зав’язка, герої з непростим життєвим багажем, кілька сюжетних та хронологічних ліній, необхідний запас ненадійних чи відверто недобросовісних оповідачів, обов’язковий ліміт неочікуваних поворотів – все тут на місці. Навіть не просто на місці – все це скидається на обов’язкову програму, без гарних оцінок за яку книжку не візьмуть до гільдії Поважних Британських Трилерів. Тому перші два акти “Дисклеймера” (він має доволі виразну триактну структуру): умовно кажучи, “Формування таємниці” та “Пояснення природи таємниці” – читати трохи дивно. Дві третини тексту книжечку просто хочеться плескати по плечику і підбадьорливо шепотіти: “Молодець, все правильно робиш, все, як годиться /приховуючи знуджене зітхання/ Отак ниньки і прийнято!”.

У якийсь момент я вже була готова поставити на цій історії хрест “Непогано для дебюту, але надто нудно для трилеру”, як нарешті стався “Той самий Поворот”. З одного боку, сюжетний, але більшою мірою – суто психологічний. Не знаю, чи було Рене Найт цікаво писати оцю розтягнуту на дві третини тексту зав’язку, але справжній драйв в тексті проявився уже тоді, коли він відкатав обов’язкову програму із задавнених таємниць і понісся рейками: “Так, shit happened, але що будемо робити далі?”.

Продовжувати читання “Криве дзеркало. “Дисклеймер”” →

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву“ уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Наближається найдовша ніч року – ідеальний час, щоби поділитися добіркою книжок, парною до дитячо-підліткового магічного списку. Але сьогодні – про темний бік зимових сил: містика, трилери, фентезі про непривітну та ворожу магію, всяке отаке. Серед цих книжок є кілька для найстарших підлітків (молодших студентів навіть), а є й такі, до читання яких я й досі не уповні доросла. Аж страшно згадати, як читала.

Продовжувати читання “Одної зимової ночі. Моторошні історії для старших” →

Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

“Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

Продовжувати читання “Як безліч рік в одне впадають море… “Сіль для моря, або Білий Кит”” →

Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Продовжувати читання “Кароліна та її кролики. “Бузкові дівчата”” →

Мої давні та дуже складні почуття до вікторіанської літератури – це точно не секрет. Люблю я її – за нескінченні романи, за експерименти з тематикою, за ґрунт, тло та середовище для зародження багатьох напрямків сучасної жанрової літератури, за готику, за десятиповерхові пристрасті, притрушені специфічним гумором… багато за що. Та при цьому люблю холодним серцем, бо загалом маю якесь уявлення про те, що за доба стояла за тією літературою – яскрава, але доволі неприємна. І, хоча сучасне книжкове неовікторіанство з уже відрефлексованими акцентами читаю з більшим задоволенням (аж другий рік, як тематичне бінго не можу подужати), до певних шарів класики ставлюся з пієтетом. Тому сьогодні трішки про моїх улюблених письменниць та читані й нечитані книжки.

Різнобарвною ця підбірка не буде, бо йтиметься про тексти одних і тих самих (з мінімальним виключенням) письменниць. Просто одні романи я вже, а інші ще треба прочитати.

Жоден інший текст не міг би відкрити п’ятірку читаного. Раз -“Джейн Ейр” була не лише моїм другим досвідом читання вікторіанської літератури (перший – “Олівер Твіст“). Це я вперше і востаннє за життя прочитала книжку, пороздивлялася стіну хвилин десять і почала читати роман знову. Люблю Джейн, її історію, колекціоную перегляди екранізацій цієї історії – я майже фанатка. Майже – бо до чоловічих образів там є цікаві запитання.

Два – це найнесподіваніший поки що для мене вікторіанський текст. З колег за епохою “Незнайомка з Вілдфел-Холу” вирізняється і тематикою: селмейдвумен тут не гувернантка, робітниця чи покоївка, а художниця – і проблематикою. Сімейне насилля, алкоголізм, всі діла – і до всього в Енн Бронте на диво майже-сучасне ставлення.

Продовжувати читання “Двічі по п’ять. Мої вікторіанки” →

Деякі книжки безсоромно вмовляють себе прочитати. Я й ніби не думала й не збиралася, аж тут – “новинка французької літератури!”. Не ексклюзив, але такі гості не такі вже й часті на наших полиці. А ще авторка – чергова анфан терібль, тільки цього разу – із марокканськими коренями. А ще – Гонкурівська премія 2016 року, не проходьте повз! А ще – “Засновано на реальних подіях!” (щоправда, не французьких). А ще має бути екранізація! А ще це роман, на перших сторінках якого розгортається картина вбивства двох малих дітей. То ж з авансами тут все аж занадто.

“Солодка пісня” Лейли Слімани – той випадок, коли аванси себе виправдовують на всі наявні відсотки. Це – яскравий текст, для якого логічними виглядають і преміальна історія, і популярність та екранізаційні перспективи. От тільки екстремально “бадьорий” початок є наживкою, яку треба ковтати обачно. Цей роман не є ані трилером, ані ретроспективним детективом, і акт дітовбивства для сюжету виконує роль рамочки з підсвіткою. Дивіться, людоньки, куди ми дожилися, і на що може перетворитися навіть на перший погляд правильне і щасливе життя! Ну, здрастуй, критичний реалізме, ти за останні сто п’ятдесят років добряче змінився, але зопалу не розгубив.

Життя подружжя – Поля та Міріам – практично ідеальне. Вони молоді, перспективні, обдаровані, живуть у Парижі і мають уже двійко маленьких янголят. А що небагаті та трохи затуркані – то з ким не буває. Хоча ні, на початок оповіді Міріам – колись одну з найкращих студенток юридичного – побут уже доїв до стадії “Зараз плюну кісточкою”. Але за драмою нереалізованої емансипації – до “Несказаного” Селесте Інґ. Міріам не замовчує свої страждання, і Поль погоджується: добре, люба, якщо тобі аж настільки погано – йди на роботу, якраз твої зарплати вистачить, щоби няньці платити. І все освітилося: сім’я знаходить свою ідеальну няньку Луїзу, Міріам – роботу адвокаткою, Поль – кар’єрний стрибок, усі щасливі, діти танцюють, і де ж драма?

А драма тут насправді всюди, і Та Сама Сцена На Початку є божевільним і несподіваним для героїв та по-своєму логічним розвитком подій. Мені не часто зустрічаються книжки, що були би водночас настільки тваринно страшними та елегійно щемкими. Можливо, тому, що змальовуючи золоту дорогу до статусу середнього класу: як важко видертися на цю вершину правильного сучасного життя і ще важче там втриматися – Лейла Слімані не поспішає геть узагальнити картину. Їй більше йдеться про те, як в цьому ідеалі почувається жінка.

Продовжувати читання “Материнство: переваги, ризики, інструкція. “Солодка пісня”” →

Любов до книжок та до їжі – дуже робоче поєднання, і я його, звісно, уникнути не змогла – виховання не дозволило б. Тож природно, що за рецептами, поцупленими з художньої літератури, ми вдома готуємо доволі часто (і, так, зелені помідори смажили також). Але в блог я цю любов чомусь майже ніколи не приношу. Навіть зважаючи на минулорічний літній челендж, коли затято пекла лимонні тістечка імені Санси Старк та готувала курча з чорносливом так, як це роблять іранці, бо Маржан Сатрапі надихнула. А тут #YakabooBingoAutumn з пунктом “книжка зі смачним рецептом”, холоди та (нарешті!) завершення ремонту на кухні пробудили в мені маленьке домашнє звірятко. І дуже хотілося б, щоби з цього виросла регулярна блогова рубрика.

“Божество різанини” Ясміни Реза я записала для бінго як п’єсу, але пункт з рецептом цьому текстові також пасував би. Бо солідна його частина присвячена пирогу та тому, як за нього треба дякувати. Пиріг традиційний французький, але “є маленький секрет”.

Клафуті – відомий пиріг з умовно омлетного тіста я ще ніколи не пекла, бо мала не дуже приємний досвід із фар бретоном. А тут вирішила ризикнути – ну, а раптом вийде. Може, варто було б починати із найкласичнішого варіанту – з вишнями, – але в книжці трапився інший.

Продовжувати читання “Літературна кухня. Клафуті Веронік з “Божества різанини”” →

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Продовжувати читання “Чи є життя після війни? “Руїни бога”” →